РОЗДІЛ ІІ ЕПОХА ЕНЕОЛІТУ-БРОНЗИ

Окрім згаданих вище об'єктів, із глини виготовляли численні прясла для веретен, важки, конуси, вальки, фішки для гральних наборів тощо.

Випал посуду відбувався на відкритому вогнищі, проте з часом з'являються спеціальні гончарні печі (горна) та спеціалізовані житла-майстерні з горнами для випалу посуду (рис. 5). Найдавніше горно розкопане на поселенні Лука-Врублевецька. Великий гончарний комплекс із семи печей двох типів виявлено Т. Г. Мовшею за межами поселення Жванець-Щовб на Дністрі. За своєю конструкцією горна поділяються на однокамерні та двокамерні. Серед двокамерних розрізняють одноярусні та двоярусні. Якщо в однокамерних горнах можна було підтримувати температуру близько 800 градусів, то двокамерні, де топка та сушильня були розділені перетинкою, вдавалося досягти температури більш як 1000 градусів. Реконструйовано майстерні на поселеннях Веселий Кут та Тростянчик (О. В. Цвек), Варварівка VIII (В. І. Маркевич).

Рис. 5. Реконструкції гончарних майстерень кукутенсько-трипільської спільноти

(за О. В. Цвек)

Обробка неорганічних матеріалів

Металообробка Кукутені-Трипілля вивчена ще недостатньо, проте саме наявність відносно нечисленних виробів із міді спонукала до виділення енеоліту як окремої доби в історії людства. Якість обробленого матеріалу набагато важливіша за фактичну, мінімальну, кількість знахідок. Реально металевих виробів було набагато більше, але їх дбайливо зберігали, а металобрухт ішов на переплавку.

Найдавніші вироби з міді, як і технології їх виробництва, принесли з собою на терени України племена КІС Кукутені-Трипіллля наприкінці VI тис. до н. е. Відтоді Український Лісостеп, а згодом і Степ увійшли до складу Бал-кано-Карпатської металургійної провінції (БКМГТ), найдавнішої у світі. Сировина (мідна руда) видобувалася із родовищ Балка но-Карпатської рудної області й постачалася на Схід, за Дністер, у вигляді готових виробів, напівфабрикату (смужних заготовок), брухту чи рудного концентрату. Найвідомішою копальнею енеолітичної доби вважається Ай Бунар у Болгарії, де виявлено II гірничих розробок, гірничодобувні знаряддя та кераміку культури Гумельниця, синхронної Кукутені-Трипіллю.

Ранньотрипільський осередок металообробки формується наприкінці Трипілля А — початку ВІ. Руда надходила переважно з Ай Бунару. В обробці міді переважала техніка кування та зварювання, хоча відомі окремі зразки литих виробів. Масивних знарядь (тесла-долота, пробійники, сокири-молоти) відомо небагато. Серед дрібних виробів — шила та рибальські гачки. Переважають прикраси (браслети, пронизки, намистини, антропоморфні бляхи, підвіски). З 600 відомих речей 444 виявлено в Карбунському скарбі (Республіка Молдова).

Середньотрипільський осередок металообробки (170 речей) орієнтований уже на трансільванські родовища міді. З'являються нові типи виробів: хрестоподібні сокири-тесла, пласкі тесла-долота, ножі-кинджали. Технологічні традиції обробки металу зберігаються, але вже опановано технологію складного литва.

За фінальної фази розвитку КІС Кукутені-Трипілля, коли відбулася культурна дезінтеграція спільноти, виділялися два осередки металообробки — усатівський у Західному Надчорномор'ї та софіївський на Київщині. На той час завершувалася доба енеоліту та функціонування БКМП і розпочиналася доба бронзи. Терени України потрапляють у сферу діяльності Циркумпонтійської металургійної провінції.

Усатівський осередок використовував балканські рудні джерела. Практикувалося виготовлення виробів як із чистої міді, так і зі сплаву міді та миш'яку, тобто з бронзи. Виготовлялися пласкі тесла, кинджали з трапецієподібним виступом з отворами для кріплення заклепками до кістяного чи дерев'яного руків'я, шила, спіральні підвіски, пронизки, кільця. Прикраси нерідко виготовляли зі срібного дроту.

Софіївський осередок продовжував виготовляти артефакти з чистої міді з карпатських родовищ: черенкові та безчеренкові ножі-кинджали, пласкі тесла, долота, чотиригранні та круглі шила, пластинчасті браслети, пронизки, намистини.

Видобуток та обробка кременю становили важливий напрям господарчої діяльності КІС Кукутені-Трипілля, оскільки поширення мідних знарядь праці було обмеженим, а сам метал надто коштовним. Тому абсолютну більшість знарядь праці все ще виготовляли з кременю. Колонізувавши Наддністрянщину, трипільці встановили контроль над великими родовищами якісного кременю й почали активно його видобувати. Археологами досліджено численні шахти енеолітичної доби понад Дністром. Пізньотринільське населення освоїло великі поклади кременю Східної Волині. Найвідомішими з них доби енеоліту є Біла гора поблизу с. Студениці (дослідження С. М. Бібікова), наддністрянська частина Тернопільщини; розробки поблизу м. Дубно на Волині (обстеження В. Коноплі); район поселення Бодаки (розкопки Н. М. Скакун), урочище Рубаний міст Кіровоградської області (обстеження О. В. Цвек).

Від середнього Трипілля відомі майстерні з переробки кремінної сировини, влаштовані безпосередньо на поселеннях (Бодаки, Поливанів Яр III, Жванець-Щовб та ін.). Згадані поселення мали штучні укріплення, що свідчить про необхідність захисту видобутої сировини та знарядь із неї від сусідів. Тим більше, що вироби з кременю та напівфабрикати поширювалися не тільки в межах ареалу спільноти. Відомі вони, зокрема, й на теренах Словаччини. Пізніше майстерні влаштовували поблизу родовищ кременю. Так, В. Конопля виявив 22 майстерні з обробки кременю поблизу м. Дубна. Номенклатура виробів охоплювала тесла-сокири, відбійники, скребачки, струги, різці, свердла, вістря стріл трикутної форми, вкладні для серпів і набивних дощок для обмолоту збіжжя тощо. Про розмах кременеобробного виробництва свідчать численні знахідки відпрацьованих нуклеусів розміром 3—30 см, які потім використовувалися кременя рам и як відбійники. Заготовками для крем'яних знарядь слугували довгі платівки, сколоті з високих нуклеусів. Такі платівки-напівфабрикати йшли на експорт, їх знаходять як скарби у східнотринільському ареалі, де власного якісного кременю не було. Кількість виготовлених крем'яних знарядь зменшилася на фінальній стадії розвитку спільноти, адекватно збільшенню металевих артефактів. Знаряддя із кременю використовували в усіх галузях господарства, побуті та військовій справі, але особливо інтенсивно — в землеробстві. Використовувалися й інші породи каменю для виготовлення тесел, молотів, втульчастих шліфованих сокир, ковадел, шліфувадел тощо. Парадну втульчасту сокиру з крихкого грецького мармуру виявлено серед речей Карбунського скарбу.

