Розділ «V. Управа сьвітська»

Як бачимо всяке самостійне значіннє від війта в селї й громадї відібрано. З виїмком хиба тих граничних спорів, війт юрисдикції не має, не має й самостійности адмінїстраційної; він тільки помічний аґент, полїційний і господарсько-фіскальний замкового уряду, у всїх справах має до нього доносити й його розпорядження виконувати. Що правда, хоче його скарб ужити на контролю самої замкової адмінїстрації, і для того навіть дещо робить для забезпечення його (забороняє урядови скидати війта на власну руку), але становище його занадто залежне, щоб він дїйсно міг помагати своїм селянам доходити «справедливости» супроти замкового уряду. З другого боку центр тяжкости в його урядї перейшов на панщинну контролю — він тут стає помічним орґаном в фільварковій господарцї. Лавники зійшли на простих оглядачів шкід. Громада, окрім права опінїї при іменованню війта, не має нїякого поля дїяльности й всяке значіннє її також відібране.

В тім напрямі взагалї змінював ся сїльський устрій, в маєтностях державних і приватних[1033]. Я підносив уже, що тивунів і вотаманів руського права, князїв волоського права вже в XVI в. трактовано як війтів[1034]; від тодї, й пізнїйше, в XVII–XVIII в. вони властиво тільки іменами ріжнили ся між собою. З них привілєґіованї — як князї й деякі тивуни трактували ся як війти привілєґіовані, і ті князївства й війтівства що зацїлїли від роздроблення, зі зростом вартости ґрунтів і селянської працї, переходили на малі маєтности. От нпр. опись такого князївства з поч. XVII в.: пять ланів, окрім того ґрунти не поміряні, де висївали 50 кіп овса, з селян шість днїв панщини і толоки без обмеження, окрім того певне число загородників, що робили на війта і до нього належали дохід з чиншів і даней вкінцї млини, корчми, — маєточок зовсїм не злий, і на нього поласив ся якийсь шляхтич, що й виробив собі право на примусовий викуп його від державцїв князївства[1035]. Війтівства і князївства непривілєґіовані, або такі що не удержали ся на висотї своїх привилеїв трактовано більше меньше в дусї устави 1557 р. Князї в Самбірщинї уже в 1590-х рр. допрошують ся права на свою третину з чиншів, бо економ був заперечив їм тої третини[1036]. В иньших документах з перших лїт XVII в. князї й крайники виступають в ролї старостинських підручників, і за ріжні своєвільства від них селяне стрвяжських сїл скаржуть ся королеви, а той наказує старостї, аби на далї «вязненнє й битє несправедливе не було анї від князїв, анї від иньших старостянських урядників»[1037]. Всяка тїнь сїльської самоуправи і автономії заникала тут.

При всїм тим сїльські громади певної живучости не тратили, особливо по королївщинах, все таки меньше придавлених. Бачили ми вище факти енерґічної боротьби їх з насильствами державцїв[1038]. Незвичайну енерґію показують громади медицького староства в згаданім вище епізодї — в опозиції проти заходів сьвящеників коло увільнення від громадських податків при кінцї XVII в.[1039] В королївщинах дальше на схід положених громада не тільки мала більше жизненних сил, але й більше признання для своїх функцій. Нпр. в східнім: Поділю, в барськім Поділю, громада ще в 2-ій пол. XVII і XVIII в. роздає свобідні ґрунта, рішає ґрунтові спори своїх громадян, й такі справи сам замковий уряд дає на її рішеннє, видає розпорядження для своїх членів, виступає зі скаргами на сусїдські кривди, і до неї ж як до юридичної особи такі справи звертають ся, і т. и.[1040]