РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ТА КРАЄЗНАВСТВО

До 70-х років XVI ст. відноситься офіційне зображення Чернігівської емблеми на Великій державній печатці Івана IV. Герб зображений тут у вигляді шаблі східного типу, спрямованої клинком доверху, навколо шаблі надпис: "Печать Черниговская".

В 1623 р., коли Чернігів знаходився під владою Польщі, польський король Сигізмунд III пожалував йому Магдебурзьке право,

згідно з яким місто отримало різні привілеї, в тому числі печатку та герб. Судячи з описів у польських гербовниках, на гербі була зображена вже інша емблема - святий Владислав, одягнутий в лати, в правій руці тримає червоний стяг. Печатки з таким гербом використовувалися Чернігівським магістратом і після приєднання міста до Росії.

В 1633 р. у Чернігівському воєводстві був прийнятий ще один тип герба - двоголовий орел під однією короною (можливо, він виник у зв'язку з древнім прототипом). Але у Великій державній книзі - Титулярнику (1672) Чернігівський герб являє собою зображення одноголового орла з розпростертими крилами, з довгим хрестом у лівій лапі (в той час Росія сама мала державний герб із зображенням двоголового орла, і мати подібний геральдичний знак провінційна земля не могла). Опис герба не зберігся, але, судячи з кольорового малюнку, орла ніяк не можна визнати чорним, він, скоріше, білий, з легкою сірою тінню. Чорний орел зображений на малюнку Чернігівського герба у щоденнику австрійського дипломата І.Г.Корба (1699), хоча опису герба і тут немає. Перший опис Чернігівського герба цього виду, в якому колір орла названий чорним, є у гербовнику 1730 р. "У золотому щиті на білому полі чорний одноголовий орел з короною". Цей тип герба був остаточно закріплений указом Катерини II від 1782 р.

Із деякими змінами чорний орел функціонує до цього часу.

Відновлений за часи незалежності герб Чернігова являє собою чорного двоголового орла з червоними лапами та язиками, золотими очима і озброєнням (дзьоб та кігті) на срібному полі. На головах - по золотій відкритій короні, а на грудях - синій щиток із золотою

облямівкою, на якому зображено знак Рюриковичів чернігівського типу (знак князя Мстислава Володимировича).

За своїм змістом герб відповідає історичній традиції Київської Русі, пізнішим періодам нашої минувшини, має обґрунтовану сучасну інтерпретацію (двоголовий орел уособлює два Князівства - Чернігівське та Новгород-Сіверське, на центральних територіях яких розташована теперішня Чернігівська область), а розміщення на щитку знака князя Мстислава Володимировича підкреслює суто чернігівську індивідуальність герба і водночас вказує, що область є частиною України.

Є на Чернігівщині й свій прапор. Прямокутне зелене полотнище із співвідношенням сторін 2:3, посередині якого проходить біла горизонтальна смуга, що становить 1/5 ширини прапора. У верхньому від древка білому квадратному крижі (сторона якого дорівнює 3/5 ширини прапора) зображено герб області. Зелене полотнище прапора означає щедру землю Чернігівщини, а біла смуга уособлює річку Десну.

В геральдиці кольору надавали конкретних символічних значень, причому тлумачень було надто багато. Найбільш загальні з них наведені французьким геральдистом XVII ст. П.Асельмом: "Золото означає християнські чесноти - віру, справедливість, милосердя, смиренність та мирські якості - могутність, знатність, постійність, а також багатство. Срібло із чеснот означає чистоту, надію, правдивість і цнотливість, а із мирських якостей - шляхетність, щирість. Червоний колір означає кохання, мужність, сміливість і великодушність; чорний - обережність, мудрість і постійність у випробуваннях; синій - цнотливість, чесність, вірність і бездоганність; зелений - надію, достаток, свободу і радість. Пурпур означає благочестя, помірність, щедрість і верховенство". Окрім того, колір на гербах має й інші значення: червоне поле - кров, яка пролита за церкву або государя, синє поле - небо, зелене - лугову траву, чорне - морок, печаль.

За часів Київської Русі для Лівобережжя традиційними були червоно-сині кольори. Ці кольори носили і чернігівські князі. На малюнку, розміщеному в "Изборнике", який був написаний у 1073 р. для чернігівського князя Святослава Ярославича, зображений князь, на плечі якого накинутий плащ синього кольору з червоною підбивкою і золотою петелькою на плечі. (Великий князь Київський носив плащ червоного кольору з червоною підбивкою). У 1625 р. Сигізмунд III, надавши "для обороны черниговского замка сто человек конницы под названием рыцарства козацкой службы, дал им 6 марта знамя, синего цвета с красным крестом в середине...".

