Розділ «VI»

– Я погано розумiю французьку мову.

– Вона каже, – неохайно i з почуттям власної гiдноi стi кинула тьотя Клава, – щоб ви трохи подвинулись.

– Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m’installer[13].

Аглая раптом перехилила келих i випила свою горiлку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

– А тепер можна й тост придумати, – сказала Аглая пiсля другого келиха. – Я випила, товариство, за вiдважних i вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у соррентiвського мiщанина Пешкова, – я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупикiв i горить вiчним огнем стремлiння в невiдомi краї. Я випила за безумство конквiстадорiв… Ви мене, Ганно, розумiєте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я – нова людина нашого часу. Я – одна з тих молодих людей, що як гриби виростають бiля ваших ком’ячейок i яких ви не помiчаєте. Дмитрiй Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказавши Гоголь хто сидить перед тобою. Це сидить твiй антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумiєте. Ах, друзi дорогi… Давайте ще вип’ємо за безумство.

Аглая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонiлось, i очi блищали химерним блиском. Карамазов iз захопленням дивився на дiвчину.

– Iще я хочу сказати, друзi мої, що хоч це и дивно, а породив мене не хто iнший, як ваша ячейка. Це моя рiдна мама… Ну, от уявiть собi. Росте десь, в якомусь, скажемо, «вузi» дiвчина. Дiвчина, що називається, кров iз молоком. Вiд природи її покликано до кипучої дiяльностi – не тiєї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповiддю чи то «собачим завулком», а тiєї, що, скажемо, Перовська. I от кличе її ячейка i каже: «так от що, свiдома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?»… А на чорта менi це походження? Не я ж робила батька? А вiн мене зробив!

– Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, – сказав товариш Вовчик.

– А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?

– Я думаю, що менi вже пора додому, – сказала Ганна й пiдвелась iз стiльця.

– Нi, почекайте! Я ще не скiнчила. – Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. – Так от. Що ж менi робити? Ви розумiєте – мене вiд природи покликано до кипучої дiяльностi, i я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, i не так, як ти, Дмитрiй Карамазов (вона знову випила келих горiлки), а так, як її творили хоробрi на протязi тисячi рокiв… Ви, звичайно, кажете, що я проповiдую iдеологiю нової буржуазiї – хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми – я й тисячi Аглай у спiдницях та штанях – не можемо далi жити без повiтря.

– Вам, мабуть, дуже душно! – раптом зiронiзувала Ганна.

– Parbleu, j’etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d’air[14].

– Я вам уже говорила, що я погано розумiю французьку мову.

– Вона говорить, – зi злiстю сказала тьотя Клава, – що вона задихається i просить вас вiдчинити вiкно.

– А, це зовсiм iнша справа, – знову зiронiзувала Ганна.

Карамазов раптом зiрвався з мiсця i пiдiйшов до дружини.

– Ти, Ганно, очевидно, хочеш додому? – рiзко сказав вiн. – Так я можу провести тебе.

– Я зовсiм не п’яна й тепер уже додому не збираюсь, – спокiйно промовила Ганна. – Так я збираюсь! – кинув Карамазов. – Ходiм!

Тьотя Клава й Вовчик теж пiдвелись. Пiдвелася й Аглая.