Розділ «8»

Боротьба не обійшлась без втрат. В Дубинках у Барбари стався викидень. Колись безтурботна валькірія полювань і завсідниця маскарадів (на яких полюбляла з’являтись в костюмах Діани і Клеопатри) прийняла суворі правила бернардинок й проводила дні та ночі в моліннях за перемогу чоловіка. Така набожність була не зайвою. Вся Литва пліткувала про магічні напади на молоду королеву. В її родовому замку впала стеля, ледь не вбивши праправнучку волхвів, та й викидень був підозрілим. У Кракові в ці місяці впіймали чорного чаклуна, який під тортурами зізнався, що роками насилав демонів на «кляту литовку». Ніхто із тямущих не сумнівався, що чаклуна найняли люди невгамовної Бони.

Єпископ Альбрехт, що знався на церковній магії, прислав Барбарі двох ченців-бенедиктинців, досвідчених у відбитті чаклунських нападів, та могутні й надзвичайно рідкісні обереги з мощами святих Роха, Атаназія Римського та Гумберта з Оленем. Ченців поселили неподалік від апартаментів королеви, вони вдень і вночі молились, відвертаючи від монаршої плоті чорні енергії проклять, волхвувань і пристритів. Над лісовим замком проносились снігові вихори і тіні густішали у дібровах, але не гаснув вогонь у велетенських замкових коминах і не слабшала молитва у келії бенедиктинців.

Тривога у королівських листах поступово блякнула. Добрі вісті примножились. Виснажливе трирічне протистояння суверена з половиною держави закінчилось перемогою кохання. Сьомого грудня 1550 року, у двадцять вісім років, Барбара Радзивіл була урочисто, зі всіма належними церемоніями та присягами, коронована у Кракові. Підкуплені поблажливо всміхались, примушені зціпили зуби і шепотіли прокльони.

Єзуїти ретельно приховували свою стурбованість. Для них Литва залишалась напівязичницьким краєм, де варто ксьондзові лише відвернутись, як люди біжуть за оберегами і зіллями до лісових відьом. Нова королева відзначалась щирою набожністю, але серед її родичів були й такі, що тримали в дальніх кімнатах замків старих жіночок з мідними казанками. Та й послідовники Лютера у володіннях Радзивілів почувались набагато спокійніше за своїх одновірців у Кракові і Варшаві. Єзуїти радились і посилали детальні звіти до Риму. Можливо, хтось із них – радше за все, з італійців за походженням – отримав аудієнцію у старої Бони, але хроніки Литви і Польщі не зберегли таких подробиць. Відомо лише, що в Ломбардії перед Різдвом п’ятдесятого року було вбито одного із довірених людей Сфорца, що віз на південь важливу кореспонденцію. Папери щезли, а випадок списали на торборізів.

Тим часом Микола Чорний Радзивіл, за протекцією новоспеченого коронованого родича, отримав від Карла Габсбурга княжий титул. Сигізмунд невдовзі підтвердив рішення імператора, затвердивши за князями Радзивілами володіння Бірж, Дубинки, Олику й Несвіж. Брати Барбари стали наймогутнішими магнатами держави, стаючи на один щабель з Любомирськими, Заславськими та Сапегами. Фактично Литва знову отримала національну династію, здатну захищати її інтереси в Речі Посполитій.

Проте краківський тріумф краси і кохання тривав недовго. Образливо недовго. Вже в березні 1551 року молода королева захворіла. Сигізмунд виписав з Італії та Німеччини найкращих ескулапів. Але настоянки й мазі медиків були безсилими. Барбара опухла, її лихоманило. Коли нещасна впадала в недовге забуття, жахливі потвори обступали її ложе, змушуючи повертатись у світ болю і смутку.

З Литви викликали знамениту ворожку, але й лісові відвари не допомогли. Ворожка повідомила королю: на його дружину наслане могутнє прокляття, протидія якому знаходиться в компетенції лише кількох усамітнених волхвів з Готланду. Поки споряджали експедицію на балтійські острови, Барбара згасла. Смерть, безжально відхиляючи всі молитви, закляття і обереги, наблизилась до її ложа восьмого травня 1551 року. Сигізмунд ІІ Август не виходив на люди, плакав від безсилля і розпачу. Тим часом медики, оглядаючи почорніле тіло красуні, подейкували професійною латиною, що забобони забобонами, але прокляття тут ні до чого. Симптоми хвороби й посмертні знаки на плоті нагадували медикам отруєння солями арсену або ж ртуттю.

Дехто схильний вважати, що кончина самої Бони Сфорца від трунку окультно підтверджує її причетність до смерті несподіваної для ягелонівських стратегій литовки.

Сигізмунд влаштував покійній дружині пишний похорон. Барбара не хотіла, щоби її прах спочивав у Вавельському Королівському некрополі, й заповіла себе поховати в крипті Кафедрального собору у Вільно. Траурна процесія вирушила на північний схід двадцять п’ятого травня. Вона пройшла тим самим маршрутом, котрим тріумфуюча, щойно визнана сеймом законною королевою, Барбара минулого року прибула до Кракова: через Шидлів, Тшебешув, Берестя й Мости. В кожному місті при гробі королеви правились служби. В кожному місті ридма ридало поспільство від магістратів до вуличних волоцюг. Через чотири тижні, двадцять другого червня тисяча п’ятсот п’ятдесят першого року, похоронна процесія і траурний поїзд з десятків чорних карет прибули до стольного великокняжого граду. Труну, у супроводі литовського лицарства, сотень церковних і гербових хоругов, занесли до середмістя Вільно. Десятки тисяч литовців (а хтось каже: триста тисяч) зібрались, щоби проводити до крипти свою королеву.

На срібній табличці, яку прибито до її труни, написали:

Вона померла дочасно, проте якби вона й досягла поважного віку, Август все ’дно казав би, що вона поспішила залишити цей світ.

Не проходить й півроку, як туга Сигізмунда за коханою стає настільки нестерпною, що король вдається до неприпустимого для християнина вчинку. Він закликає до себе чаклуна, вимагає, щоби той зв’язав його з душею покійної і мотивує переляканого медіума важким капшуком з дукатами.

Чаклун звертається до сил нічних і древніх, срібним олівцем малює на мармурі кабалістичну зірку Сефер-Йєцира, виводить із темряви легіони незримих літер і відкриває шість брам до світу померлих. Звідти він кличе душу раби Господньої, за якою ще не охололо у Царстві, кличе її іменами жезловими і янголиними. Кликана примара (або ж дух лукавий, що облудно прикрився її іменем) відзивається на волання чаклуна, сходить під свинцеві склепіння Царства і повідомляє Сигізмундові ІІ Августу, що так само, як і він, сумує й тужить за коханим і не спроможні її втішити ані співи херувимів, ані мудрі вмовляння всівідаючого і преблагого архіянгола Метатрона. Слова духа розривають монарше серце.

Король не звик стримувати бажання.

Король просить лише доторку до коханої, наполягає, залякує нещасного медіума, сипле й сипле золотом на містичний мармур й, врешті-решт, чаклун бурмоче заборонене закляття, яке відкриває зворотню сторону і світло зворотньої сторони, світло руах і світло хая. Сигізмунд відчуває доторк і здригається – доторк холодний, навіть крижаний, в ньому немає ані зігріваючого тепла земного, ані заспокійливого тепла небесного.

Король прозріває й плаче великим плачем, адже лише цієї миті осягає Її – ту незмірну нелюдську крижану відстань, що дихає на смертних божевіллям і всесвітом. Відстань, прокладену між ним, ще істотою Царства і нею, вже духом Світла.