Розділ «V»

На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволокли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев’янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину з запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:

– Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?

– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаєш.

Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись вiд веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись – це ж не город i не осiння пора.

– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своїй рушницi.

– I не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.

Вiн нiяк не розумiє, чому це йому трохи заскемiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаєю? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчається. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

– Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? – спитала вона.

– Очевидно, котлети й пюре з сметаною, – поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.

– Чого ти витрiщила на мене очi? – сказав Карамазов. – Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.

– А я тобi говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настрої i починаєш негарно жартувати зi мною.

– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, – що ви й сьогоднi – я бачу – полаєтесь… Це чортзна-що – не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.

– Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, – сказав вiн. – Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приємно вислухувати це вiд безпартiйної сволочi?

– Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотiв товариш Вовчик.

– Невже ти образився?… Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.

– Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?