Розділ 8. Українська культура кінця 30-90-х років

Під тиском центральних органів українське керівництво також вдалося до репресивних акцій, які особливого поширення набули після усунення від влади М. Хрущова. Наприкінці 1965 р. у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі заарештовано декілька активних представників української творчої молоді, серед яких були літературний критик М. Горинь, художник О. Заливаха, літературознавець М. Косів та ін. "Відлига" завершилася остаточно в 1972 р., коли було знято з поста Першого секретаря ЦК КПУП. Шелеста, який підтримував деякі починання у відродженні української культури, дедалі ширшому запровадженні української мови.

Негативні наслідки для культурного розвитку мала сумнозвісна дискусія 1968 р. щодо роману 0. Гончара "Собор", в якому автор виявив занепокоєння негативними явищами в морально-духовній сфері радянського суспільства, а також VI пленум правління Спілки письменників України восени 1970 р., на якому був оголошений перелік "ідеологічно невитриманих" творів. Лише в останні роки побачили світ окремі твори І. Чендея, В. Дрозда, Р. Іваничука, О. Бердника, На початку 70-х років відбувалися критична облога письменників, поетів, перекладачів, науковців - І. Білика, М. Лукаша, Г. Кочура, Б. Харчука, Г. Нудьги, розгроми художніх і наукових творів: дослідження І. Іллєнка "Григорій Квітка-Основ'яненко", восьмого тому "Історії української літератури".

На зламі 60-70-х років в Україні в умовах застою, що визначає характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, яке виявилось зокрема у звуженні сфери функціонування рідної мови, забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не оминула видатного скульптора сучасності, живописця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук. По-варварськи було знищено шестиметровий вітраж роботи А. Горської (загинула за невідомих обставин), Л. Семикіної, О. Заливахи у Київському університеті. У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Козацького циклу", але в період застою ця тема була забороненою і талановитого митця виключили зі Спілки художників України, її творчість цілком ігнорувалась.

Роки "застою" стали періодом командно-директивного втручання у творчий процес, долі художників. Політизація мистецтва, надмірна ідеологізація оцінок були вкорінені у трагічних 30-х роках і спричинювали схожі наслідки. Після 1972 р. багато представників української культури опинилися за ґратами або в еміграції. Трагічною була доля одного з найталановитіших поетів 60-70-х років Василя Стуса. У 1979 р. він повернувся до Києва після ув'язнення у Мордовії та колимського заслання і знову був засуджений на 15 років. У спецтаборі для політв'язнів на Уралі він помер у 1985 р. Нині поета посмертно реабілітовано, його прах перенесений на батьківщину, йому присуджено Державну премію Української PCP ім. Т. Шевченка (1990).

Роки "застою" характеризувалися збільшенням негативних тенденцій та явищ у суспільно-культурному розвитку республіки, офіційно впроваджуваний курс на "злиття націй" фактично перетворився на русифікацію освіти, преси, книговидавничої справи, театру. Монополізація матеріальних та організаційних умов художньо-творчої діяльності керівництвом творчих спілок не давала можливості знайти місце в художньому житті яскравим представникам творчої молоді. Підвищення ролі споживацької "еліти" в користуванні культурними цінностями зумовлювало появу творів, які догоджали цим невибагливим смакам. Некомпетентність керівництва сферою культури виявлялася в забороні виставок, театральних постанов, ігноруванні народних культурних ініціатив. Зокрема з "ідейних міркувань" було знищено шевченківський вітраж у Київському університеті, заборонено збори біля пам'ятника Т. Шевченкові у Києві на роковини поета тощо. Наслідком нерозумної культурної політики стали занепад багатьох плідних традицій народної культури, заохочення псевдонародного етнографізму й "шароварщини", формалізація й дегуманізація культурно-освітньої роботи. Намагання пожвавити культурне життя внаслідок прийняття численних постанов, проведення фестивалів самодіяльної творчості були малорезультативними, бо в культурному розвитку було зменшено можливості виявлення ініціативи "знизу".

Як результат занедбання національної культури, неуваги до її потреб розвивалася "масова культура" комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура, до зразків яких належать комплекс Музею історії Вітчизняної війни в Києві (1982) або монумент на честь проголошення радянської влади в Харкові (1975). Занепадав рівень освіти й професійної підготовки, розвивалися безвідповідальність виконавців і некомпетентність керівників. Тому Чорнобильська катастрофа 1986 р. була не просто трагічною виробничою аварією, а й символом духовної катастрофи, яка зависла над українським народом та його культурою, свідоцтвом нагальності, невідкладності докорінних суспільно-економічних і культурних змін в УРСР.

Водночас культура України Другої половини 50-х - початку 80-х років була сферою вияву її творчих сил. Розвиток науки, освіти, мистецтва у той час свідчив про потенційні можливості народу, його потяг до реалізації себе в культурній творчості. Значними були досягнення науки. Вчені України зробили великий внесок у розвиток фізики, технічних та сільськогосподарських наук. Так, у 1964 p. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів. Школа академіка М. Глушкова була однією з найвпливовіших у кібернетиці. Україна стала центром досліджень з техніки зварювання металу.

