Розділ 8. Українська культура кінця 30-90-х років

Не ридать, а здобувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.

Протягом 1986-1988 pp. спочатку в літературно-мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розпочалися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були "відновлення історичної правди" щодо, в основному, радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи та опрацювання шляхів реформування суспільного й господарського життя в руслі горбачовського гасла "Більше демократії - більше соціалізму", українська інтелігенція на перший план висувала проблематику захисту національної мови й культури, повернення історично-культурної спадщини у повному обсязі. Велике значення для осмислення ситуації та усвідомлення завдань мала стаття Івана Дзюби "Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?", де цій культурі поставлено діагноз - неповноструктурність як наслідок бездержавності.

Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої або просто неопублікованої української художньої, наукової, політичної літератури минулих десятиліть, а також культурного доробку української діаспори. До деякої міри культурницькі гасла були евфемізмами, за якими стояли проблеми відновлення справжньої, а не декоративної української державності - на той час, зрозуміло, у межах СРСР.

Під тиском громадськості на помітні поступки у національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям Закону про мови в Українській PCP, який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератори, очолені кількома "шістдесятниками", а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке на II з'їзді прийняло освячену історією назву "Просвіта" (1991). Почали поширювати діяльність ланки культурологічного товариства "Спадщина". Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (наприклад, Народний рух), їхніми лідерами ставали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники.

Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча горбачовська політика "гласності та демократизації" не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними творчими спілками, вийшла з "підпілля" й швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична. Втім, і традиційні творчі спілки не залишалися осторонь цих процесів. Коли українські письменники масово вирушили у "велику політику", то кінематографісти і театральні діячі зосередилися на обстоюванні нових господарських та правових умов для професійної роботи - аби здобути на майбутнє реальні гарантії творчої свободи та матеріальної незалежності від державного та партійного чиновництва. Саме у 1987-1988 pp. на усій території СРСР почалося запровадження нових, "госпрозрахункових" засад роботи закладів культури та перехід на "нормативний метод" фінансування культурних витрат, що полягав в обрахуванні потрібних коштів не за "залишковим" принципом, а на основі "науково визначених" норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення. Однак практично вся культурна інфраструктура як, втім, і вся економіка залишалися під державним контролем та керувалися в основному командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети.

Проте поширеною є думка, нібито власне горбачовська "перебудова" спричинила глибоку економічну кризу, що охопила і сферу культури. Насправді у таких твердженнях є дві серйозні неточності: по-перше, непослідовні та половинчасті реформи стали лише каталізатором глибокої кризи, що віддавна назрівала, замість цього "деградація культури" є насправді лише занепадом державно-комунальної, культурно-просвітницької інфраструктури, що також розпочався задовго до М. Горбачова. Протягом двадцяти років (1970-1990) в Україні не зростала, а навпаки дещо зменшилася мережа клубів (з 25,7 тис. до 25,14 тис), масових бібліотек (з 27,6 тис. до 25,6 тис), кіноустановок (з 28 тис. до 26,8 тис), натомість кількість театрів та музеїв за шість років "перебудови" (1985-1991) зросла більше, ніж за 15 попередніх (у 1970 р. - 66 театрів та 147 музеїв, у 1985 р. - 89 театрів та 174 музеї, у 1991 р. - 130 театрів та 225 музеїв), що стало можливим насамперед завдяки ініціативі митців та культурної громадськості, яку вже не стримував партійний контроль.

Досягнення Україною державної незалежності не відбулося в один день - цей процес тривав майже два роки й пройшов кілька етапів. Його початком можна вважати "майже вільні" вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р., коли, попри недемократичний виборчий закон, майже 100 місць із 450 дісталися демократичним кандидатам. Провідною політичною силою некомуністичного табору тоді став Народний рух України, серед керівництва якого домінувала творча інтелігенція, а серед ідей та гасел - національно-демократичні, зокрема ідеї культурного відродження як необхідної умови відродження національної самосвідомості та створення суспільних умов для досягнення Україною незалежності. Особливо важливими лідери націонал-демократичної опозиції вважали проблеми культури, зокрема питання державного статусу української мови, повернення історичної державної символіки, відновлення "національних" церков - УАПЦ та греко-католицької. 16 липня 1990 р. Верховна Рада під тиском демократичних сил прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Втім, рух до справжньої незалежності цим лише розпочався. Через рік, 19-21 серпня, у Москві стався комуністичний "путч ГКЧП", після невдачі якого комуністична більшість в українському парламенті проголосувала 24 серпня за Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. на референдумі проголошення незалежності підтримали понад 90 % українських виборців. Українська незалежність стала фактом міжнародної політики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема культурного.

Розпуск КПРС означав знищення старої системи формування культурної політики, але весь набір "культурних відомств" залишився й працював за інерцією, виконуючи основну функцію - адміністративно-господарського управління підпорядкованими закладами. До цього додалася небачена раніше самостійність регіонів, зокрема й у культурних питаннях (обласні управління культури вже не були, як раніше, у подвійному підпорядкуванні - міністерства та обласної ради). Унаслідок цього культурну політику кожного з відомств та обласних управлінь почала визначати та з політичних сил, яка мала найбільший вплив у відповідній сфері чи галузі культурного життя. Настав час партикуляризації та регіоналізації культурної політики, коли в одній області демонтували пам'ятники В. Леніна, в іншій - гучно відзначали радянські свята, ще в іншій - ніяк не могли досягти згоди щодо перейменування вулиць.

Як зазначалося, у 1989-1991 рр. питання культурної політики стали невід'ємними від власне політики, більше того - висунулися на перший план. Однак націонал-демократи, що переживали пік свого політичного впливу, розглядали культуру як засіб боротьби за державність, а не як самоцінне явище. Це позначилося і на прокламованих цілях, і на результатах. Ніхто не заперечував права на творчу свободу, однак український митець мав вважати священним обов'язком слугування справі незалежної української держави; натомість держава, що своїм становленням багато завдячувала українській культурі та її творцям, мала культуру всіляко плекати й оберігати. Такі погляди домінували в літературному середовищі, найактивнішому серед культурно-мистецьких кіл, але інші митці (кінематографісти, художники) мали менше ентузіазму щодо розбудови державності та більше наполегливості у виборюванні гарантій творчої та адміністративно-господарської свободи. Однак усі були тієї думки, що держава хоча й не має тепер наказувати митцям, як і що робити, але фінансовий тягар утримання культури й надалі має нести саме вона.

Націонал-демократи з їх ідеалізацією незалежної держави та рецидивами народницької недовіри до приватної ініціативи разом з "партією влади" уклали головний документ державної культурної політики цього часу - Основи законодавства України про культуру, прийняті Верховною Радою у лютому 1992 р., що стало величезним кроком уперед порівняно з часом, коли культурна політика визначалася постановами ЦК КПРС. Тут було декларовано принципи державної політики у сфері культури, що загалом збігаються з міжнародно визнаними, однак серед головних пріоритетів названо "відродження й розвиток культури української нації", а також "утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті", що як законодавчо зафіксоване положення може в певних умовах стати підставою для запровадження цензури або позбавлення підтримки певних мистецьких явищ, визнаних не досить високоморальними чи негуманістичними.

"Основи" стверджують, що "в Україні гарантується розвиток мережі різних за видами діяльності та формою власності закладів, підприємств та організацій культури...". Однак реальних механізмів державної підтримки недержавних культурно-мистецьких організацій "Основи" не утворили, а щодо заохочення спонсорства та благочинства - направляли до чинного законодавства, яке лише розроблялося. Стосовно державного фінансування культури "Основи" зазначали, що воно "здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського та місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об'єднань та інших джерел. Держава гарантує необхідне фінансування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків національного доходу України". Однак ця "гарантія" залишилася гаслом - насправді витрати на культуру в бюджеті України поволі знижувалися: від 2 % на 1992 р. до 0,8 % на 1995 р. Окрім того, ринкові реформи унеможливили нормативний механізм фінансування, розрахований на планову економіку з контрольованими державою цінами.

Українська Конституція, яка була прийнята влітку 1996 р., проголошує гарантії свободи мистецької творчості й широкий доступ громадян до всього комплексу культурних надбань народу, не беручи до уваги політичні переконання. Ухвалено низку галузевих законодавчих актів, зокрема закони України про бібліотеки, творчі спілки, музеї, кінематографію, благодійництво. Було зроблено важливі кроки у справі реформування системи організації культурного життя, визначено пріоритети державної політики у галузі, зроблені певні кроки з метою збереження й підтримки центрів духовного життя, сформовано концептуальні напрями розвитку української культури, якими визначено, що культура українського суспільства - важливий чинник системи національної безпеки. Вона може відіграти важливу роль у протистоянні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація, особливо серед молоді. Першорядне значення надається підтримці й розвитку культур національних меншин, усіх етнічних груп, які мешкають в Україні.

Досягнення цілей здійснюється шляхом створення механізмів підтримки і функціонування культурно-мистецької сфери незалежно від форм власності, підпорядкування та правового статусу закладів, підприємств, організацій культури. Поряд з державними структурами та органами місцевого самоврядування ці завдання вирішують творчі спілки професійних митців, благодійні фонди, національно-культурні товариства, інші культурницькі інституції, що діють у сфері культури.

В умовах творчої свободи, незважаючи на господарську кризу, відбувся певний розвиток різних жанрів та видів мистецтва, пожвавилося театральне, музичне, художньо-виставкове життя. Виникли нові незалежні театри, приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції. Творчість багатьох українських митців отримала світове визнання. Протягом останніх років створено нові державні заповідники та музеї, присвячені постатям та подіям національної історії, що раніше замовчувалися з ідеологічних причин (гетьман Іван Мазепа, Михайло Грушевський та ін.).

В останні роки спостерігалося пожвавлення інтересу до народної творчості, народних традицій, ремесел, обрядів, адже вони забезпечують безперервність культурних процесів, є дорогоцінним джерелом, з якого живиться професійне мистецтво. В Україні спостерігається відродження народних традиційних ремесел. Осередками цього процесу стали заклади культури клубного типу, які для значної частини населення, особливо тієї, що проживає у сільській місцевості, часто залишаються єдиними осередками культури. Клубна мережа України охоплює понад 20 тис. закладів, переважна більшість яких розташована на селі. Враховуючи особливості етнічної ситуації у нашій державі, велика увага приділяється питанням розвитку культур, мов, традицій національних меншин.

Але одночасно комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніж у західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом "третього сектору" в культурі. Процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того, щоб митець міг працювати творчо, не "продаючись" суто комерційному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що в централізованому СРСР домінувала "радянська культура", натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне, другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася у свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й за його межами нерідко провідні місця посідає неукраїнська маскультурна продукція. Все це має прямі економічні наслідки - нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно.

Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до України. Для сучасної української молоді "найкращими" здаються не тільки американські автомобілі, а й фільми, поп-співаки, кінозірки, а в результаті - принесені цими культурними продуктами життєві цінності та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає в тому, що культурно-товарний обмін, на жаль, має однобічний напрям. Хоч він є наслідком втілення у життя принципів вільного культурного обміну, все ж залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає, як у поки що слабшого партнера, значно більше, ніж дає, насамперед - можливість органічного самостійного культурного розвитку. Отже, аби не втратити унікальну культуру, слабші нації мають захищати економіку, культурно-дозвіллєву індустрію, але не шляхом заборон і бар'єрів, а внаслідок впровадження сприятливих податкових та інших механізмів для національного виробника культурно-мистецьких цінностей.

На сьогодні базовими законодавчими актами, які визначають правовідносини у сфері культури, залишаються Основи законодавства України про культуру та міжнародні Конвенції, ратифіковані Україною.

Робота над оновленням нормативно-правової бази культури нині зосереджена на таких напрямах:

- розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регламентували діяльність органів виконавчої влади, обов'язки місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері здійснення культурної політики;