Розділ «V. Управа сьвітська»

Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.

Але вже з скінченнєм війни все уривало ся: військо робило конфедерацію, збройною рукою розташовувало ся в королївщинах та в маєтностях духовних й починало тут зберати контрібуції, в винагородженнє незаплаченої платнї. Таке безпардонне рабованнє селян і дворів титулом контрібуцій тягло ся довший або коротший час, поки правительство кидало ся на всї боки за грошима, торговало ся з ротмістрами, жадаючи, аби упустили з своїх претенсій, і нарештї наставала якась угода. З початком XVII в., коли польське правительство, не маючи грошей, не вважаючи на те вело майже безустанно заграничні війни, такі жовнїрські конфедерації стали явищем дуже звичайним, звичаєм санкціонованим.

Таким чином рабівнича, несамовита сольдатеска стала хронїчною язвою Річи посполитої, а особливо тяжіла на українських провінціях її, де звичайно розложені були війська для охорони від Татар і де особливо «ґрасували» військові конфедерації — живлячи ся в тутешнїх величезних королївщинах. Держава, котрої місією представляєть ся культивованнє східнїх, руських земель, своїм нездалим правлїннєм навела на них язву майже таку гірку як татарська біда, від котрої вона тим своїм військом так само не гідна була українських земель оборонити. Побачимо пізнїйше, як само вже розквартерованнє польських хоругов «на лежі» в східно-українських королївщинах, викликало повстаннє серед тутешньої, меньше приголомшеної й терпіливої людности. Для західнїх українських земель, особливо королївщин і духовних маєтностей (шляхетські терпіли трохи меньше), для їх селян — жовнїрські «стації», себто вибираннє живностий, запасів, за які вояки повинні були платити, але про се не було чого й думати — було хронїчною язвою, а військова конфедерація пустошила їх негірше від ворожої армії[892].

Якийсь порядок в військовій орґанїзації й військовім етатї завела доперва соймова реформа 1717 р., по тарногородській конфедерації. Прийнято було постійний компут війська: 4 тис. нїмецької піхоти, 2600 драґонів і 5 тис. польської кінноти (гусарів і панцирних); уставлено для них постійний етат, і розложено його по воєводствах і землях: королївщини й духовні маєтности платили т. зв. гіберну, шляхетські маєтности поголовне, в певній постійній високости, і ті гроші безпосередно йшли до певних віддїлів війська, приписаних до певної землї, на їх удержаннє. Реформа була, як бачимо, досить раціональна, тільки прийшла запізно, коли Польща вирікла ся екзстензивної полїтики, й взагалї її воєнні сили прийшли в повний упадок (так польська кіннота, що в сїм плянї займає головне місце, була вже нїчого не варта й істнувала більше на папері)[893].

Орґанїзація східнїх українських земель на польський взір, орґанїзація воєводств, подїл на повіти, староства, суд і право

Я зайшов дещо вперед, щоб закінчити сей образ польського устрою, запровадженого і далї запроваджуваного в українських землях Корони. Я говорив вище про запровадженнє його в західнїх провінціях, введених в круг польського права в XV в., тепер треба ще сказати про східнї українські землї.

Введеннє їх в круг польського права, королївськими постановами 1569 р., припало на час, коли система польського державного права і польські відносини полїтичні діставали так би сказати, свої останнї штрихи, і в сїй закінченій формі сей устрій був переведений і в новоприлучених землях. Як ми вже бачили, в цїлім рядї кардинальних точок суспільно-полїтичний устрій їх уже перед тим був дуже сильно зближений до польських форм реформами в. кн. Литовського, так що прилученнє до Корони тільки доповнило остаточно се пересадженнє польського устрою й польських практик. Задержаннє Литовського Статута як правного кодекса для Волини, Браславщини й Київщини, зробило лише малу проволоку з заведеннєм польських законів: право Литовського Статуту дуже скоро виходить з уживання — щоб вернути ся знову до житя з кінцем XVII в., але вже заднїпрянській Гетьманщині.

До коронних воєводств Руського, Подільського і Белзького, з Холмською землею, прибувають тепер воєводства Київське, Волинське, Браславське, Підляське і Берестейське; воєводства Волинське, Браславське, Берестейське, Минське й Мстиславське були утворені три роки перед люблинським соймом, 1566 р., очевидно в звязку з пляном інкорпорації в. кн. Литовського Польщі, що був у короля[894]. Коли по угодї з Москвою в 1635 вернула ся до Польщі Сїверщина, утворено з неї ще воєводство Чернигівське. Таким чином українська теріторія перед Хмельнищиною складала ся з девяти воєводств і одної землї (Холмської), з котрих Берестейське воєводство входило в склад в. кн. Литовського, всї иньші в склад Корони.

Кожде з сих воєводств мало одного воєводу і одного каштеляна (в польських провінціях, і навіть в давнїйших українських провінціях Корони, як ми вже бачили, урядів каштелянських було далеко більше). Сї вищі достойники земель мали служити репрезентантами тутешнього панства в сенатї. Інкорпораційні грамоти 1569 р. прирікли, що уряди в новоприлучених землях будуть роздавати ся тільки місцевим людям, а що до Київщини й Волини з Браславщиною прирікало ся крім того, що тутешнї пани-шляхта православної віри не будуть мати нїякої ріжницї з латинниками в одержуванню вищих урядів. В дїйсности тільки на сенаторських урядах Волини, сеї найбільш аристократичної української землї, засїдали аж до Хмельнищини виключно місцеві маґнати, на иньших — тільки більше меньше[895]. Самих вже сенаторських урядів в сих українських землях було, розмірно до їх розлеглости й значіння, не богато, а що й не все вони обсаджували ся місцевими людьми, то з сих причин в польськім сенатї українське панство заступлене було досить слабо. Зрештою воно вже з перших десятолїть XVII в. дуже сильно линяє — тратить вповнї свій національний характер.

Кожде воєводство мало свої соймики — сформовані тамже ще перед 1569 р. і через своїх послів брало участь в нарадах посольської ізби сойму. Волинське, Підляське і Браславське воєводство посилало по 6 послів, Київське, Берестейське й Чернигівське по 4. Подїл воєводств на судові повіти уставлено на соймі в. кн. Литовського 1566 р., при переведенню судової реформи[896]. Він з деякими змінами зістав ся потім і під польськім правом.

Волинське воєводство по давньому подїляло ся на три судові повіти: Луцький, Володимирський і Кремінецький. Підляшське на пять: Дорогичинський, Мельницький, Брянський, Сурозький й Тикотинський (три останнї повіти складали землю Більську). Берестейське мало повіти Берестейський і Пинський. Браславське Браславський і Винницький. Київське Київський, Овручський і Житомирський. Пізнїйше воєводство Чернигівське мало два повіти — Чернигівський і Новгородсїверський. Кождий повіт мав свій суд земський, ґродський і підкоморський. Мав також контінґент своїх «земських діґнїтарів», котрих старшинство між собою й супроти урядників уставляєть ся в такім порядку: підкоморій, староста ґродський, хорунжий, судя земський, стольник, підчаший, підсудок земський, підстолїй, чашник, ловчий, войський, писар земський, мечник, підвойський[897].

Величезні простори східно-полудневої України — полуднева Київщина, стара Переяславщина, порожнї під час реформи 1560-х рр., і пізнїйше зістали ся поза судовою й ґродовою орґанїзацією. De jure вони мали належати до Київського повіту, де старостинський уряд злучений був з урядом воєводи, що нїколи майже в Київі не показував ся, і його заступали приватні його заступники. Таким чином великі пограничні простори, повні елєментів безправних і противуправних, де як раз найбільше треба було нагляду й власти, були властиво вповні вийняті з публичної власти й державного права, яке б воно там не було! Вони складали ся з великих панських лятифундій і королївщин-староств (Білоцерківське, Канївське, Корсунське, Богуславське, Черкаське, Переяславське, Остерське, Нїжинське й ин.), що правили ся старостами не-судовими, які урядниками державними не уважали ся, були простими державцями й правили своїми маєтностями через своїх слуг, на підставі патримонїальної власти й юрисдикції, а публичної власти не було тут нїякої. Обставина дуже характеристична, і в ґенезї пізнїйших українських відносин не без значіння!