Але повернемося до культурно-побутових відносин наших предків.

За часів Київської Русі наші предки продовжували виготовляти тканини з льону, конопель і вовни, виготовляли одяг зі шкіри і хутра. Про те, як вони вдягалися, відомо з фресок Софіївського собору в Києві, рукописних книг та іконопису. На багатьох іконах зображені не тільки святі, але й князі в оточенні сімейства, прості горожани. Після прийняття християнства в одязі князів і знатних городян став виявлятися вплив Візантії.

Нижнім одягом і знатних, і простих людей були сорочки. Жіноча була довгою до ступнів, з довгими рукавами й розрізом від горловини, застебнутої на ґудзики. Її прикрашали вишивкою або обшивали смужечками тканини. Шили сорочки з білого полотна або кольорового шовку, носили з паском. Наверх сорочки прості жінки вдягали "поневу" - юпку, яка складалася з трьох незшитих прямокутних полотнищ, які прикріплялися до паска. Для неї використовували "пестрядь" з клічастим або ромбовидним візерунком. В одязі знатних жінок були прийнятні візантійські форми: "туніки", "долматки", драпіруючи плащі "корзно". Головні убори відігравали велику роль. Дівчата ходили з розпущеним волоссям або носили косу, заплетену низько на потилиці. Зачіску прикрашали вишитою стрічкою, дерев'яним або шкіряним обручем зі скроневими і начольними залізними прикрасами. Заміжні жінки закривали волосся "повойником" із тонкої матерії або шовковою сіткою. Поверх повойника носили полотняний або шовковий "убрус" білого або червоного кольору, схожий на сучасну хустку.

Повсякденним взуттям простої жінки служили частіше за все постоли з "онучами" - кусками тканини для обматування ніг. Багаті жінки носили м'які чобітки і напів-чобітки з кольорової шкіри з взірчастою вишивкою, легке шкіряне взуття - "поршни". Підборів тоді ще не було.

Обов'язковим елементом одягу чоловіків всіх прошарків була сорочка. Чоловіча сорочка доходила до колін, мала довгі без манжетів рукави. Вона могла бути з невеликим розрізом від горловини, застебнута на ґудзики посеред грудей або без розрізу. Шили їх з полотна, пестряді (домоткана льняна тканина з різнокольорових ниток). Під рукава для свободи рухів вшивали трикутні шматочки червоного кольору - ластовиці. Святкові сорочки прикрашалися вишивкою (орнаменти і стилізовані зображення), зазвичай нитками червоного кольору. Всі шви підкреслювали вишивкою, яка мала вигляд червоного канта. Носили сорочки навипуск, підперезували вузьким паском або кольоровим шнурком. Під сорочку вдягали "порти" або "спідні" (штани) з

полотна або сукна. Одяг частіше був глухий, без розрізів або з невеликим зверху, одягався через голову. Навіть жіночий хутряний одяг був нерозпашний, а з грудним надрізом. У верхньому одязі багатих і знатних людей були прийняті довгі глухі свити і туніки з дорогих привезених тканин - шовку, атласу, парчі.

Стародавні майстрині розшивали тканину, переважно одноколірну і без узору, срібно-позолоченими нитками, спряденними з шовковими або льняними. Тканини ці, як і необхідні для вишивки металеві та шовкові нитки, надходили на російський ринок із Середземномор'я і країн Близького Сходу.

Розшитими золотом тканинами прикрашали світські та культові будівлі, святкові костюми. Ймовірно, частина цих предметів створювалася у великих монастирях. Відомо, що сестра Володимира Мономаха, Ганна Всеволодівна, відкрила наприкінці XI століття в Андріївському монастирі в Києві школу для навчання дівчаток вишивці золотом і сріблом.

Найраніша вишивка (друга половина X століття) знайдена в княжому похованні в Чернігові, в кургані "Чорна могила". За технікою виконання ця шовкова тканина із золотим стилізованим рослинним орнаментом ідентична всім відомим зараз російським вишивкам Х-ХІІ століть. Золоті нитки пропущені через шовкову тканину, на вивороті виходять короткі стьобання, а на лицьовій стороні - довгі, щільно прилеглі один до одного. Це так зване шиття "на отвір", або "в прокол". Аби не пошкодити дорогу тканину, вишивальниці заздалегідь робили в ній тонкими кістяними проколами крихітні отвори.