Розділ «VII»

Коли приятелi пiдiйшли на другий день до того будинку, де квартирували дачницi, їх зустрiла Аглая незадоволеним обличчям i сказала, що кавалерам зовсiм не личить спiзнюватись на цiлих пiвгодини. Словом, тьотя Клава розгнiвалась i поїхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнiвається i просить їх зайти в кiмнату. До речi, вони познайомляться iз Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно, зуб кастрованої мудростi.

– Прошу! – сказала Аглая й вiдчинила дверi. – Заходьте, панове-товарнство!

На друзiв вiйнуло вишуканою парфюмерiєю. Пахла пудра, пахли духи, i здавалось, що кожний закуток i кожна рiч цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столi стояло кiлька ваз iз квiтами, на вiкнах лежали французькi романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашнiй вечiр. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

– Менi здається, що я вчора така ж була, як i завжди, – сказала вона.

– Безперечно! – поспiшив погодитись лiнгвiст i, положивши на вiкно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

– А от зараз ми його покличемо, – сказала Аглая, – Євгенiю Валентиновичу! Ану-бо йдiть сюди.

За дверима, що в другу кiмнату, хтось засуетився i, нарештi, мужчина в золотому пенсне з’явився на порозi.

– Євгенiй Валентинович, – одрекомендувала його Аглая. – Чоловiк тьотi Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям i почала бiгати по кiмнатi, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий iнтелiгент iз профсоюзу – чемний i тендiтний, – вiн зараз забув гарний тон i не звертав уваги на приятелiв. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгенiй Валентинович, бо iнакше його й назвати не можна. Не Iванович або Петрович i не Денис або Степан, тiльки Євгенiй Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенiйовичем. Але, по сутi, це все одно.

– Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романiв? – спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

– Коли хочеш, я дуже дивуюсь, – сказав лiнгвiст. – Навiть страшенно дивуюсь.

– А коли не хочу?

– Тодi я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобi… ти як думаєш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змiнила свiй погляд на Вовчика i що тепер їй вiн починає подобатись. Лiнгвiст подякував за комплiменте.

– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романiв? – поцiкавився Карамазов.

– Це, бачиш, моя спадщина вiд прадiда. Вiн залишив менi дуже непогану бiблiотеку.

– Чи не був твiй прадiд культурним помiщиком?

– Як би тобi сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсiм так, але все-таки так.