Розділ 8. Українська культура кінця 30-90-х років

- розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів про спонсорство, меценатів та організації, діяльність яких не спрямована на одержання комерційного прибутку;

- вдосконалення законодавства про творчу діяльність, творчі спілки та асоціації, захист авторських прав митців, інтелектуальної власності, соціальний захист працівників культури і мистецтв;

- розвиток сучасного законодавства про охорону культурної спадщини, правила переміщення культурно-мистецьких цінностей, створення можливостей доступу до художніх надбань.

Втім, не лише українські законодавці, а й громадська думка у перші роки незалежності не були готові до реформування культурної політики на нових засадах, пристосування її до умов громадянського суспільства та ринкової економіки. Головними вимогами культурно-мистецького середовища були збільшення бюджетного фінансування та повне звільнення закладів культури від оподаткування. Перші невмілі й нерідко невдалі спроби недержавних мистецьких організацій існувати в умовах вільного ринку, лише за рахунок самостійно зароблених коштів, породили в цьому середовищі не стільки прагнення ефективніше господарювати, скільки бажання повернутися під державну опіку. Показовим є приклад київських незалежних театрів: протягом 1992-1994 рр. майже всі вони або припинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування.

Двоїстою виявилася роль творчих спілок, утворених за "галузевою" ознакою (письменницька, композиторська та ін.), які за успадкованою від радянського періоду інерцією отримували фінансування з бюджету, незалежно від того, наскільки активною та мистецьки значущою була їхня діяльність. Керівництво "традиційних" спілок намагалося домогтися законодавчого закріплення цього стану в нових умовах, аргументуючи це своїм великим внеском у збереження національної культури та виборювання незалежності, що викликало у нових мистецьких угруповань та асоціацій невдоволення і гостру критику. Негативно впливав на ефективність державної культурної політики поділ культурної сфери між кількома відомствами - Міністерством культури і туризму, Міністерством молоді та спорту, Державним комітетом телебачення та радіомовлення тощо. Особливо очевидним був брак державної позиції щодо масової культури в Україні, небезпечний в умовах експансії закордонної насамперед американської та російської комерційної маскультурної продукції.

Великого удару по інфраструктурі культури завдали господарська криза, що загострилася ще у 1989-1990 рр., та гіперінфляція: за три перші роки незалежності ціни виросли у 1200 разів, практично припинилося будівництво в культурній інфраструктурі. Закривалися кінотеатри, клуби, особливо профспілкові, на 20-25 % зменшилася кількість зайнятих у цій сфері. Багато талановитих митців, передусім музикантів, співаків виїхали працювати за кордон. Особливо глибокою була криза в кінематографі та книговидавництві - галузях, дуже залежних від фінансування і технічного оснащення. Однак завдяки ініціативі громадськості та місцевого самоврядування продовжували відкриватися нові музеї, театри-студії, мистецькі галереї, приватні видавництва. Проте їх діяльність дуже стримує недосконала правова база: практично повна відсутність законодавчої підтримки організацій, не орієнтованих на одержання прибутку.

У цих умовах поширеною стала думка про "занепад української культури", хоч насправді можна говорити лише про господарський занепад державно-комунальної "галузі культури", цілком залежної від бюджетного фінансування та створеної свого часу насамперед з метою ідеологічної обробки населення. Натомість у культурі як такій відбувалися складні, суперечливі процеси глибинної трансформації, не завжди підтримувані відповідними законодавчими та господарськими акціями держави.

Оскільки левова частка культурної інфраструктури донині перебуває у державній та комунальній власності й фінансується з центрального та місцевих бюджетів, роль державних та місцевих владних структур щодо стану культурної сфери залишається ключовою. Однак, з іншого боку, потреба адміністративно-господарського управління у державних та комунальних закладах культури, освіти, дозвілля за обмежених можливостей держави в сучасних умовах часто зводить діяльність відповідних відомств до адміністративно-фінансової, відсуваючи головну функцію - проведення державної культурної політики - на другий план. Основний орган, який мав би проводити цю політику (Міністерство культури і туризму України), за інерцією залишався більше галузевим, ніж функціональним міністерством, дбаючи передусім про безпосередньо підпорядковану йому мережу закладів. Оскільки вона далеко не охоплює усієї суспільної культурної інфраструктури, розподіленої між кількома відомствами (переважно галузевими), місцевим самоврядуванням, творчими спілками та іншими інституціями, то слід визнати, що після зруйнування старого компартійного механізму ідеологічно-культурної обробки населення поки що не створено нового цілісного механізму вироблення та здійснення державної культурної політики.

