Розділ «Тема 6. Неоліт України»

Лінійно-стрічкової кераміки культура (ЛСК), В Україні поширена на Волинській височині, на Верхньому Дністрі. Характеризується округлотілим з плоским дном посудом, орнаментованим паралельними прокресленими лініями, на які з рівними інтервалами наносилися поодинокі ямки, що нагадували ноти (рис. ЗО, 4). Житла представлені прямокутними каркасно-стовповими конструкціями, а також землянками, оточеними господарськими ямами. Мешканці регіону займалися підсічним землеробством та скотарством, які доповнювалися полюванням. Вирощували ячмінь, пшеницю-двозернянку, жито, просо, горох, розводили велику рогату худобу, свиней, полювали на турів, оленів, косуль, кабанів. Швидке виснаження ґрунтів, як наслідок екстенсивного підсічного землеробства, зумовило часті переселення людності ЛСК.

Культура датується кінцем VI — початком V тис. до н. е. і належить до ранньоземлеробських культур балкано-дунайського кола. Сформувалася на Середньому Дунаї, звідки її носії розселялися на захід, через південь Німеччини, до Паризького басейну і на схід, через південь Польщі, на Волинь (стоянки Луцьк, Баїв, Ольшаниця) і далі до Верхнього Подністров'я (стоянки Незвиське, Торське). Звідси це населення рушило на південь, у Молдову.

У Центральній Європі виявлено багато поховань культури. Вони являли собою посиланні червоною вохрою, скорчені на правому боці кістяки. Носії культури належали до середземноморського антропологічного типу, мали тендітну статуру, невисокий зріст, вузьке обличчя з тонкими рисами.

З території Молдови і Подністров'я витіснена носіями традицій Кукутені-Трипілля, які на рубежі VI—V тис. до н. е. рухалися з Трансільванії на схід.

Дніпро-донецькій культурі (ДДК) властиві гостродонні горщики з домішкою трави у глині, поверхня яких укрита орнаментом у вигляді рядів наколів відступаючою гребінкою (рис. ЗО, 2). Вважається великою культурною спільнотою, до складу якої входили волинська, верхньодніпровська, києво-черкаська, надпорізька, донецька культури. Більшість сучасних дослідників обмежують територію власне ДДК півднем Київського Полісся, лісостеповим Подніпров'ям та Лівобережжям. Датується VI—IV тис. до н. е. Найвідоміші стоянки — Собачки, Вовчок, Ігрень у Надпоріжжі, Грині, Микільська Слобідка на Київщині, Бузьки на Черкащині. Людність ДДК полювала на лісових копитних (тур, благородний олень, косуля, кабан), ловила рибу, поступово засвоюючи від буго-дністровців, а пізніше трипільців елементи землеробства та скотарства. Житла прямокутні, наземні або злегка заглиблені.

Культура виникла внаслідок міграції на початку VI тис. до н. е. в середовище місцевого мисливсько-рибальського населення яніславицької культури Полісся та кукрецького Середнього Подніпров'я буго-дністровської людності з Південного Бугу. Тому рання дніпро-донецька кераміка має елементи бугоди істровського декору (Лазарівка). У Надпоріжжі простежуються контакти з маріупольською культурною спільнотою (азово-дніпровська культура).

Носії традицій ДДК вплинули на формування донецької неолітичної, тшинецької культури доби бронзи Полісся та нео-енеолітичних культур лісостепового Лівобережжя, зокрема азово-дніпровської.

Німанська (волинська, за Г. В. Охріменком) культура поширена в Українському Поліссі від Західного Бугу на заході до Тетерева на сході, а також на заході Білорусі, в Північно-Східній Польщі та в басейні Німану. Характеризується гостродонним посудом з рослинною домішкою у глині й розрідженим накольчастим орнаментом (копитцем) (рис. 30, 1). Крем'яний інвентар ранніх пам'яток містить виразні яніславицькі риси: характерні вістря, трикутники, мікрорізці, торцеві нуклеуси для відтискних пластин, що свідчить про формування культури на базі людності яніславицької культури Полісся під впливом буго-дністровського населення з півдня. Наприкінці VI тис. до н. е. контактувала на півдні з культурою лінійно-стрічкової кераміки, носії якої мігрували з Південної Польщі на Волинь. Господарство базувалося на мисливському промислі лісових копитних та рибальстві. Відбитки зерен пшениці, проса, гороху на кераміці свідчать про зачатки землеробства.

Культура датується VI—IV тис. до н. е. На Волині припинила існування з приходом із заходу носіїв культур лійчастого посуду та кулястих амфор.

Донецька культура була поширена у VI—V тис. до н. е. в басейні Сіверського Дінця. Характерна кераміка — гостродонні горщики, орнаментовані наколами відступаючої гребінки та прокресленими лініями (рис. 2, б). Крем'яний інвентар має особливості, характерні для донецької мезолітичної культури: конічні нуклеуси для пластинок, трапеції, яніславицькі вістря, різці-струги, сокири тощо. На пізніх стоянках з'являються трапеції зі струганою спинкою. Господарство базувалося на мисливстві та рибальстві. Найвідоміші стоянки — Бондариха, Устя Оскола, Ольхова, Зелена Горниця.

Культура сформувалася на фунті донецької культури мезоліту під впливом дніпро-донецьких, сурських та матвієвокурганських неолітичних традицій. Припинила існування у зв'язку з приходом із півночі в IV тис. до н. е. носіїв традицій неоліту ямково-гребінчастої кераміки.

