Розділ «Тема 26 Ранньосередньовічні пам'ятки півдня України»

Близько середини VII ст. частина Східного Криму, в тому числі й Боспор, підпадає під владу Хозарського каганату. До Таврики переселяються із Приазов'я та Північного Кавказу болгари й алани. На основі культури прибульців у цей час формується салтівська культура. Сьогодні відомо більш як 100 поселень і 10 ґрунтових могильників давньоболгарського типу. Серед найбільш ранніх — поселення Тау-Кипчак, на якому виявлено 24 напівземлянки та 10 наземних будинків. Пізніше кількісно переважають саме наземні житла з кам'яними стінами і печами, близькі за формою до провінційно-візантійських споруд (Тепсень, Тиритака, Кордон-Оба, Героївка). Керамічний комплекс представлений візантійськими амфорами, піфосами та столовим посудом, тоді як кухонна кераміка залишалася сіроглиняною салтівською.

Пам'ятки з характерним матеріалом салтівської культури відкрито під час розкопок у Більбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаку, Баклі та інших поселеннях. Частина болгар приймає християнство, про що свідчать поява склепів візантійського типу, в яких салтівці ховали своїх небіжчиків, та будівництво християнських храмів на ряді поселень.

З посиленням влади Хозарського каганату переривається функціонування візантійської системи оборони. Хозари встановлюють контроль над Гірським Кримом, поступово відбудовуючи напівзруйновані візантійські оборонні споруди. Залишки будівельної діяльності часів хозарського панування виявлені на Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку та ін.

Ранньоболгарська культура зникає близько середини X ст. унаслідок хозаро-візантійських війн. Посилення у гірських та приморських районах візантійської адміністрації після падіння Хозарської держави сприяло активізації контактів ранніх болгар з аланським і грецьким населенням. На цій основі в подальшому сформувалася єдина етнокультурна спільнота.

Таким чином, на зламі нашої ери на півдні Східної Європи склалося кілька латенізованих культур, які увібрали в себе елементи місцевих старожитностей раннього залізного віку, поєднавши їх із кельтськими рисами. Протягом середини — третьої чверті І ст. н. е. нащадки зарубинецьких племен широко розселяються в лісостепу й на півдні лісової зони, інтегруючись із германськими, балтськими та фракійськими племенами. На рубежі II—III ст. досить різнорідні пам'ятки змінюються генетично пов'язаними з ними київською та зубрицькою культурами, носіями яких, очевидно, були венети Тацита. Значний вплив на них справила поліетнічна черняхівська культура з певними провінційно-римськими рисами, що вважається археологічним втіленням "держави Германаріха".

У першій половині V ст. спостерігається згасання черняхівської культури, викликане еколого-демографічною кризою й експансією гунів. Водночас відбуваються зміни Й у середовищі її північних сусідів, які в основному зберегли свою соціально-економічну структуру. З виникненням на цій основі празької, пеньківської і колочинської культур є підстави стверджувати про завершення процесу спільнослов'янського етногенезу. Очевидно, розвиток слов'янської спільноти відбувався доволі динамічно — починаючи з 512 р. візантійські автори фіксують появу склавінів і антів на лівому березі Дунаю. Основна експансія племен празької і пеньківської культур була спрямована в Центральну Європу та Подунав'я, тоді як колочинські групи рухалися переважно на північ. До початку VII ст. назви венети і анти, дані цим племінним групам їхніми сусідами, поступово поглинаються самоназвою "слов'яни".

Празька культура (склавіни) відіграла основну роль у формуванні культур літописних князівств останньої чверті І тис. н. е.: райковецької — на правому і волинцевсько-роменської — на лівому берегах Дніпра. Своєю чергою, на основі райковецьких пам'яток виникає культура ранньої Києворуської держави.

Більшість етнокультурних та соціально-економічних процесів, що сприяли виникненню слов'янської спільноти, а згодом і Київської Русі, відбувались у тісній взаємодії з іншими як осілими (балти, германці, кельти, фракійці), так і кочовими народами і племенами (сармати, гуни, болгари, хозари). Значний вплив на розвиток населення, що мешкало на території сучасної України, справили Римська, а згодом Візантійська імперії. На зламі VII—VIII ст. розвиток східнослов'янського суспільства значно прискорили також активні контакти з великою Моравією та Хозарським каганатом.

Рекомендована література

1. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986.

3. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

4. Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. Київ, 1991.

5. Гавриіпухин И. О., Обломский А. М. Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст. Москва, 1996.

6. Горюнов Е. А. Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья. Ленинград, 1981.

7. Давня історія України: У 3 т. Київ, 2000. Т. 3.

8. Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині (1 ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Київ, 1992.

9. Крым, Северо-Восточное Причерноморье и Закавказье в эпоху средневековья (IV— XIII вв.). — Археология. Москва, 2003.

10. Магомедов Б. В. Черняховская культура. Проблема этноса. Люблин, 2001.

11. Максимов Е. В. Зарубинецкая культура на территории УССР. Киев, 1982.