За покладеними на нього функціями Міністерство культури і туризму є органом, покликаним здійснювати державну культурну політику, однак за реальними можливостями воно переважно діє як орган управління підпорядкованими закладами сфери культури. У його складі - галузеві департаменти: кінематографії (колишнє окреме відомство - Держкіно), пластичних мистецтв та історико-культурного надбання, сценічних та музичних мистецтв, культурно-просвітницької роботи (до нього належить управління регіональної культурної політики), управління навчальних закладів, бібліотек, а також функціональні підрозділи - управління закордонних зв'язків, технічне, фінансово-економічне, правового забезпечення та персоналу тощо.

Галузевим департаментам та управлінням Міністерства підпорядковані майже 120 закладів, творчих колективів, установ та підприємств загальнодержавного значення - 3 театри, 17 інших музично-концертних організацій (симфонічні оркестри, хори, цирки, ансамблі тощо), 8 музеїв, 8 бібліотек (у тому числі Парламентська бібліотека України), 6 кіностудій, 10 вищих навчальних закладів, 7 історико-культурних заповідників, 8 цирків, 4 науково-дослідних заклади, кілька підприємств, газета "Культура й життя", журнали "Українська культура", "Пам'ятки України" та ін. Більшість цих організацій розташовані в Києві.

Управління культури виконкомів обласних рад до останнього не були підпорядковані Міністерству, але через своє управління регіональної культурної політики воно здійснювало вплив та методичне керівництво мережею клубних закладів (більше 20 тис), а через управління кінопрокату департаменту кінематографії намагається впливати на діяльність 830 кінотеатрів та 19 тис. сільських кіноустановок України. Після підписання в червні 1995 р. Конституційної угоди між Президентом та Верховною Радою України та відновлення інституту обласних і районних державних адміністрацій сформувалася адміністративна вертикаль: Міністерство культури - облуправління культури - райвідділи культури. Однак про реальні результати цих змін казати поки ще рано.

Мережа масових бібліотек, що є в Україні, фактично сформувалася ще перед Другою світовою війною і з тих часів переважно лише модернізовувалася та реорганізовувалася. Щоправда, на початку 60-х років кількість масових державних бібліотек зросла до 30 тис, але переважно за рахунок дрібних, тому протягом 70-х років цю мережу було централізовано - створено 500 районних, приблизно 100 міських та 16 дитячих "централізованих бібліотечних систем", які фінансуються, адмініструються та поповнюються як єдині юридичні особи. На початок 1996 р. у цій мережі працювало майже 40 тис. осіб, що становило майже п'яту частину всіх зайнятих у культурній сфері. Шість найбільших бібліотек цієї мережі утримуються безпосередньо Міністерством культури і туризму і підпорядковані йому, серед них - національна парламентська бібліотека з фондами більше 5 млн томів. Однак найсучаснішою і найавторитетнішою в Україні є Центральна наукова бібліотека національної академії наук ім. В. Вернадського (більше 11 млн томів). Система бібліотек потребує сьогодні допомоги. Виявилась тенденція її неконтрольованого скорочення. Якщо на 1996 р. у державі функціонувало майже 22 тис. бібліотек, то на 1 січня 1997 р. їх кількість скоротилася на 633 одиниці. З метою призупинення цього згубного процесу було прийнято постанову Кабінету Міністрів "Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками", які на 30 % менше рівня, що був установлений 20 років тому в інших соціально-економічних умовах. Оптимізація мережі бібліотек може зменшити навантаження на державний та місцеві бюджети. Разом з тим стало зрозуміло, що варто зупинити бездумне знищення бібліотек. Скрізь, де є можливість, слід було б зберегти наявну мережу. У 2005- 2006 рр. у державі розгортається рух за зміцнення матеріальної бази сільських бібліотек, відродження частини тих, що були необдумано закриті. З цією метою громадськість ВНЗ, технікумів зібрала значну кількість художніх та наукових книг і передала сільським книгозбірням.

Культурна програма націонал-демократів (повернення національної історичної та культурної спадщини в повному обсязі, провідна роль української мови в усіх сферах життя), актуальна кілька років тому, нині частково виконана, частково - малоактуальна, і якби не загроза надання російській мові статусу другої офіційної, націонал-демократам не було б за що (або проти чого) боротися. "Ліві" сьогодні дивним чином повторюють націонал-демократів учора, виступаючи проти "фальсифікації нашого славного минулого" часів СРСР і його радянської культури та проти розриву "духовних зв'язків з Росією". У сучасних кризових умовах та поширених настроях ностальгії за колишньою "стабільністю" вони знаходять підтримку певної частини суспільства, особливо на сході України та серед людей похилого віку. Втім, коріння популярності московського телебачення, преси, поп-музики та книжок - у масовій свідомості людей, що сформувалися й більшу частину життя прожили в радянському суспільно-культурному середовищі. Ліберали-реформа-тори надають першорядного значення економічним реформам, вважаючи, що все інше якось саме собою додасться, або просто не маючи чіткого уявлення про шляхи розв'язання культурних проблем. Це додатково звужує їхню соціальну базу.

