РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ТА КРАЄЗНАВСТВО

2. ЕТНОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

У культурі та побуті українського народу при наявності багатьох загальнонаціональних рис зберігаються деякі особливості, в тому числі й такі, що сягають сивої давнини. Ці особливості знаходять вияв у територіальному аспекті й зумовлені характером історичного розвитку окремих районів країни, природничо-географічними умовами, взаємозв'язками з іншими народами.

Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України, був француз Г.Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми звертався А.Шафонський, який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві частини: одна, підкорена Польщею, - Правобережжя, друга, залежна від Росії, - Лівобережжя. Остання, на його думку, включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була дещо конкретизована Я.Марковичем. Більш деталізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині XIX ст. лінгвіст П.Білецький-Носенко: Січ Запорозька ("головне місцеперебування колишніх запорозьких козаків на островах ріки Дніпра нижче порогів"), Покуття ("область Буковини"), Полісся ("Чорноросія"), Литва ("частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії - землі, колись підвладні Великому князівству Литовському") та Цісарщина (область "колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії"), яка включає Галичину та Лодомерію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого століття. Наприклад, М.Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину і Таврію.

Останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України.

Наведений поділ певною мірою умовний. Точніше районування можливе у разі всебічного вивчення історико-етнографічних явищ. Крім того, етнографічні райони не лишаються незмінними у просторі й часі, як і критерії, що їх визначають.

Північні області України, які межували з Білоруссю та Росією, здавна ототожнювалися з Поліссям. Уперше назва зустрічається в Іпатіївському літописі. Пізніші джерела згадують цей край під різними назвами. А згодом Поліссям почали називати Верхню Наддніпрянщину, до якої входили Турово-Пінське та Чернігівське князівства. Інколи Полісся поділяється за етнічними ознаками (українське, білоруське, російське, литовське, польське).

Поняття "Полісся" вживають польські історики XV-XVІ ст. Я.Длугош, М.Стрийковський. Полісся згадується в описах мандрівників і пам'ятках історичної картографії. Про нього пише, але не вживає цієї назви, ще Геродот: "Земля їх поросла густими лісами". Згадує Полісся і грецький географ Клавдій Птоломей (II ст. н.е.). На його карті ми бачимо велику притоку Дніпра, яка витікає з озера Амадок (Пінських боліт). На карті Я.Гастально (1548) Полісся - місцевість, вкрита лісами, на заході якої позначене велике озеро, з нього беруть початок ріки Прип'ять і Німан.

Дослідники, виходячи з історичних свідчень, робили спроби уточнити географічні межі Полісся, враховуючи при цьому географічні та історичні аспекти. Точніші відомості про Полісся дають картографи XVII ст. - Г.Гаррітсон і Г.Л. де Боплан. Перший відносив до нього райони від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині; другий - область, обмежену на півночі, сході й заході Прип'яттю та Горинню. Така локалізація Полісся підтверджується етнічною історією цього краю: саме тут сусідили різні східнослов'янські племена - поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дреговичі.

У XVII ст. Полісся було поділене на дві частини: лівобережна потрапила до сфери впливу Росії, правобережна - Польщі. Звідси сформувалися дві історичні зони Полісся: Наддеснянська (Чернігівська, або Лівобережна) і Прип'ятська (Правобережна), рубежем яких є Дніпро.

1560 р. в Гданську видрукувано карту "Табула паудум Полеся". Це найдавніша карта поліських боліт. 1570 р. у Венеції з'явилася карта Андрія Погребія, на якій біля Любомля (Волинська область) позначено озеро і ріку Прип'ять, шо з нього витікає.

Сіверяни - східнослов'янське плем'я (союз племен), яке займало область дніпровського лівобережжя: течію Десни, Сейму, а також верхів'я Сули, Псла, Ворскли. Основними заняттями сіверян були орне землеробство, рибальство, мисливство, ремесла. Головні міста: Чернігів (центр племінного князівства сіверян), Курськ, Любеч, Новгород-Сіверський та ін.

