Розділ «V. Управа сьвітська»

В урядованню поруч латинської мови уживаєть ся в сих переходових часах також іще руська — в грамотах видаваних для місцевих людей королями, а також в актах місцевих урядників, від ґенерального старости почавши: доховало ся їх до наших часів лише кількадесять, при кількох тисячах латинських документів — але ж бо й час був на них меньше ласкавий як на латинські; але безперечно латинська мова в урядах центральних уже тодї значно переважала руську[832].

На розбитих останках староруського адмінїстраційного устрою таким чином уже з кінцем XIV в. творить ся в українських землях Корони система староств. В руках старост концентруєть ся вся власть полїтична й судова; перед його трібунал ішли справи всякого рода, без виїмків, і він зветь ся судом «земським» (terrestris), хоч рішучо ріжнить ся від земських судів польського права[833]; староста від себе іменує низших урядників свого повіту (воєвод, писарів і т. и.), що були лише його помічниками, а мабуть і судей[834]. О скільки ся система староств була сцентралїзована, не можна виробити собі докладного суду при малім і досить одностороннїм актовім матеріалї, який маємо з сих часів. A priori з всякою певностию можна сказати, що з початку «руський староста» (львівський) був начальником всеї Галичини (хиба з виїмком Сяніцької землї, що мала осібного старосту), так як камінецький був начальником всього Поділя. Чи в міру того як в головнїйших містах Галичини появляли ся старости, були вони ще якийсь час залежні від ґенерального старости, чи від разу ставали самостійними, се вже не ясно[835]. Але в адмінїстраційнім устрою Польщі, так само як і в. кн. Литовського, переважала координація над субординацією, і ся загальна практика мусїла вплинути вкінцї й на Галичину. Деякі прероґативи львівського ґенерального старости держали ся досить довго: він править суд в границях повітів иньших галицьких старост — нпр. перемишльського[836], а навіть і по заведенню польського права по старій традиції суд львівського старости уважали чимсь вищим в порівнянню з судом иньших староств[837].

Иньших польських урядів, окрім старост, на Руси в сїм часї не було. Не було й нїякої автономії земель, як знаємо. Устрій сей таким чином дуже сильно відріжняв ся від тодїшньої польської адмінїстраційної схеми і більше пригадував, в самій річи, устрій староруський нїж польський, з заміною лише імен[838]; можливо, що традиції староруського устрою таки й мали вплив на сформованнє такого устрою переходових часів. Пізнїйшому, дїйсно польському устроєви сї переходові часи, як ми вже знаємо, й противставляли ся потім як часи руського права (tempus iuris ruthenicalis), хоч і про правдиве руське право тут не може бути мови.

Такий переходовий устрій істнував в руських землях Корони до формального запровадження польського права в 1435 р. По довгих заходах місцевої шляхти й отяганнях центрального правительства зрівняно в 1434 р. руські провінції з коронними, а з тим і зреформовано їх адмінїстрацію й судівництво на польський взір[839].

З тим нерушена була одноцїльність провінціональної орґанїзації. «Земський суд» відійшов від старости й орґанїзовано його на взір польських земських судів. «Року Божого 1435, читаємо на чолї найдавнїйшої земської книги галицької, — в понедїлок по Рождестві (12/IX), після надання польського права Руській землї сьвітлїйшим володарем і т. и. Володиславом, споряджено сей реєстр для земського суду, в присутности панів — вельможного Яна Коли судї, Стибора з Васичина підсудка, Миколая з Водник коморника судиїного і Конрада з Кунашова коморника підсудкового, і відправлено перший суд того дня»[840].

Сяніцькі акти, завдяки істнованню давнїйших книг, відкривають нам спосіб утворення сього нового суду: судия давнїйшого «земського суду» старостинського став на чолї нового земського суду, і додавано йому підсудка; ґродський суд відлучено і він дістав нового — ґродського судию[841]. З тим юрісдікція старости обмежила ся на т. зв. ґродські справи, хоч розумієть ся, сей подїл юрисдикцій ґродської й земської довго іще не міг уставити ся.

