Розділ «VI»

– Звичайно, можна. Хiба ви не чули?… Але, як-то кажуть, у мiру.

– Словом, золота серединка? Ну що ж, i це добре. Отже, зробiть менi милiсть i випийте зi мною «в мiру».

Вона не дочекалась вiдповiдi i, пiдбiгши до крамаря, запропонувала йому поставити на один iз столикiв пляшку горiлки. Потiм, пiдлетiвши до компанiї, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.

– Я теж думаю, що зараз не варто пити, – сказав товариш Вовчик. – I справдi духота страшенна.

– Ну от, i цей тiєї ж спiває… А що ти менi вранцi говорив?

Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рiшучий крок до крамаря.

– Чи нема у вас якогось кабiнету, де можна було б посидiти? – спитав вiн.

– Як так нема! – нi з того нi з сього образився I Л. Карасик.

– Так би й давно! – сказала Аглая i, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку. – Чудачок цей Дiмi, страшенно неврiвноважена натура… Ви вже давно з ним живете?

Пiдiйшла до Ганни й тьотя Клава i теж узяла її за руку.

– Ви менi, їй-богу, подобаєтесь, – сказала вона. – Я завжди гнiвалась на Дмитрiя, що вiн так iз вами поводиться.

– Я вас не розумiю! – кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом вiдчула себе зацькованим звiрком.

– Ну, як же так? – промовила тьотя Клава. – Хiба це гарне поводження, коли вiн тiльки сьогоднi спромiгся вивести вас на люди.

– Тут Дмитрiй нi при чому. Я сама нiкуди не хотiла виходити.

– Сама? Ну, це iнша справа. Товаришка Ганна, очевидно, вiдпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це – зовсiм непогано.

Вони вже сидiли в кабiнетi, i бiля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якiсь пiвгодини вiн був похмурий, то тепер на його обличчi ввесь час грала весела усмiшка i вiн щедро розкидав дотепи та сентенцiї. Аглаїн цинiзм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарiвною водою i дало йому, так би мовити, «наплювательський» настрiй. Вiн добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що флоберiвськi дами не дадуть їй спокою, i, нарештi, знав, що вже, можливо, недалеко навiть до скандалу, але все це вкупi не тiльки не тривожило його, все це вкупi пiдштовхувало його робити те, що iншого разу вiн би, безперечно, не зробив. Вiн згадував сьогоднiшнiй ранок, згадував Аглаїне тiло, i йому хотiлось мучити Ганну – мучити за те, що вона не дає йому взяти це тiло… i взагалi так уперто стоїть йому на дорозi.

– Ну, i хто ж буде пити? – безпорадно махнув рукою лiнгвiст, коли крамар наповнив келихи.

– Хiба ти не думаєш? – сказала Аглая. – Ну так тодi давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

– Не буду.

– Добре… Який же нам тост придумати?… Avancez un peu[12], – знову звернулась вона до Ганни.