Вищою судовою інстанцією для воєводств, де задержане було право Литовського Статута й руська урядова мова — себто для Волинського, Браславського й Київського, мав служити осібний трибунал, заснований разом з загальним коронним трибуналом в 1579 р.[898] Він мав складати ся з пяти депутатів волинських, і по чотирох київських і браславських, і засїдати в Луцьку. Була се уступка дуже важна для задержання в житю місцевого права й практик, всього місцевого складу житя, але вона не була, очевидно, зовсїм оцїнена місцевою руською шляхтою, тим часом як прихожі, польські елєменти мусїли від разу стати в опозиції до такої місцевої юрисдикції: їх речниками явили ся місцеві латинські біскупи, що арґументували між иньшим і тим, що яко польські шляхтичі, не мають підлягати місцевому праву[899]. Трибунал функціонував дуже слабко від разу, й скоро зовсїм завмер, а на соймі 1589 р. його й формально знесено: «за проханнєм сенаторів і послів» воєводства Волинського й Браславського, Луцький трибунал знесено й прилучено сї воєводства до трибуналу Люблинського, а на другім соймі се розтягнено також і на воєводство Київське[900]. Тільки воєводство Берестейське, входячи до в. кн. Литовського, належало до трибуналу в. кн. Литовського, заснованого 1581 р. в Городнї.

Хоч при прилученню Волини й Браславщини до коронного трибуналу було спеціально застережене, що тутешнї справи мають судити ся місцевим правом (Волинського статуту) й списувати ся руською мовою[901] (се потім розширене й на Київське воєводство), але з того задержала ся лише практика руського дїловодства, а місцеве право, як то легко собі представити, досить слабо уважало ся, і безперечно се також сильно вплинуло на те, що право Литовського Статуту вийшло з уживання і у місцевих — земських і ґродських судах. В 1645 р. волинська шляхта, скаржачи ся на непорядки в Люблинськім трибуналї і що там не тримають ся Литовського Статуту, грозила ся, що заложить собі назад трибунал в Луцьку, але се була погроза без значіння[902].

Тривкійше було істнованнє осібного віддїлу королївської канцелярії, заложеного для тихже воєводств з 1569 роком — Привилеї й листи для сих земель (з виїмком міст) мали писати ся по руськи, й для них заложені були осібні книги (т. зв. Метрика Руська) — ся практика держала ся до самої Хмельнищини[903].

Сим кінчу огляд адмінїстрації загальної, чи властиво — шляхетської, й перехожу до иньших суспільних кляс.

Міська орґанїзация: війтівство, рада і лава, ріжні катеґорії війтівств — привілєґіовані війти, «інкорпорація» війтівств, війти виборні. Типи міського устрою: ширша самоуправа — Львів, міста з сильно розвиненою інґеренцією війта — Кремінець, староста-війт — Ковель. Ілюзоричність міщанської самоуправи. Міста приватні — Олика. Судівництво: інстанції, кодекси міського права, нїмецьке право в практицї

Міської орґанїзації я по части мав уже нагоду дотикати ся[904].

Підставу її становила інституція війта (з нїм. Vogt, advocatus). Правительство, вилучаючи міську громаду з загальної орґанїзації, з власти всїх правительственних орґанів, переносило їх компетенції на війта й робило йогож відповідальним за громаду. Війт властиво був тим сполучником, що звязував відокремлену міську громаду, як маленьку державу, з державною системою. Так було в теорії. В практицї були сполучники далеко більше реальні, але я тепер говорю про теорію, а про те, як укладало ся воно в практицї, буду говорити низше.

Близшою спеціальністю війта був суд в карних справах. Популярний в Польщі підручник міського права Ґроіцкого (з 1560-х рр.) поясняв, що властивий титул війта має бути iudex seu praefectus iudicii[905]. Він засїдає, як голова, в колєґії лавників (scabini), що творить судовий трибунал міста в карних справах. Роля війта на сїм судї одначе чисто формальна — він тільки має проводити сесією, орікають «присяжні судиї», себ то лавники. Згаданий підручник поясняє се так:

«Судия (війт) на судї, по міському праву, не орікає[906], а питає рішення у присяжних, і ті, намовивши ся, через свого старшого мають заявити своє ореченнє, а він його оголошує, так як йому скажуть. Тому, оголошуючи рішеннє, він каже так: «panowie daia za prawo, y ja z nimi»[907].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Управа сьвітська“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи