Розділ «II»

Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

– Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

– Ти так гадаєш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

– Що значить «гадаю», – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродiю!… I ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить своє незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

– Donnеs-moi votre pouls?[3] – сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

– Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

– От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти її хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я її ненавиджу.

– Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? I… взагалi, яке ти маєш право дурити її?

Дмитрiй взяв зi столу папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, вiн став раз у раз поширювати очi.

– А ти як думаєш: яке це право?

– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Я з тобою серйозно говорю!

– I я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумiєш, за що я її ненавиджу. Так зрозумiй же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неї ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона – нарештi – нездiбна вбити людини. Розумiєш тепер?

Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наївно:

– А навiщо їй убивати людину?

– Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, – хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, – i я боюсь, що ти її не зрозумiєш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.

– Що ти хочеш цим сказати? – тоном ображеного промовив лiнгвiст.

– Буквально нiчого!… А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!… Ти ще нiколи не вбивав… не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну от! А я вбивав i знаю. Це дуже складна процедура. I саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна.

– Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю?