Розділ «V. Управа сьвітська»

Порядок інстанцій ми вже по части бачили. Нїмецька практика знала апеляцію, як також і відклик в непевних випадках самого суду до маґістратів старших міст, метрополїй, що служили взірцем орґанїзації для молодших. Ся практика була перенесена в початках і до Польщі й на Русь. Казимир В., щоб запобігти апеляціям до заграничних митрополїй, а при тім — аби під близшим впливом правительства орґанїзувати апеляційну інстанцію для громад нїмецького права, фундував вищий суд нїмецького права на краківськім замку, але він в ролї одинокого трибуналу для цїлої держави не удержав ся, і дав тільки початок до засновання цїлого ряду таких же вищих судів по провінціональних містах. Остатньою інстанцією мав служити комісарський суд відпоручників з шести міст в Кракові.

Пізнїйший порядок апеляції для українських земель звістний нам підручник міського права описує так: «на Руси з міст і місточок апелюють до райцїв львівських, бо Львів з цїлої Руської землї місто найперше й найголовнїйше; се й справедливо, бо й по праву головнїйше й визначнїйше місто в провінції має служити головою иньшим місточкам і селам (автор покликуєть ся на нїмецьке міське право); від райцїв львівських апелюють до вищого суду (prawa) маґдебурського на замку краківськім, а відти до королївського маєстату або комісарів шести мість»[937]. Та як великий був дїйсно, в ріжних часах, апеляційний округ львівської ради, се ще б треба розслїдити. Про Сяніцьку землю знаємо, що тут був вищий суд для війтів і війтівств на сяніцькім замку, зложений з восьми війтів сїл і місточок, і з нього апеляції йшли просто до вищого суду краківського (в XV–XVI в.)[938]. З рештою з часом сї вищі суди тратять своє значіннє, супроти апеляційної практики до «королївського маєстату». В 1550 р. шляхта добила ся того, що мішані справи — шляхтичів з міщанами в вищих інстанціях мали йти не до судів нїмецького права, а до королївського[939], і з часом взагалї для міських справ значіннє апеляційної інстанції переходить до королївського асесорського суду.

Сей асесорський суд складав ся з урядників королївської канцелярії — референдарів, реґентів канцелярії й секретарів, під проводом канцлєра, отже був судом бюрократичним, нїчим з містами спеціально не звязаним. Се не перешкодило йому, ставши з кінцем XVI в. апеляційним трибуналом для міст, зістати ся в сїй ролї до кінця, позбавивши значіння всї иньші апеляційні інстанції. Супроти нього тратять всяке значіннє й заникають вищі суди нїмецького права й комісарський суд шести міст. Тратить также свое значіннє й суд старости, що для ріжних міст досить часто мав значіннє апеляції і таке застереженнє практикувало ся дуже довго в фундаційних привилеях — апеляція на війта мала йти «до короля або до його старости»[940].

Джерелом для права міських судів весь час мало бути рециповане право саксонське. Воно зложило ся з земського саксонського права (Speculum Saxonum), скодифікованого в 1-ій пол. XII в., і права міського (lus municipale), опертого окрім того ж земського права на ореченнях (Weisthümer) старших саксонських міст. В землях польської Корони воно було спопуляризоване в перерібцї Яскера, виданій в Кракові 1535 р., але ще ширшу популярність від сеї латинської перерібки здобули оперті на нїй перерібки польські — Щербіча (вид. 1581) і особливо Ґроіцкого (1 вид. 1565 р.). Перерібка Ґроіцкого, що передруковувала ся потім весь час істновання Річи посполитої[941], завдячала свою популярність більшій приступности. Окрім саксонського права, що становить його головну підвалину, вона користає також з польського законодавства й звичайового права. Складаєть ся з кількох частин, разом звязаних; перша зветь ся Porządek sądów i spraw mieyskich prawa magdeburskiego, і під сею назвою сей підручник взагалї був звістний в Польщі й на Українї. Ним головно було спопуляризоване нїмецьке міське право[942], і для пізнання теорії міського права тих часів (XVII–XVIII в.) він служить найлїпшим джерелом.

Всї сї збірки обіймають право цивільне, карне й процедуру. Цїле право в міських відносинах мало бути переведене рециповане, чуже. Крім того що чуже, воно в деяких частинах було сильно перестаріле й невідповідне — так карне приносило з собою нелюдські кари середновічної системи застрашень, противні українському й взагалї словянському праву й народній вдачі. Смерть служила найзвичайнїйшою карою, і то в ріжних квалїфіцірованих як кажуть правники, особливо прикрих, середновічною фантазією вишуканих формах, як спаленнє (за відступленнє від віри, чарівництво й отруту), утопленнє в однім мішку з псом і котом (за убийство свояка), четвертованнє живого (за деякі переступи против моральности, і т. и.). Тортури були одним з приписаних способів процедури, і хоч підручники права виступають против «не порядків», які діють ся з тими тортурами по містах і місточках, і против ріжних вишуканих тортур, але меньше тяжкі форми поручають самі й лише остерегають, аби тїла при тім не калїчено і не замучувано людей на смерть, бо то б стягало на судю підозріннє гнїва й ненависти на злочинця[943]. І сї норми не зіставали ся порожнім звуком[944]. Що правда, в українських землях норми звичаєвого руського права (а сею дорогою — й норми староруські), а в землях в. кн. Литовського — також норми права статутового, безперечно, не зіставали ся без впливу на практику міських судів, особливо в містах меньших, де не дуже то й самі трибунали були обзнайомлені з міським правом. Але нема сумнїву, що й норми сього остатнього зовсїм не лишали ся порожньою буквою й широко переводили ся в житє, не вважаючи на всю свою чужість, або й суперечність з правними поглядами народу[945].

Сїльський устрій: ріжні типи устрою. Останки старої громадської орґанїзації, волостний устрій, розклад волостей, копні суди, останки волостної орґанїзації в XVI в., сїльська громада, функції самоуправи, сїльська старшина «руського права», старцї й тивуни, отамани, компетенції, сїльське судівництво. Села нїмецького права: війтівство, судові ґарантії й вищі суди, скупля війтівств, слабість самоуправи. Села волоського права, його початки і розвій, форми фундації, князї, крайники, збори. Мішаннє типів сїльського устрою. Загальна нївеляція — «устава на волоки». Еволюція сїльського устрою XVI–XVII вв. Живучість громадської орґанїзації

Коли устрій міст, з ріжними відмінами, виходив все ж таки з одного взору й тримав ся хоч в загальнїйшім — одної схеми, то устрій сїл як раз противно — виходив з кількох зовсїм відмінних типів і тільки наслїдком довгого впливу суспільного устрою, шляхетської й державної полїтики був приведений більше-меньше до одного знаменника. При тім сей устрій, взагалї житє села — як дуже нам інтересне, так дуже мало звістне, і як раз найменьше маємо матеріалу до найбільше нам інтересних форм — що стояли в близших звязках з староруським укладом[946].

Ріжні «права», на яких жили селяне, ми вже знаємо. Се «право руське», як в коронних землях XV–XVI в. звали ся села, котрих устрій операв ся на модифікаціях давнїйшої практики і які властиво стільки належали до руського права, що не були селяне анї нїмецького анї волоського права, — і отсї права: нїмецьке й волоське[947]. Устрій права нїмецького і волоського операв ся, бодай в головнім, на фундацийних привилеях і тому лїпше нам звістний. Та для нас інтереснїйший устрій сїл, що операв ся на давнїйшій практицї, а не на сих привилеях, тим більше що таких сїл була й переважна більшість. Дуже довго, аж до переведення волочної реформи, в українсько-руських землях в. кн. Литовського нїмецького права в селах, з виїмком Побужа, майже не було, а волоське право й взагалї істнувало тільки в коронних землях. Але як раз устрій не привілєґіованих сїл і найменьше нам звістний — тим більше що він далеко не був одностайний.

Так само як і в дослїдах над правним і економічним становищем селян ми і тут не повинні забувати двох зовсїм відмінних в своїм початковім характері типів сїльських осад: осаду свобідних селян і осаду холопів і закупів на панськім ґрунтї — то що й звало ся властиво село або сїльце (село — поле, маєтність, порожня чи залюднена людським інвентарем). Пізнїйша суспільно-економічна еволюція затерла їх границю і збила обидві сї катеґорії в одно, але як початковий їх характер, так і устрій, очевидно, мусїв бути й був зовсїм відмінний. І власне те, що потім злучили ся в одній катеґорії такі зовсїм відмінні типи — се одна з причин ріжних комбінаций й відмін пізнїйшого сїльського устрою в дїйсности, та неясности в сїй справі в науковій лїтературі (де на сю ріжницю в походженню селянства й сїл не звертано відповідної уваги).