50-70-ті роки були періодом виходу узагальнювальних наукових праць у галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний "Словник української мови", восьмитомну (в 10 книгах) академічну "Історію Української PCP", восьмитомну "Історію української літератури". Велика синтетична праця "Історія українського мистецтва" удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. У кінці 50-х - на початку 60-х років побачили світ "Матеріали до вивчення історії української літератури" - цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді було також підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження "Українці", яке, на жаль, у зв'язку з мізерним тиражем практично невідоме читачеві. Побачив світ перший радянський посібник з історії української культури (М. Марченко).

У 60-80-х роках виникло багато яскравих художніх творів. Користувалися великою увагою читачів твори П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. У цей час виявився яскравий талант Григора Тютюнника, якого літературознавці порівнюють з В. Шукшиним. Державну премію УРСР 1978 р. було присуджено (посмертно) автору яскравої національної дилогії "Лебедина зграя" і "Зелені млини" В. Земляку. Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах П. Загребельного, С. Скляренка. Вагомий внесок у розвиток образотворчого мистецтва здійснили художники В. Касіян, М. Глущенко, М. Дерегус, В. Бородай, Т. Яблонська та ін. Широку популярність серед знавців і любителів музики здобули твори Г. Майбороди і П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, А. Штогаренка, Ф. Шамо, О. Білаша та ін. Творча інтелігенція демонструвала свої надбання за межами СРСР. Швидко зростає українська естрадна пісня, особливо у виконавській майстерності Д. Гнатюка, В. Івасюка, Н. Яремчука, В. Зінкевича, С. Ротару та ін.

Особлива роль у часи "застою" належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української PCP ім. Т. Шевченка. Його репертуар збагатився оперою "Ярослав Мудрий" Г. Майбороди, балетами "Легенда про любов" А. Мелікова та "Світанкова поема" В. Косенка. Важливе значення мали Київський драматичний театр ім. І. Франка, Російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка і російський ім. О. Пушкіна, Львівський драматичний театр ім. М. Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи "застою" став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках повернулися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у творах засудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблювалася у проблему обов'язку митця перед народом (роман "Маруся Чурай"); І. Драч розкривав непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації (поема "Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько філософськи осмислив сенс людського життя; Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу ("Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю").

Із середини 80-х років починають заповнюватися "білі плями" в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась творчість талановитого живописця І. Кулика, лише у 1990 р. він дістав змогу організувати в Черкасах ретроспективну виставку, представивши на ній широкі полотна й етюди, пейзажі, жанрові картини, портретний живопис, натюрморти ("Лісоруби", "Святковий день у селі Космачі", "Т.Г. Шевченко в Корсуні", портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса). Відомий нині самобутніми творами художник С. Чуприна з Рівненщини, який за останні двадцять років створив найцікавіші картини, а саме "Перехід козаків через Степань", "Хрещення в Степані", "Берестецька битва 1651 p.".

Отже, розвиток української культури протягом останніх тридцяти років радянської влади характеризувався спробою національно-культурного піднесення в часи "відлиги", а пізніше, коли процес, який сьогодні називають "задушеним відродженням", перервався, відбувалося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, що сприяло усвідомленню потреби у глибоких соціокультурних перетвореннях заради збереження українського народу та його культури.

60-80-ті роки характеризуються значним кількісним і якісним зростанням української інтелігенції. Вихована в умовах боротьби з культом особи Й. Сталіна, вона критично ставилась до "успіхів" соціалізму, керівної ролі КПРС, обмеження свободи творчості, переслідування церкви, вдумливо намагалась аналізувати минуле і сьогодення українського народу, пробувала вимагати ліквідацію огидних явищ радянської дійсності. У неї викликали протести відставання Радянського Союзу від наукових революцій в Європі, темпів зростання рівня життя населення від європейської цивілізації і демократизму. Інтелігенція також засуджувала винищення української державності, незалежності, русифікацію культурного життя України тощо.

Перебудовчі процеси розпочалися в Україні із запізненням. Фактично вони розгорталися після усунення від влади В. Щербицького (1989). Але першою точкою відліку перебудовчих процесів в Україні можна вважати 26 квітня 1986 р. - день Чорнобильської катастрофи. Вибух у Чорнобилі неначе освітив справжній загрозливий стан речей не лише з довкіллям, а й з українською культурою, мовою, суспільною мораллю, майбутнім нації. Це спонукало до активних дій верхівку української творчої інтелігенції, зокрема найвідоміших з-поміж "шістдесятників". Однією з перших "ластівок", що віщували духовне оновлення, була поява художніх та публіцистичних творів, присвячених Чорнобильській катастрофі. Серед них поема І. Драча "Чорнобильська мадонна" (1988), в якій автор відверто порівнює партійно-державних ієрархів із сумнозвісним царем Іродом - колабораціоністським урядовцем доби римського панування в Іудеї, вимагає притягнення до відповідальності перед людьми і Богом "перший" осіб, які винні у страшному атомному злочині проти народу. Бачачи на лаві підсудних тільки шістьох технічних винуватців Чорнобильської трагедії, автор з болем вигукує:

Чому їх шість? А де ж це сьомий - ти!

Чому ти не сидиш на лаві, Перший?

Ні, ти зориш на нас із висоти,

Длань керівну над нами розпростерши...

Дзвони Чорнобиля пробудили в народі інстинкт національного, у тому числі мовно-культурного, самозбереження, викликали у багатьох людей нестримне бажання, за словом великого Каменяра: