Розділ «Тема 15. Скіфія і хлібороби лісостепової та лісової смуг»

Кургани були колективними усипальницями і вмішували різні типи поховань — урнові, у ямках чи купкою. Так, у кургані поблизу с. Невицьке виявлено 17 поховань. Спочатку усипальниця мала вигляд обнесеного валом майданчика для розміщення праху. В міру того як майданчик заповнювався похованнями, він, мабуть, засипався землею і набував вигляду пагорба, до якого могли ще впускати поховання. Супровід поховань доволі скромний і складається, головним чином, із посуду (рис. 13).

Рис. 13. Куштановицька культура. Курган поблизу с. Невицьке. Зразки урн та супрополу (за І. І. Поповичем)

Асортимент посуду куштановицької культури с традиційним для доби раннього заліза. Кухонний посуд представлено банкуватими горщиками з валиком, розміщеним нижче вінець (типова форма) та сковорідками. Звичними є покришки-диски. Столовий посуд демонструє певне спрощення порівняно з попередньою культурою (Гава-Голігради): погіршилися якість та лощення, майже зникає орнамент, змінюється й форма. Поширюються біконічні та опуклобокі з видовженими, плавно відігнутими вінцями корчаги. Численними є миски зрізаноконічної чи напівсферичної форми, зокрема із так званими пелюсткоподібними вінцями (з виступами по краю), а також черпачки з високою петле подібною ручкою.

Металеві речі трапляються дуже рідко, і представлено їх поодинокими прикрасами (сережки, браслети, пронизки) та ножиками. Речі з дорогоцінних металів зовсім рідкісні. У деяких похованнях виявлено скляне і бурштинове намисто.

Ще перші дослідники куштановицьких пам'яток, зокрема чеський археолог Я. Бем, відносили їх до кола фракійських, а брати Е. і Є. Затлукали вважали це населення нащадками голіградського. Однак на якийсь час набула поширення концепція Г. 1. Смирнової та К. В. Берняковича, які пов'язували формування куштановицької культури з просуванням у Закарпаття західно-подільського населення (змушеного мігрувати під натиском скіфів) і його взаємодією з місцевими мешканцями. Згодом В. І. Бідзіля відродив погляд про місцеве походження куштановицької культури. Його підтримав також І. І. Попович, який звертав увагу на наявність у куштановицькому керамічному комплексі впливів лужицької культури та населення межиріччя Дніпра і Дністра. Дійсно, між гава-голіградським комплексом і куштановицьким є риси спадковості, проте зміна місць мешкання, зникнення городищ і поява курганних могильників указує, можливо, й на якісь етнічні зміни у цьому регіоні. Проте у своїй основі це населення було, як визнають усі дослідники, фракійським.

Не виключено, що куштановицьке населення у Закарпатті пережило й латенський час — добу експансії кельтів, які досягли Карпат десь на рубежі Mill ст. до н. е., — і стало складовою формування культури карпатських курганів першої половини І тис. уже н. е.

Милоградська культура

Той факт, що у Середній Наддніпрянщині й особливо Верхній, окрім пам'яток, що тяжіють до скіфоїдного кола культур, є й інші, було відомо давно. Однак суттєві зрушення у вивченні цих пам'яток відбулися вже в повоєнні роки. У 50-ті роки минулого століття В. М. Даниленко на фунті розвідок і розкопок на Київщині поселення поблизу с. Підгірні виділив підгірцівський тип пам'яток. Тоді ж Ю. В. Кухаренко за матеріалами розкопок у Білорусі виділив милоградські старожитності (назву дало городище поблизу с. Милогради). Подальшими дослідженнями встановлено, що обидва типи є локальними проявами одного явища, за яким закріпилася назва милоградська культура.

Межі культури визначено у 60—70-ті роки з появою праць Ю. В. Кухаренка, О. М. Мельниковської, М. П. Кучери, Є. О. Петровської, І. К. Свєшнікова. Вона займає поліську смугу від Горині до Дніпра і Верхнє Подніпров'я, заходячи й на лівий його берег — у межиріччя низин Десни, Іпуті і Сожу, тобто Північну Україну і Південну Білорусь. Датують її IX-ІІІ/І ст. до н. е.

Початковий період представлено селищами. Розквіт культури припадає на VII—НІ ст. до н. е., коли ця територія вкривається густою мережею селищ і городиш. Більшість городищ улаштовано в болотистих низинах Білоруського Полісся (так звані болотяні), хоча трапляються й мисові на високих берегах річок. Форму таких городищ визначали обриси мису, який із напільного боку укріплювали валом та ровом. Болотні городища мають різну форму — круглі, овальні, чотирикутні. Городища невеликі (зазвичай близько 1 га), не вирізняються потужністю й оборонні споруди (висота валів не перевищує 3 м). Більші городища (близько 10 га) локалізуються на південь від Прип'яті та в Київському й Чернігівському Поліссі.

