Розділ «III»

– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.

– Доброго здоров’я, mon ami[4], – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.

Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.

– Ви сюди надовго приїхали? – спитала тьотя Клава.

– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аглая. – Вiн теж приїхав на два мiсяцi.

– Так, – пiдтвердив лiнгвiст. – Ви не помиляєтесь, Але…

Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.

– А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?

– Цебто який… роки? – Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтимнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi «роки», але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.

– Ви не косноязичний? – поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що «нiчого подібного». Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.

– Тодi, може, ви знаєте, – сказала тьотя Клава, – як думає провести Дiмi (вона так i сказала «Дiмi») цi два мiсяцi? Цебто – бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?

Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

– Так би й давно! – з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. – Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.

– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? – спитав недогадливий лiнгвiст.

– Ах, Боже мiй, – сказала Аглая. – C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve[5].

– Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – пiдтвердила i тьотя Клава.

Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.

– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собi, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.

– Я не заперечую, – кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акацiї.