Старі свобідні громади ми можемо ще в досить чисто захованій формі бачити в першій половинї XVI в. в східнїх (білоруських) землях в. кн. Литовського[948].

Кілька чи кільканадцять сїл, переважно невеликих, звязаних сусїдством і певною традицією, становлять орґанїзацію звану в сїм часї волостию. На чолї волости стоїть вибраний старець. Що року сходять ся «мужі» з сїл волости і виберають старця на оден рік. Такий старець репрезентує волость перед правительством і сторонами. До нього звертаєть ся правительство й адмінїстрація в усяких справах, що дотикають волости. Він веде процеси в імени волости. Він віддає до державного скарбу й місцевим урядникам податки, зібрані в волости. Сї податки, визначені чи то в загальній сумі, чи то більше детайлїчно в певних катеґоріях, але без огляду на число податників (за господарства пусті мусять платити иньші), волость сама розкладає між поодинокі господарства, вирівнюючи між своїми «потужниками», скільки на кого припадає. Вона розпоряджає свобідними, громадськими землями й зберає з них певні доходи, визначає їх новим осадникам, або на спільні потреби — дає на церкву, уживає на громадські кошти, і т. и. Вона полагоджує справи адмінїстраційні, полїційні й судові в границях своєї волости: старець з «мужами» судять у всяких справах своєї волости[949].

Але така повна самоуправа в початках XVI в. навіть в найлїпше законсервованих територіях в. кн. Литовського була вже рідкістю. Провінціональна адмінїстрація енерґічно заходила ся коло її зломання й розширення своєї інґеренції, а волости боронять ся скільки можуть, за помочию центрального правительства. Ся боротьба повторяє стародавні відносини, відгомін яких долетїв до нас іще з часів Ярослава, в його таксах вірників, ємцїв, і т. и. Великокняжі намістники хочуть посилати своїх аґентів на збір дани, хочуть на них взяти суд в волости, хочуть іменувати «старцїв», беручи за те від них певний грошевий «поклон». Волость противить ся «в'їзду» (се технїчний термін) намістничих урядників і боронить своєї автономії, уже передовсїм тому, що вона їх нїчого не коштує, тим часом як кожде розширеннє намістничої компетенції, кожда чинність намістничого «врядника» чи слуги коштує сильно, потягає за собою нові оплати й податки[950]. Правительство вагаєть ся: то з свого принціпіального консерватизму боронить громаду від аспірацій адмінїстрації, то з фіскальних мотивів іде за своїми урядниками й розширяє інґеренцію своїх аґентів, в надїї побільшення доходів з волости.

Але чи сяк чи так, пізнїйше чи скорше, всї чинники державної й суспільної еволюції ведуть до розвалення громадської автономії. В судї старця й иньших його чинностях беруть участь служебники намістника. Далї старця вибраного громадою заступає старець іменований намістником чи й самим в. князем, або якийсь урядник намістника. Сама звязь волостна розбиваєть ся, головно наслїдком переходу певних земель чи осад до державцїв привілєґіованих — бояр або церкви. Волость розпадаєть ся на части, залежні уже безпосередно від державної адмінїстрації, і певна самоуправа — уже, розумієть ся, в далеко вузших границях, може задержувати ся тільки в серединї тих атомів — поодиноких сїл, або дрібнїйших їх ґруп.

Сей процес розкладу волостей, розумієть ся, дуже старий. Обидва чинники, що головно руйнували волостну орґанїзацію: інґеренція адмінїстрації й привілєґіоване землеволодїннє, старші певно і від литовської і від польської зверхности. Хоч боярське землеволодїннє руських часів дуже сильно, кардінально ріжнило ся від привілєґіованого володїння литовських чи польських часів, але земля освоєна тою чи иньшою дорогою, князем, боярином чи монастирем, село посаджене на такій землї — коли не зовсїм, не від разу — то всеж мусїло нарушувати одноцїльність волостної орґанїзації і виходити бодай в части, бодай згодом з неї.

Така осада боярська, княжа чи монастирська складала ся в давнїйших часах з несвобідних чи півсвобідних, що сидїли на землї свого «господина», під управою й наглядом його тивуна[951], звичайно також невільника. І сї осадники і їх тивун не могли бути рівноправними членами громадської орґанїзації, бо були несвобідні чи неповноправні. Вони мали обовязки тільки супроти свого «господина» і лише через нього входили в контакт з адмінїстраційною системою, отже власть громади тільки хиба в части або посередно могла на них розтягати ся. Такі панські енкляви були вповнї прототипом сїльської осади пізнїйших часів — часів повного упадку селянських прав і громадських орґанїзаций. В польських часах все селянське житє зредуковано до сього архетипа. В руських часах, в початках, вони були малі, рідкі, але точили, розбивали сїльські орґанїзації таки від початку.

Правда, припускаю, що з другого боку сїльські орґанїзації могли навіть відживати, чи то користаючи з упадку боярства й боярського землеволодїння (нпр. в Київщинї, в часах громадського руху XIII в.), чи то під впливом змін в правительственній полїтицї (можемо говорити про се тільки зовсїм a priori), могли відновляти ся, хоч би з певними змінами і в иньшім територіяльнім складї, навіть на ново творити ся, але не всюди. В землях, де боярське землеволодїннє й боярська бюрократія закоренили ся й розвинули ся сильно ще в староруських часах, як в Галичинї та й на Волини — обставини були з давна неприхильні для таких громадських орґанїзмів, і нас не повинно дивувати, що на Волини ми стрічаємо тільки фраґменти сих орґанїзацій, а в Галичинї уже в актах XV в. навіть слїди її з трудностию приходить ся виловлювати[952].

Одним з найбільше визначних і лїпше звістних останків давнїйшої громадської орґанїзації були громадські суди, в сучасній науцї звичайно так звані «копні суди». На Волини, в київськім Полїсю, і в землях білоруських в XVI в. вони ще були жизненною інституцією; законодавство в. кн. Литовського скористало з неї для помочи державній орґанїзації й не тільки її санкціонувало (почавши від Статута 1529 р.), але старало ся (в Статутї 1588 р.) зробити її загальною інституцією — розповсюднити навіть по тих землях, де тих копних судів не було. Але шляхетсько-кріпацький суспільний устрій тих часів стояв уже в рішучій суперечности з характером сеї старої інституції, і вона в сих нових обставинах не тільки розвивати ся, але й жити не могла, і не вважаючи на сю протекцію законодавства нидїє й заникає, хоч місцями доживає аж до половини XVIII в.

Ся орґанїзація має своїм предметом переведенне слїдства і викритє провинників в проступках против житя й власности, довершених на її території. Звязь такої орґанїзації полягала сусїдстві й традиції. В XVI–XVII вв. в одну таку орґанїзацію входили зарівно й села панські й королївські, і міські осади, по старій традиції, тому що вони «здавна о шкоды въшелякиє схоживали ся», а на пограничу в. кн. Литовського з Польщею на коповища сходили ся села з обох держав «отъ давнихъ часовъ и отъ предковъ ихъ»[953]. На такі традицією осьвячені місця сходили ся на збори «сходатаї суграничні», «мужі», звані також «судями копними» — господарі з сїл тієї орґанїзації, — сходили ся чи то з інїціятиви покривдженого, що скликав копу у своїй справі, чи громади, на котрої території став ся злочин. Сходини сї звали ся «вічами», «громадами», «копами». Копа оглядала «знаки», вела «слїд», чи асистувала покривдженому, що вів слїд сам — зовсїм в дусї слїдчого процесу Руської Правди. Коли слїд приводив на територію певної громади, люди з сеї громади мали вийти на зустріч і або «відвести слїд» від своєї території, або видати провинника. Коли громада не приймала слїду від копи, вона тим самим приймала провину на себе; коли не видавала провинника, так само мала заплатити шкоду. (І тут знову «в звичаю права копного» бачимо принціп живцем захований з староруського права). Колиж слїди доведено до певного чоловіка, його судили на зібранню копи, або часом передавали в ґродський суд.

На Українї в XVI в. такі слїдчі орґанїзації зістали ся одиноким слїдом ширших сїльських союзів і то лише в деяких місцях. Подекуди лише, в виїмкових обставинах, зацїлїли старі нероздроблені волости, які несли спільно певні обовязки й при тім в більшій або меньшій мірі задержали й волостну самоуправу[954]. Так нпр. села мозирського замка творили в серединї XVI в. дві волости — Мозирську і Бчичську, що по черзї («недЂлями», тому й села волости подїляли ся іще на недїлї) відбували певні служби й престації на замок, а зрештою кожде село давало податки й дани гуртом — не знати, чи розложені на поодинокі села самою волостию, чи замковою зверхністю[955]. Подібно в Ратенськім старостві, де теж фільваркове господарство було дуже слабе, й обовязки були головно данні[956], села також творили дві волости — Ратенську й Ветельську, що мали свої спеціальні роботи: одна волость робила на фільварку, друга косила сїно на замок; иньші обовязки — як «підвода», «оступ», що чергою відбували ся поодинокими господарствами, очевидно також регулювали ся цїлою волостию[957]. Широко розвинений волостний устрій бачимо в Київськім Полїсю в початках XVI в., в тих волостях держаних «колейно» київськими боярами[958]. Устрій сих волостей взагалї дуже мало ще знаємо, але очевидно, така система річних державцїв могла істнувати лише при сильно розвиненій громадській самоуправі, з дуже малою інґеренцією тих річних державцїв. В станї розкладу волостний устрій можемо оглядати в Пинщинї середини XVI в.[959]; волость розложила ся тут на десятки чи заступлена ними; ще живе назва старця, але сей старець зветь ся инакше десятником або тивуном, і сей уряд стоїть в близшім звязку з фільварком; старець чи тивун має в близшім наглядї такий фільварок і кілька сусїднїх сїл[960]. Отже тут сей старець зійшов на старостинського аґента, якими мусїли бути ті тивуни чи десятники.

Одначе упадок волостної, взагалї ширшої орґанїзації сїл ще не конче значив упадок сїльської самоуправи. На місцї таких більших орґанїзаций, й незалежно від них жили й самоуправляли ся громади меньші, сїльські, що лише розмірами ріжнили ся від волостей, а зрештою, як і вони, були ґрупою меньших осад — дворищ і їх ґруп, як громади заднїпрянських хуторів[961]. Як я вже підносив[962], староруське село не сидїло збитою ґрупою домів, і з сього боку противставляли «руський звичай» нїмецькому способу житя в Галичинї дуже рано: господарства руського села «не лежали в одній лїнїї відповідно до нїмецького способу, але по руському звичаю в осібних і відокремлених кавалках[963]. Така ґрупа дрібнїйших осад звичайно володїла спільно певними ґрунтами — особливо такими як сїножати, лїси, ріжні «входи». На зборах своїх «мужів полагоджувала вона свої господарські й всякі иньші інтереси, сполом боронила ся від претензій сусїдів і адмінїстрації, сполом удержувала церкву й попа, а часто підносила свій голос і в справі обсади попівства, правила суд і пильнувала порядку в границях своєї громади, платила сполом деякі, а часом і всї дани й податки, розкладаючи їх між господарствами; старшину свою вона також коли не все, то дуже часто собі виберала. Одно слово, сказане вище про самоуправу волости в зменьшеній скалї повторяєть ся в житю такої меньшої громади[964].

От нпр. лист виданий такою громадою (1540 р.): Ми мужи господарскиє Лебедевцы (громада с. Лебедева, Берестейського пов.): «Луць Мицковичъ, старецъ, а Олисей Михалковичъ и Федко Панасович (ідуть іще чотири імени) сo всими потужниками (співгосподарями) нашими визнаваєм нашимъ листомъ сами на себе п. Марку Зубрицкому, што вже єсмо є. милости заплатили 30 коп грошей за млин (що вони йому зруйновали самовільно, уважаючи, що він був поставлений на їх ґрунтї, але на судї старости програли справу й мусїли за те платити), а 10 копъ грошей на насъ єще зостало ся; нижли мы, бачечи трудность и упадокъ нашъ, штожъ грошей такъ скоро достати не могли, — и просили єсмо є. милости, абы онъ узялъ у насъ у заставе у тыхъ 10 копахъ две поли изъ житомъ. И маєтъ є. милость тыє поля до тихъ часовъ держати, поки є. милости пенези вышей писаныє отдамо»[965].