Сурська культура поширилася в Надпоріжжі та Надазов'ї у VI—V тис. до н. е. Характерною особливістю є гостродонна кераміка з домішкою товченої мушлі у глині і лінійним прокресленим орнаментом, зигзагами (рис. 30, 5). Відомий кам'яний посуд із талькового сланцю. Наявність у крем'яних комплексах олівцеподібних нуклеусів та кукрецьких вкладнів свідчить про формування культури з участю місцевого населення кукрецької мезолітичної культури під буго-дністровським впливом. Знайдені кістяні наконечники дротиків з пазами для крем'яних вкладнів, рибальські гачки, кістяні та кам'яні тесла, так звані човники з талькового сланцю. Основа господарства — мисливство та рибальство, що доповнювалися землеробством і скотарством. Брала участь у формуванні неоліту Криму та азово-дніпровської культури.

Пам'ятки типу Олексіївська Засуха відомі у степовому Криму та Присивашші. Кераміка свідчить про значні сурські впливи, а крем'яний інвентар — про формування кукрецьких культурних традицій на основі місцевих.

Таш-аїрська археологічна культура представлена неолітичними шарами печерних стоянок Гірського Криму (Таш-Аїр І, Кая-Араси, Ат-Баш та ін.). Датується VI—IV тис. до н. е. Фактично продовжувала традиції мурзак-кобинської культури пізнього мезоліту. Для крем'яного інвентарю властиві призматичні, часто сплощені нуклеуси для правильних відтискних пластин, симетричні трапеції, рідше сегменти із пласкою ретушшю, що заходить на спинку, скребачки кінцеві на пластинах. Гостродонний глиняний посуд прикрашений наколами, прокресленими лініями та насічками й перлинами по вінцю. Нагадує кераміку сурської культури Надазов'я, що засвідчує напрям генетичних зв'язків, зокрема певні впливи сурського населення степового Криму та Надазов'я на аборигенів Гірського Криму. Господарство базувалося на мисливському промислі копитних гірських лісів (олень, кабан, косуля), меншою мірою рибальстві, пізніше, можливо, скотарстві.

Азово-Дніпровська археологічна культура була поширена в VI—V тис. до н. е. в Надпорожжі та Надазов'ї. Являла собою західну частину маріупольської нео-енеолітичної спільноти, що займала степи між Дніпром на заході і р. Урал на сході. Характерною ознакою культури є плоскодонні горщики з комірцевими вінцями і накольчастою орнаментацією, що часто утворює ялинкові композиції (рис. 30, 9). Поширені також крем'яні, двобічно оброблені наконечники трикутної форми, трапеції зі струганою спинкою, ножі на великих пластинах, кам'яні шліфовані сокири, булави, підвіски із зубів оленя, пластини з ікол кабана, на завершальних етапах — підвіски з міді та золота. Економіка базувалася на мисливстві, скотарстві, помітні елементи землеробства.

Культура склалася на місцевому сурському та дніпро-донецькому культурному підґрунті, під прогресивним впливом ранніх землеробів Нижнього Подунав'я і Трансільванії. Просуваючись на схід до Волги та Уралу, започаткувала маріупольську культурну спільноту. Широко відома численними колективними могильниками маріупольського типу.

Маріупольського типу могильники — велика група неолітичних поховань, що дістала назву від могильника, дослідженого у 1930 p. М. О. Макаренком поблизу м. Маріуполя. Усього відомо близько ЗО таких колективних поховань. Більшість із них сконцентрована в Надпоріжжі (Микільське, Василівка, Вовниги, Ясиноватка, Вільнянка, Собачки). Схожі пам'ятки відомі у степовій та на півдні лісостепової смуги від Нижнього Дніпра до Уралу (Дереївка, Каїри, Долинка, Маріуполь, Олександрія, С'єзже).

В одній ямі ховали кількох покійників у випростаній на спині позиції, густо засипаючи поховання червоною вохрою (рис. 31). Розташовані поруч ями нерідко утворювали довгі ряди поховань. Серед поховального інвентарю плоскодонний посуд з комірцевими вінчиками, густо вкритий накольчастим орнаментом (рис. 30, 9), крем'яні ножі на великих пластинах, оброблені з обох сторін наконечники списів трикутної форми, кам'яні булави, платівки з і кол кабана, підвіски із зубів оленя, перламутрові намистини тощо. Антропологічний тип похованих — високі, масивні північні європеоїди, що мають аналогії в антропологічному матеріалі з мезолітичних та неолітичних могильників Західної Балтії, звідки вони й прибули у пізньому мезоліті. Датуються VI—V тис. до н. е. Схоже, що ранні могильники цього типу належали людності дніпро-донецької культури, а пізніші — азово-дніпровської. Маріупольське населення брало участь у формуванні найдавніших індоєвропейських культур степового енеоліту — середньостогівської та ямної.

Рис. 31. Поховання маріупольського типу поблизу Олександрії на р. Оскол

Ямково-гребінцевої кераміки культура. Група споріднених неолітичних пам'яток Північно-Східної України, відмінною рисою якої є гостродонні горщики, суцільно вкриті рядами глибоких наколів, іноді смугами гребінцевої орнаментації (рис. ЗО, 3). Серед крем'яних виробів поширені двобічно оброблені тесла, наконечники дротиків, скребачки на відщепах. Багатий кістяний інвентар: зубчасті гарпуни, тесла, рибальські гачки. Найвідоміші стоянки — Погорілівка, Грушівка, Очкіне на Десні, Скуносове, Волинцеве на Сеймі.