Чотири «землї» властивої Галичини-Львівська, Галицька, Перемишльська й Сяніцька творять тепер одно воєводство — Руське. Польське Подїлє творить друге воєводство, Подільське. Третє утворено трохи пізнїйше з Белзької землї, коли вона від мазовецьких князїв jure caduco перейшла до Польщі, в 1461 р. Осібно, з титулом тільки «землї» зістала ся Холмщина — лише номінально зачисляла ся вона до Руського воєводства[842].

Кожда земля має свій земський суд. В польських воєводствах було звичайно одно «земство» на цїле воєводство, але тут, в руських землях, орґанїзація виходила від давнїйших «земських» старостинських судів, що був в кождій землї осібний. Так само кожда земля має свої осібні «віча», що мали зберати ся три рази до року, під проводом старшого з сенаторів (в Галичинї воєводи, в Холмщинї — каштеляна) й служити вищою інстанцією для судів земських. Кожда має також свого підкоморія, а з тим і свій суд підкоморський.

В орґанїзації земського судівництва поодиноких земель були при тім досить значні відміни. В декотрих землях — у Сяніцькій, Подільській земський суд має свої сесії тільки в столицї землї, в иньших, як було в Польщі, він по черзї відбуває сесії в кількох замках — нпр. в Галицькій землї в Галичу, Теребовлї й Коломиї, в Львівській — у Львові й Жидачеві, в Перемишльський — Перемишлї й Переворську. В звязку з сим стоять і деякі відміни в самій орґанїзації судів; нпр. в Галицькій були осібні коморники для кождого з трибуналів, що судили в нїм в заступстві судиї й підсудка. Важнїйшою було істнованнє осібних від земського трібуналу комірничих судів (termini camerariorum), головно для справ про селян: такий трибунал орґанїзовано з початку в Галичу, де справи селянських переходів, утеч і т. и. особливо затопляли земські сесії, а в 1475 р. орґанїзовано такий трибунал і в Перемишльській землї: коморники мали що два тижнї мати сесію «для втїкачів, Волохів, загородників, руських попів, корчмарів, мельників і в земельних справах сих людей»[843]. Земський суд по праву мав засїдати раз на місяць[844].

Число ґродських судів дуже вагало ся, так само як і подїл земель на повіти. На се зложило ся богато причин. Насамперед вплинуло тут велике число староств в руських землях перед реформою. З появою старост множило ся число воєвод, як їх помічних аґентів; потім в значнїйші воєводські замки іменовали ся знов осібні старости, і таким чином перед реформою 1435 р. стрічаємо старост в цїлім ряді другорядних і навіть третєрядних замків на Руси[845]. Трівожні відносини, потреба, з польського становища, можливо більшого полїтичного нагляду в сих землях — оправдували таке велике число староств, а великі королївщини давали можність їх удержання. Без сумнїву, було між ними певне степенованнє значіння і авторітету: одні були визначнїйші, центральні, иньші дрібнїйші, провінціональні, були, мабуть, ріжницї в полїтичних і судових компетенціях старост в границях їх округів: кождий мусїв мати свій трибунал, але ледво чи кождий мав юрисдикцію над всїми верствами суспільности — то значить над її привілєґіованою верствою, шляхетсько-панською.

Дїло в тім, що в самій польській практицї була неясність в термінї «староства». Поруч властивих старост — королївських намістників, з широкими полїційно-адмінїстраційними й судовими компетенціями, від початку, уже в першій половинї XIV в. і пізнїйше імя се мали також і прості державцї королївщин, котрих компетенції не входили de jure за границї домінїяльної власти. Крамер в своїй описи Польщі (1550-1 рр.), описавши широкі компетенції старост, додає потім: «Окрім сих староств є ще й иньші, вилучені звичайно з території перших і звані державами (tenutae), а управителї їх — державцями (tenutarii); вони або не мають зовсїм своїх округів (адмінїстраційних), або як і мають, то без юрисдикції над шляхтою, що належить правдивим старостам, від яких сї держави відійшли волею короля для вигоди чи з иньших мотивів. Сї державцї властиво наглядають королївські фільварки, доходи і замки та піддану людність».

Вони називали ся пізнїйше не-судовими або не-ґродовими старостами, і в польських провінціях були простими державцями коронних маєтностей. Але в руських землях їх компетенції були значно ширші. Пограничне положеннє сих держав давало їх державцям широкі компетенції адмінїстрацийні — що до кольонїзації й орґанїзації воєнної оборони, а також і полїційного нагляду. Їх юрисдикції підлягала й служебна шляхта — се мабуть стояла в звязку з ріжними обовязками сеї шляхти супроти місцевого замка, і така практика місцями — як нпр. в деяких подільських державах, задержала ся дуже довго. Таким чином становище старости не-ґродового тут дуже зближало ся до правдивих старост. Трибунал старост-державцїв орґанїзував ся часто на взір ґродів, мав свого судию й писаря; перед ними ішли процеси карні й цивільні, зізнавали ся всякого рода контракти, і суд сей часто таки й звав ся «ґродом», judicium castrense (або castri — в тім маленька ріжниця). Юрисдикція над шляхтою не-служебною (о скільки вона не піддавала ся добровільно під юрисдикцію таких старост) властиво творила одиноку ріжницю між такими «ґродами» й справедливими ґродськими судами[846].

Але ми знаємо, що давнїйше вся руська шляхта була обтяжена служебними обовязками, отже й ся демаркаційна лїнїя заникає, коли схочемо слїдити історію сих старостинських судів назад, в глубину XV в. Тим поясняєть ся, що нпр. для 2-ої пол. XV в. вибрати ґродські суди й відріжнити їх від трибуналів старост не-судових майже неможливо, тим більше що від них звичайно маємо по одному-два документи, або й самі лише голі згадки. Як орґанїзовані на взір ґродських судів виступають в тім часї суди в Самборі, Стрию, Городку, Коломиї, Теребовлї, Скалї, Буську, й ин.[847]

Але загалом взявши, з часом ріжниця між судами ґродськими й трібуналами старост-державцїв виріжняєть ся гострійше; число ґродських судів меньшає: виходили з уживання, чи касували ся спеціальними роспорядженнями правительства[848]. Під кінець XVI в. в Галичинї звичайно кожда земля має одного тільки ґродського старосту й оден ґродський суд; тільки Теребовелыцина мала свій осібний ґрод і пізнїйше. На Поділю окрім Камінецького орґанїзовано осібний ґродський суд в Летичеві (в 1581 р.), але староста був спільний для обох повітів — Камінецького й Летичівського (тому також зветь ся ґенеральним старостою, як великопольський та краківський, пізнїйше також київський). В землї Холмській задержав ся осібний ґрод в Красноставі. В Белзькій було їх найбільше, особливо як на таку маленьку просторонь — окрім Белза в Буську, Городлї й Грабовцї[849].

За те множило ся з часом все більше й більше число староств не-судових. На державу королївських маєтностей дивили ся як на пенсію заслуженим, а що з часом претендентів на такі винагородження ставало все більше й більше, то де лише лишали ся значнїйші королївщини, витворювано з них все нові й нові староства, аж до самого кінця Річипосполитої, а то тим більше, що се давало й звучний титул «старости», а на титули в старій Польщі був попит не меньший як на доходи. Серед сих держав було лише кілька таких, де старости задержали ширші компетенції, вище мною зазначені — як Барське староство на Поділю, що служило менї типом для характеристики таких посереднїх орґанів між ґродом і державою. Зрештою ж сї старости були тільки державцями державних маєтностей і мали тільки звичайну домінїяльну власть в тій волости, що до їх держави належала, подібно до дрібнїйших держав в. кн. Литовського.

Коли певні прикмети староств ґродових переймали ся сими староствами-державами, то з другого боку характер сих останнїх не лишив ся без сильного впливу, по анальоґії, на характер староств ґродових. Як я вже згадав, се злученнє з урядом старости заряду певних королївських дібр вплинуло дуже шкідливо на публичний характер уряду. По анальоґії з староствами-державами (не-судовими) і староства-уряди (судові) починають трактувати ся зі становища заряду королївських дібр і їх доходів як прості держави: королї заставляють їх за певні суми грошей на цїлі поколїння, майже продають; виробляєть ся практика держання доживотного; трактують їх як бенефіції, лучать з иньшими урядами, або кілька староств в одних руках — подібно як намісництва литовські. Наслїдком того, як і там, старости часто абсентували, їх судові й адмінїстраційні функції переходили до їх приватних субститутів — підстарост, бурґрабіїв, і все се мусїло підривати дуже сильно публичний характер старостинськто уряду, престиж старостинської власти й суду.

Така практика особливо розвиваєть ся за Володислава, отже в перших лїтах заведення польського права на Руси: потрібуючи грошей на свої угорські кампанїї й наради, він масами заставляє коронні маєтности, а між ними й староства. В меньш драстичних формах практикуєть ся се й иньшими королями XV в. Найважнїйше староство в руських землях Корони — Львівське, разом з Жидачівським, Самбірським й иньшими меньш важними державами, було заставлене Одровонжам. Андрій Одровонж, володїючи ними і бувши заразом воєводою руським, господарив тут так всевластно, що викликав загальне обуреннє серед місцевої шляхти і львівського міщанства. Коли він умер (1465 р.), його спадкоємець брат Ян, воєвода подільський, пізнїйше руський, дістав, як оповідає з живих слухів Длуґош, триста позвів за ріжні надужитя й шкоди його брата (до нас з того не дійшло нїчого — акти львівського ґроду з того часу видерті). З кінцем 1464 р., ще за житя воєводи, шляхта Львівської землї з міщанами м. Львова уложили конфедерацію, аби спільними силами увільнити ся від «довголїтнїх кривд, утисків і шкід» неназваних по імени ворогів: розуміли воєводу і старосту Одровонжа[850]. На взір сьвіжо довершеної ухвали Подільської землї, про яку скажу зараз низше, рішено було зібрати гроші на викуп заставленого Одровонжу Львівського староства. Смерть Одровонжа улекшила справу. Коли весною 1465 р. король прибув на сеймик до Львова, шляхта, зібравши ся під проводом місцевих біскувів і маґнатів, занесла йому громадну скаргу і щоб уможливити відібраннє від Одровонжів заставлених староств, дїйсно сама наложила на себе — на всю землю Львівську (Длуґош каже — також на Галицьку, Белзьку й Подільську) добровільну контрібуцію (річ дуже рідка у шляхти, що взагалї не любила лазити до своєї кишенї на публичні цїли). З кождого лану мали дати по 12 гр., від кождого господарства по волу; зібрані воли були продані, і так зібрано 20 тис. — суму, в якій заставлені були ті староства Одровонжам, і викуплено їх від них[851].

Анальоґічний, тільки меньш голосний і драстичний епізод мав місце і з подільськими староствами. В 1442 р. король Володислав заставив в 3.000 грив. Камінецьке староство Фридриху Бучацкому, що ще перед тим дістав в заставі староство Червоногородське і був заразом каштеляном камінецьким. По нїм Камінецьке староство перейшло в спадщинї до сина Бартоша, потім внуків Михайла і Яна, що як властителї нероздїленого маєтку титулують себе оба «старостами камінецькими»[852]; властивим старостою уважав ся старший — Михайло. Сї Бучацкі при тім далї мали в заставі староство Червоногородське й величезні простори земель на середнїм і нижнім Днїстрі[853]. Тому що правительство не могло здобути ся на викуп сих староств, подільська шляхта рішила оподаткувати себе: з кождого лану і кметя мало бути дано по волу. Таку заяву зложила подільська шляхта на соймі 1463 р., і тим способом відібрано від Бучацьких Камінець: частину грошей перенесено на староство Червоногородське, а частину сплачено[854].

Вернїмось до реформи 1435 р.

Зміни в системі судівництва — відлученнє його від старостинської адмінїстрації й орґанїзація виборних шляхетських судів були властиво найважнїйшою стороною реформи 1435 р. Другим важним моментом — се було розширеннє і унормованнє земської шляхетської автономії.