Наприкінці VI-VII ст. разом з полянами та іншими племенами сіверяни утворили ранньо-державне об'єднання на Середній Наддніпрянщині. У VIII ст. сіверяни разом із в'ятичами та радимичами потрапляють під владу хазарів. Унаслідок війни князя Олега з хазарами у 884 р. частина земель сіверян входить до складу Київської Русі. У 911 р. сіверяни брали участь у поході Олега на Візантію. В 60-ті роки X ст. після походу князя Святослава на Хазарський каганат до складу Київської Русі увійшли землі східних сіверян і в'ятичів. Останній раз згадуються у літописі під 1024 р.

Севрюки - етнонім, поширений в історичних джерелах Х/-Х/І ст. стосовно мешканців Сіверщини. На думку деяких дослідників, севрюки - це безпосередні нащадки давньоруського племені сіверян, які протягом тривалого часу зберігали особливий уклад життя і побуту. У XVII ст. севрюки поступово розчинилися в українському і частково російському етнічному середовищі.

Північно-східні землі України, що межують із Білоруссю та Росією (Сумська та Чернігівська області), коріння яких сягає давньої Сіверської землі, становлять окремий історико-етнографічний регіон - Сіверщину. Він є свого роду перехідною зоною від України до Росії. Його населення сформувалося на основі етнічного об'єднання сіверян і радомичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули і були генетично пов'язані з літописною "сіверою". Нинішні їхні нащадки утримують у своїй пам'яті давню самоназву "севрюки", як і специфічні риси традиційно-побутової культури.

Літописці розповідають, що сіверяни "кохалися в хліборобстві та найбільше з нього живилися"; разом з цим вони займалися скотарством, мисливством, рибальством і бортним бджільництвом. Матеріал, зібраний під час розвідок А.Розанова на Виповзовському городищі та випадкові знахідки коло сіл Крехаїва, Глибова, Окунінова, вказує на знайомство сіверян з різними видами ремесла. Уже в дохристиянський період існувала тут обробка заліза з місцевої болотяної руди; з нього вироблялися риболовецькі гачки, ножі, сокири, наконечники стріл тощо.

Жили сіверяни родами, "мали кожне свої звичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожне". Одруження в них не було, але час від часу між оселями відбувалися грища, де, заздалегідь домовившись, чоловіки умикали жінок і мали їх по декілька. Всякі свята "поганські", а згодом і християнські - одруження, гостини чи похорони - все справлялося з великою випивкою. Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість, нелукавство і привітність. Вони кажуть, що сіверяни були відважними і войовничими, дуже любили свободу, але кожний тягнув на своє, і через те часто бували між ними суперечки і криваві бійки.

Громадські справи вирішувалися на вічах, або сходах; тут обирався старійший для роду і вождь або князь для цілого племені. "Зимой живут в ямах и подземных жилищах. У них имеется много крепостей и городищ" (3 опису невідомого перського письменника). На превеликий жаль, городища теперішні наших сіл Виповзова, Глибова, Крехаїва, Кошанів, Короп'я - ці пам'ятки нашого минулого - ще майже недосліджені. Городища на Остерщині розташовані переважно на берегах Дніпра, Десни і Остра, на підвищених місцях; більшість з них мають форму тих плато, на яких знаходилися городища, і відносяться до великокнязівської епохи (Х-ХІІ ст).

Етнографія Сіверщини здавна цікавила вчених. За останні роки вивчення пам'яток його матеріальної та духовної культури дещо активізувалося. Проблема етногенезу слов'ян викликала нову хвилю зацікавленості старожитностями краю. Про це свідчать видані останнім часом збірки з проблем лінгвістики, археології, топоніміки й етнографії цього регіону.

Етнографічна своєрідність окремих регіонів і, отже, традиційно-побутові культури їхнього населення у найбільш концентрованому вигляді втілювалися в символіці й атрибутиці - геральдичних знаках, печатках, прапорах тощо, котрі є матеріальними проявами історичної пам'яті народу.

Символіка складалася разом із формуванням у східного слов'янства земель та князівств, тобто не пізніше X ст. Геральдичні атрибути зе-