Розділ «XV»

– Та ще що я чула – почала знову перша жінка. – Неначе у Бурлюка у хаті ляхи витрусили цілу купу зброї.

– Чула й я це, голубонько. А зброя та купувалася на ляхів. Так ляхи мають завтра Бурлюка четвертувати.

– Ох, сердешний!

– Та це ще що! А от у єзуїтському монастирі вчора отруїлося за трапезою аж тридцятеро душ! Кажуть, єзуїти навмисне їх отруїли.

– За що ж?

– Щоб менше у Львові було русинів, а більше поляків!

– Та чого ж то русини пішли трапезувати до єзуїтів?

– Та то ж усе втікачі з передмістя. Куди ж їм подітись? Сюди поховалися, а тут нема чого їсти. Єзуїти ж закликають всіх до себе харчуватися і католиків, і наших, та тільки садовлять за окремі столи, та католиків годують, а нашим підсипають отрути.

Слухаючи ту розмову жінок, Чорнота дійшов до базару. Там чимало народу ночувало попід крамницями і тепер прокидалося.

– Як же його тут жити? – говорив один чоловік своїй жінці й дітям, показуючи їм паляницю. – За оцю паляничку злотого віддав.

– Ох Господи! – бідкалася жінка. – Куди ж нам у світі Божому подітись?

– Куди? – обізвався Чорнота. – До своїх треба було тікати. До козаків, а не до ляхів, ворогів наших!

– Так люди ж лякали, наче козаки нікого не милують!

– Брехня! – доводив полковник. – Ляхам та жидам справді немає од них милосердя, бо й вони козаків не милували, а своїм вони ще й харчі дають і добро всяке.

Чорнота купив собі дещо поснідати і ввесь день вештався по Львову, умовляючи людей, де вони траплялися купами, щоб не боялися козаків, а ставали б на їхній бік.

Поки Чорнота ходив по базару та прислухався до розмови людей, Лейба, не знайшовши його ранком у своїй хаті, почав було турбуватись, але далі, зваживши, що козак неодмінно повинен буде увечері прийти до нього, заспокоївся і, нап’явши свого найкращого лапсардака, пішов до найлютішого ворога грецької віри й козацтва пшеора єзуїтського монастиря.

Пшеор Дукша ввесь той день був дуже заклопотаний. Ранком він був на нараді у коменданта, при якій була вирішена одна дуже таємна справа. У Львові було мало припасу харчів, у передмістях же, де тепер розташувалися козаки, були цілі скирти незмолоченого хліба і повні вінбари зерна та борошна. Зважаючи на це, військові начальники, у тому числі й пшеори монастирів, що самі були комендантами по своїх монастирях-замках, обмірковували, як би погіршити становище козаків, щоб не сиділи вони по передмістях на готових харчах, а стояли б у холодному полі. Багато під час наради розмовляли, сперечалися й докоряли радники один одного, а ні до чого не договорилися, поки врешті пшеор Дукша не сказав страшного слова:

– Передмістя треба спалити!

Спочатку всі злякалися думки, щоб лишити без притулу стільки людей, кільки жило по передмістях, та скоро Дукша всіх заспокоїв:

– За ким пани побиваються? – спитав він. – Зараз у передмістях лишилися самі схизматики, католики ж всі збіглися сюди!