У роки незалежності Україна проходить тернистий шлях створення правових, управлінсько-адміністративних та фінансово-господарських умов для збереження й розвитку культури, духовних надбань українського народу, його кращих традицій і новацій. Уже сьогодні ми зрештою маємо певну інфраструктуру культури, яка робить можливим подальший духовний прогрес народу, використання для цього духовної скарбниці, витвореної нашими пращурами. Конституція України проголошує гарантії функціонування і розвитку основи національної культури - української мови - як державної. Основний закон України визначає права і свободи творчості людини, збереження і охорони культурної спадщини, творче втілення нових духовних напрямів і тенденцій.

Тепер усі галузі культури України охоплені докорінним реформуванням, яке передбачає насамперед певні зміни у структурі організації культурного процесу, піднесенні ролі культури в державотворчих процесах та утвердженні національної свідомості. Майже 44 тис. установ і закладів культури України перебувають зараз у стадії реформування.

Об'єктивні економічні труднощі спричинили скорочення мережі закладів і установ, що негативно вплинуло на культурологічний процес. Для збереження народних скарбниць, духовних засад урядом і Президентом зроблено чимало. Видано укази Президента, які встановили статус "національних" для відомих художніх колективів і закладів мистецтва та культури. Започатковано систему державних стипендій для видатних діячів мистецтва і обдарованої молоді. З іншого боку, з метою подальшого реформування визначено мережу закладів і кількість художніх колективів, які функціонують переважно за рахунок державного бюджету. І, нарешті, визнано за доцільне підтримати систему закладів і установ культури регіонального рівня.

Для втілення у життя культурологічних реформ створюється і певна нормативно-правова база. З урахуванням нових економічних умов підготовлені проекти законів "Про охорону культурної спадщини", "Про вивезення і ввезення культурних цінностей". Уже прийняті закони України "Про кінематографію", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки". Урядом затверджені "Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку української культури", які зумовлюють виконання вимог Конституції України щодо збереження та охорони історико-культурної спадщини, гарантій свободи і художньої творчості, розвитку державної мови, свідомості громадян, культури української нації. Зазначені цілі можливо досягти лише створенням ефективних механізмів підтримки і прямого фінансування культурно-мистецької сфери, творчих об'єднань, художніх колективів.

На розвитку сучасної української культури не могли не позначитися складні і часто суперечливі процеси у суспільній свідомості, які пов'язані зі змінами в соціально-політичному та економічному житті України. Як і раніше, заклади культури продовжують орієнтуватись виключно на державне фінансування, обсяги якого щороку зменшуються. У цій ситуації мистецькі та культурологічні заклади, колективи мають знаходити нові форми роботи, альтернативні позабюджетні джерела фінансування, для чого потрібне відповідне законодавче поле. Щодо цього привертає увагу постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами культури і мистецтв, заснованими на державній та комунальній формі власності" від 5 червня 1997 р. № 534. 23 квітня 1997 р. згідно з наказом Міністерства культури і мистецтв, Міністерства фінансів і Міністерства економіки було затверджено порядок надання платних послуг закладами культури і мистецтв. Кабінет Міністрів України ініціював розробку "національної програми збереження бібліотечних і архівних фондів", програми створення загальнодержавної цілісної автоматизованої інформаційно-бібліотечної системи із входженням до Інтернету.

Процес реформування відбувається і в галузі освіти, яка готує фахівців для вирішення майбутньої долі нашої культури. Цей процес протікає важко, боляче, з певними втратами, які так відчутні у Сфері мистецтва. Брак коштів часто зумовлює унеможливлення навчання талановитої молоді, особливо якщо це навчання платне. Не менш загрозливе становище і професорсько-викладацького складу навчальних закладів. Варто зберегти і залучити до творчо-наукової діяльності кращих митців, діячів мистецтва. Цьому мають сприяти зокрема постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку присудження наукових ступенів та про присвоєння вчених звань", Указ Президента України "Про державну підтримку культури і мистецтв в Україні", Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності".

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії і церкви, що відбувалось в умовах широкої свободи совісті в незалежній Україні. У 1991 р. в Україні вільно діяли три організації українських церков: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату, Українська греко-католицька церква (УГКЦ) з центром у Львові та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Уряд України, частина депутатів Верховної Ради у 1991-1992 рр. намагалися домогтися згоди патріарха Московського Алексія II на перетворення УПЦ Московського патріархату на автокефальну церкву. У відповідь відбулися зміни у складі ієрархів УПЦ Московського патріархату, здійснені в дусі прихованих насильницьких методів (усунення з посади митрополита Філарета та ін.).