Розділ «ЗАУЛОК»

Кричав: – Мар’янко! Со-о-о-рок мільйонів! І переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львівна готовила самовар і теж була сама не своя, і навіть бліді щоки порожевіли їй. Руки дрижали, і ніяк не могла роздмухати огонь. – От кажуть: Ленін і Троцький… А що ж вони учреждєнія прикривають, чи що? Аркадій Андрійович сказав: – Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасія. З П’ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його місці вже другий начальник. І от тепер: той собі, а цей собі. Біда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе! – А хто з них симпатичний? – спитала Степанида Львівна. – Ну, звичайно, Аральський…– І додав серйозно: – У нього великі зв’язки. Це, знаєш, мужчина во-о! – Так ти ж держи його руку!… – сказала Степанида Львівна й під вела очі догори: – Аркашо! У нього портрета ще нема? – Га? – Та повісила б… Може, коли зайде. Хто їх знає – вони люди не горді… І зідхнула: – Боже мій! Що то наробила революція. Такі хороші люди, симпатичні… прелість… Вітер вдирався в сіни, крутив дим і виносив його у вогку осінь. У вікно зазирало меланхолійне небо. Падало листя за вікном. Скоро приїде біла зима… Знову дзвонять на панахиду.

…У сіни раптом ускочив Леонід Гамбарський і схвильований побіг до дверей. Степанида Львівна спитала: – Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогодні, знаєте, Аркаша жалованьє одержав… А Аркадій Андрійович скаржився:– Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок! А роботи й нема: ні входящого, ні сходящого. Тільки й знають, що по коридору.

…Слухала тоді Мар’яна й відчула, як до серця підкотилась злість, і сказала з другої кімнати: – Це, тату, зветься стадія організації. Чули про таке слово? Я чую його тисячу літ, тисячу літ! Червінь хоробливо горів їй на щоці, але цього Аркадій Андрійович не бачив, і він образився. – Ну, ти, Мар’янко, хоч і була в чека, а в ділах государственних ні бельмеса. А Степанида Львівна сказала:

– Боже мій, Мар’янко! Яке твоє діло до ділов государственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобі б якби Ленін і Троцький і товариш Раковський прикрили всі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався… Ну, ні, вони люди розумні й симпатичні, цього сурйозно не зроблять.

Мар’яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спідниці.

Гамбарський положив на стіл газету й у розпуці похилився на вікно. Рецензент писав, що в його статті багато претензійности на вченість, і Гамбарський йому нагадує – чехівського телеграфіста Ять. Це було так нахабно, так, нарешті, нетактовно… Леонід Гамбарський з тривогою думав, що тепер він не зможе підняти своє реноме, і його професорська кар’єра розлетілася в пух. Потім зняв пенсне й ліг на кровать.

…З півночі летів сіверковий вітер. Передають: за містом випав вогкий сніг і запорошило дороги. Над містом струмкують хмарні потоки. З тоскою згадував: – Ага, телеграфіст Ять!… І здавив руками голову. – Ага, тереграфіст Ять!… Здавалось, б’ють обухом – цією важкою, безглуздою фразою… І майнуло в голові: – Пропав! І відчув тоді Гамбарський, що нема вже повороту, і був адин якийсь безвихідний тупик.

…А з півночі знову летів сіверковий вітер, і сунулись сірі й нудні хмари. І знову з тоскою згадував: – Ага, телеграфіст Ять…

– …Можна зайти? Підвівся: – Зайдіть! Увійшла Мар’яна й мовчки сіла біля кроваті. Кілька годин внутрішньої боротьби положили відбиток на її обличчя. Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар’яна рідко до нього заходила, а зараз зайшла. – Чого? І ще дивиться прибито й перелякано. А Мар’яна в цей момент знала: «Далі не можна. Треба кінчати!» Сказала схвильовано: – Прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що – сила волі? Не знаєте? А потім підвелася і жагуче промовила:

– Так… Я прийшла спитати вас… прохати вас… Мар’яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан. – Випийте!… Що з вами? Вогкі дзвони загубились в осені. Вогка луна зарилась у болотній чвирі заулка… Мар’яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потім стиснула руками голову й сказала: – Треба повіситися… Негайно… зараз… – Що ви, Мар’яно? Гамбарський, блідий і розгублений, ходив по кімнаті. А у вікно знову бив дрібний дощ. І тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки. Думала: «Так! Треба кінчати… Так!… Скоріше!… І знала, що вона не може кінчити, що їй бракує сили». Подумала: «Єрунда, треба кінчати!» Мар’яна сухо подивилась на Гамбарського, а потім сказала: – Пробачте! – і хутко пішла до дверей.

Аркадій Андрійович надів окуляри й написав: «Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії. Мої лічниє убєждєнія в правотє комуністическіх ідей…» В їдальню увійшла Мар’яна. Аркадій Андрійович: – Мар’янко! Ану йди сюди! Чи так я?… Степанида Львівна продовжувала: – …Він дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…Короткий осінній день сконав. Мар’яна вийшла на ґанок. Дощ прибив жовті листя, і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освітлював пустельний заулок. Високо текли потоки сумних хмар. Із стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки. Коли Мар’яна виходила за ворота, з комсомольської кімнати вискочив натовп юнаків і з реготом кинувся в туман.

Через дорогу, до Глухайської вулиці – сарай, за сараєм – віжки.

…А далі, коли вийти з пустельного заулка, на міді висічено: Доктор Фальк.

– Куди?