Оселі зводили з дерева — з плоту чи на зразок зрубу. Глиною їх не обмащували, опалювали відкритими вогнищами. Поблизу виявлено господарчі споруди — повітки, хліви, ями.

Поховальний обряд милоградської культури біритуальний — є фунтові могильники і курганні, спалення і тілопокладення. Ґрунтові могильники розміщувалися неподалік городищ чи селищ, і вони зазвичай тілопальні. Останки ховали у невеличких ямах. Супроводжувальний інвентар дуже скромний — розбиті горщики, зрідка трапляються прикраси чи інші речі. Курганні поховання здійснено під невисокими насипами (близько 1,5 м) у зрубах, на рівні давнього горизонту або ж у неглибоких ямах, у випростаному стані. Супровід їх багатший: одна-чотири посудини, інколи зброя, ножі, прикраси. Трапляються й курганні поховання зі спаленнями.

Милоградській культурі притаманний своєрідний речовий комплекс (рис. 14). Посуд доволі одноманітний за формою й орнаментацією — кулястої форми горщики, оздоблені на шийці рядочком ямок, перлин чи проколів або вдавленнями від пальця. Характерною ознакою є прясельця, нерідко і яскраво орнаментовані й так звані рогаті, трапляються фігурки тварин. Металевих виробів знайдено мало. Це здебільшого знаряддя: залізні мотижки, серпи, ножі, сокири, голки, шила. Зрідка трапляється зброя: списи, дротики, мечі та стріли. Останні, як правило, скіфських зразків. Власне милоградський тип складають залізні наконечники стріл у вигляді ромбічних і трикутних пластин із невеличким черешком. Рідкісними є також знахідки кінського спорядження. Значно більше прикрас — місцевих та імпортних: браслети, шпильки, підвіски, намисто. Кам'яні й крем'яні вироби є звичними: зернотерки, товкачики, ступки, сокири, точильні бруски, скребачки та ін. Загалом культура на тлі інших, сучасних їй культур постає доволі скромною. Відомо лише кілька золотих прикрас, античного імпорту немає зовсім, речі скіфських типів трапляються дуже рідко.

Походження милоградської культури пов'язують із лебедівською. Надалі носії милоградської культури розширили свій ареал на Волинь. Існування їх у різному оточенні спричинило певні відмінності в культурі, надавши їй локальної специфіки. У межах України виділяють три локальних варіанти: західноволинський (або горинський), житомирський і подніпровський (підгірцівський). У Київському Подніпров'ї милоградське населення співіснувало з тим, яке традиційно називають хліборобами лісостепової зони. Неширокою смугою вздовж Дніпра милоградські пам'ятки доходять до Трахтемирова. Відомі вони переважно за розвідками. У цій же смузі виявлено поодинокі фунтові поховання з випростаними скелетами, культурна належність яких розпізнається за посудом та своєрідними ажурними прикрасами. Саме на Київщині виявлено найбільше цих прикрас, які є однією з яскравих рис милоградської культури. Вони входили до скарбу, виявленого в 1915 р. на селищі поблизу с. Підгірні, знаходять їх і в деяких похованнях. Це великі шпильки із залізним стрижнем і бронзовим ажурним навершям, бронзові підвіски, бляхи. Хоча вони литі, складається враження, що їх немовби виплетено з тоненького дроту.

Рис. 14. Милоградські пам'ятки України:

1 — Підгірцівське поселення та скарб; 2 — курган поблизу с. Мізяки

(за Є. О. Пешровською та Б. І. Лобаєм)

Згасання милоградської культури пов'язують із поширенням у середині II ст. до н. е. зарубинецької культури. Етнічну належність милоградців остаточно не з'ясовано. О. М. Мельниковська вважала їх невроми Геродота, яких багато хто з дослідників розглядав як пращурів слов'ян. С. Є. Рассад і н локалізує Невриду на Волині. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території Білорусі, дедалі більше дослідників схильні розглядати її як відгалуження балтських народів.

Юхнівська культура

Східними сусідами милоградців були носії канівської культури, територія якої охоплює Подесення та Посейм'я, сягаючи на північному сході верхів'їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу с. Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д. Я. Самоквасовим ще в 70-ті роки XIX ст. Проте виділено культуру М. В. Воєводським у 1947 р. Попри тривале дослідження пам'яток канівської культури вона є найменш вивченою. Остаточно не з'ясовано і її датування — за О. М. Мельниковською, десь приблизно VII—НІ ст. до н. е.