Обробка органічних матеріалів

Вироби із кістки та рогу мали попит протягом усіх фаз розвитку спільноти. Це пояснюється доступністю сировини — вторинного продукту переробки об'єктів тваринництва та мисливства, відносною легкістю обробки таких м'яких матеріалів, як ріг і кістка, широкою сферою вжитку артефактів, виготовлених косторізами. Поява металевих ножів та шил значно полегшувала працю косторізів, обізнаних з навичками розм'якшення кістки та рогу. На ряді поселень виявлено робочі ділянки для обробки цих матеріалів. Масове виробництво мотик з рогу оленя, лося та козулі відігравало значну роль у мотичному землеробстві впродовж усього існування спільноти. Про спроби переходу до орного землеробства свідчить знахідка рала з рогу лося на поселенні Нові Русешти ІІа в Молдові. Виробничим матеріалом слугували також ікла й кістки дикого кабана, ріг, лопатки, трубчасті кістки й щелепи великої та дрібної рогатої худоби, стулки річкових мушель. Знаряддя, виготовлені зі згаданих кісток, домінували в керамічному виробництві (гребінцеві та однозубі штампи, орнаментири для заглибленого та канельованого декору, скребачки-правила, шпателі-лощила тощо). Для плетіння використовували кочедики з відростків рогу з отвором чи канавкою для мотузки на широкому краї, у швацтві — шила, проколки, голки. Широку сферу вжитку мали рогові молотки, а сокиру-келеп використовували у військовій справі. Для пізньої фази розвитку спільноти характерними були кістяні кинджали з руків'ям та кістяні руків'я для бронзових кинджалів усатівського типу. З кістки виготовляли також різьблені фігурки, підвіски-амулети, нашивні бляшки, намистини, пронизки, рурки, гачки та гарпуни для риболовлі, інші побутові речі.

Виготовлення одягу та взуття мало першорядне значення з огляду на доволі суворі кліматичні умови проживання на теренах України, порівняно з Балкано-Карпатським регіоном. Мисливство й тваринництво давали не лише м'ясо, а й шкури для виготовлення теплого одягу (куртки, кожушки), поясних і нагрудних пасків та взуття (чобітки, черевики, капці). Для вичинки шкур застосовували спеціальні верстати та інструменти з міді, кременю й кістки. Поступово зі шкіряним одягом дедалі більше починає конкурувати тканий — із вовни, а також рослинного походження. Важливе значення мав винахід вертикального ткацького верстата, що складався з дерев'яної рами, з напнутими нитками основи. Вертикальна позиція ниток фіксувалася за допомогою керамічних важків конічної форми, а горизонтальні нитки снували за допомогою кістяного чи дерев'яного човника. Ширина витканої смуги полотна сягала І м. Рештки такого верстата виявлено на поселенні Майданецьке, а великий фрагмент тканини рослинного походження зафіксовано С. М. Рижовим під час розкопок стоянки Конівка на Дністрі. Відбитки тканин знаходять на денцях трипільського посуду.

Обробка деревини та її масштаби фіксується передовсім під час розкопок жител та господарчих споруд, що потребували великої кількості деревини. Дерево використовували також для спорудження загонів для худоби, парканів, укріплень, поховальних споруд, виготовлення верстатів, меблів, знарядь праці, (мотики, держаки робочих сокир), зброї (луки, стріли, списи, держаки бойових сокир), посуду тощо. На жаль, дерев'яні вироби, як і будь-яка органіка, погано зберігаються й доходять до нас лише як негативи речей, відбитих у глині, чи у вигляді керамічних моделей, зображень на посуді. Використання металевих знарядь праці, особливо сокир і тесел, значно розширило можливості деревообробної галузі господарства й призвело до масової вирубки лісів для господарчих потреб, особливо ж для підсічного землеробства.

Базові галузі господарства

Землеробство вважається провідною галуззю господарства Кукутені-Трилілля, хоча такий підхід С. М. Бібіков та Г. Ф. Коробкова піддали критиці (на користь тваринництва). Палеоботаніки (З. В. Янушевич, Г. О. Пашкевич) також вельми стримано оцінюють землеробський потенціал спільноти, пристосований до примітивного способу обробки ґрунтів та зібраного врожаю. Нечисленні знахідки зерен та відбитків злаків у керамічному тісті свідчать, що за Трипілля А висівали плівчасті пшениці (одно- та двозернянка), ячмінь голозерний та плівчастий, просо, овес, горох. На етапах розвиненого та пізнього Трипілля кількість знахідок зерен зростає в десятки разів. Серед основних культур — пшениця двозернянка, голозерний ячмінь та горох. Злаки підбиралися найневибагливіші, придатні для вирощування у кліматичних умовах Українського Лісостепу, але з посередніми смаковими якостями. Збіжжя використовували для приготування каші, хліб не випікали.