Розділ «XV»

Ці слова рішили долю передмістів, і пшеору єзуїтів було доручено упорядкувати підпал Галицького передмістя, а пшеору кармелитів – Краківського.

Повернувшись з наради, Дукша зібрав до себе десять найслухняніших ченців і звелів їм перше всього заприсягти на хресті, що вони нікому не розкажуть про те, про що він їм буде наказувати, і тут же наказав, щоб увечері вони переодягалися міщанами, пішли у Галицьке передмістя і підпалили його у десятьох місцях.

Не вспів пшеор вирядити ченців, як йому сказали, що до нього домагається доступитись невідомий жид. Збагнувши, що по-дурному жид не насміє прийти до нього, Дукша звелів допустити його.

Лейба увійшов, низько кланяючись.

– Може, мені й не годиться уступати у світлицю до найяснішого пана пшеора, та тільки бажання зрятувати і ваші, і наші святі церкви від наруги гоїв-схизматиків примусили мене до того.

– А що саме ти маєш говорити? – сказав Дукша, сидячи у своєму високому й великому кріслі, що скидалося на королівський престол.

Лейба знову низько вклонився.

– Я, нікчемний жидочок, все думаю собі та гадаю: чи не добре було б нам захопити якогось з прибічників Хмельницького? Чи не згодився б тоді цей злодій за викуп свого товариша одійти геть од Львова?

– Ну, й що ж з того? – гостро сказав Дукша. – Зрозуміло, що це було б добре.

– Отож і я так міркую... – витягши уперед свою довгошию голову, говорив далі Лейба. – А пан пшеор не пошкодів би грошей, аби дістати собі до рук найближчого приятеля козацького гетьмана, полковника Чорноту?

– На це я не пошкодів би грошей, – та чи можливо ж за гроші це зробити?

Лейба лукаво повів очима:

– Коли б мені гроші, то я зумів би це зробити, найясніший пане пшеоре...

– Як би ж ти це зробив?

– Про те, найясніший пане, знає тільки старий Лейба...

– Знаю, що ви, жиди, лукаві, як гади... – з огидою на виду сказав Дукша. – Та тільки й я не дурник, щоб дати тобі гроші, може, за брехню. Скільки ти вимагаєш грошей за Чорноту?

– П’ять тисяч злотих...

– І у тебе повернувся язик просити такі гроші за козака?..

– Він не простий козак, а полковник, та до того ще й військовий обозний.

Пшеор вагався недовго. Гроші він мав дати не свої, а монастирські, спокуса ж мати у своїх руках таку близьку до Хмельницького людину була дуже велика, бо од нього можна було допитатись про всі заміри козацького гетьмана і приборкати привідця козацького війська погрозами замордувати його найближчого товариша.