Розділ «V. Управа сьвітська»

Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.

Ковель все ж таки був містом більшим, і тут староста лїчив ся бодай з певними формами міської самоуправи. В меньших місточках не бувало й того. Місточко Тирава нпр. скаржило ся на свого державця, що він забрав їм ратуш і винайняв від себе Жидам, міщанській громадї каже сходити ся у себе в дворі, його урядник іменує їм від себе війта і райцїв, і т. и.[929]

Ще більший нїж по королївщинах степень залежности міської «самоуправи» мусїв, розумієть ся, істнувати в містах приватних. Тут власть дїдича не мала ограничення і в правительственній власти, що бодай могла обмежати власть війта-старости. Якісь права міської громади в приватних містах могли істнувати тільки доти і о стільки, о скільки хотїв того дїдич, і коли вже в королївських містах розглянених типів самоуправа нїмецького права була в значній мірі ілюзоричною супроти фактичної залежности міст від війта або старости, то в містах приватних міська орґанїзація зводила ся на чисту форму — на низшу домінїальну полїцію, що виконувала роспорядження дїдича й пильнувала порядку в зазначених її дїдичем границях. Само правительство вже не вважало приватні міста властиво за міста і супроти волї дїдича не признавало нїякої сили за міськими хартиями. А тим часом було тих приватних міст велике число, а деякі з них таки досить значні.

Як тип орґанїзації таких приватних міст візьмемо волинську Олику[930]. Свою хартию, «на взір столичного міста Виленського» дістала вона від свого властителя Миколи Радивила в р. 1564; в нїй значило ся, що війт буде наставляти ся дїдичем; райцїв і лавників буде що року виберати собі громада; апеляція на війта іде до дїдича[931]. Пізнїйше бачимо також іще й колєґію тридцятьох (на взір звістних сорок-мужів). Дїйсним роспорядчиком в містї був поставлений дїдичом чи його управителем війт; міські урядники при нїм мають лише підрядну ролю[932]. Дїдич рядить в містї як у кождій своїй маєтности і видає свої реґуляміни, під страхом арешту, кайданів, вигнання, а навіть утрати прав власности в містї. Права міщан на свої ґрунта й доми взагалї не більше, як у селян — се не власність властива, а право уживання (тому часом остро забороняло ся в таких приватних містах продавати свої ґрунти шляхтичам, що могли претендувати на права повної власности)[933]. Реґляментація не раз доходила до дивної на нинїшній погляд дрібязковости: в родї того щоб міщане-християне не ходили до лазнї разом з Жидами, — аби ходили для того в певні лише днї, аби повздержували ся від торгу в певні сьвята, і т. и.[934]

До сих схемок мушу додати ще кілька загальнїйших заміток про практику міської орґанїзації.

Як я вже згадав вище, в практицї між двома основними колєґіями міської самоуправи — радою й лавою, в поменьших містах дуже часто не робило ся ріжницї: вони разом творили те що називало ся «маґістратом» або «урядом» і спільно порядкували ті справи, що належали до ради чи до лави. Так часто і в судових і в адмінїстрацийних справах зарівно виступає маґістрат зложений з райцїв і лавників, під проводом лентвойта і бурмістра (нпр. в Барі)[935]. Війт чи лентвойт, як то ми бачили вже і з наведених схем, звичайно стоїть на чолї маґістрату й управи взагалї. До участи в управі покликують ся також старшини цехів, а часом також і «старі бурмістри» — райцї з попереднїх років: вони разом з маґістратом і цехмістрами властиво тримають громадську управу з року на рік (так бачимо нпр. в Ковлю). Подекуди (як нпр. в Олицї) бачимо ще контрольне тїло (модифікацію колєґії сорок-мужів), якого відносини до маґістрату мусїли ріжними способами укладати ся. Так само ріжно укладали ся відносини до міської управи жидівської громади — т. зв. кагалу: подекуди відпоручники кагалу беруть участь в виборах райцїв, але не в біжучій управі[936].

Порядок інстанцій ми вже по части бачили. Нїмецька практика знала апеляцію, як також і відклик в непевних випадках самого суду до маґістратів старших міст, метрополїй, що служили взірцем орґанїзації для молодших. Ся практика була перенесена в початках і до Польщі й на Русь. Казимир В., щоб запобігти апеляціям до заграничних митрополїй, а при тім — аби під близшим впливом правительства орґанїзувати апеляційну інстанцію для громад нїмецького права, фундував вищий суд нїмецького права на краківськім замку, але він в ролї одинокого трибуналу для цїлої держави не удержав ся, і дав тільки початок до засновання цїлого ряду таких же вищих судів по провінціональних містах. Остатньою інстанцією мав служити комісарський суд відпоручників з шести міст в Кракові.

Пізнїйший порядок апеляції для українських земель звістний нам підручник міського права описує так: «на Руси з міст і місточок апелюють до райцїв львівських, бо Львів з цїлої Руської землї місто найперше й найголовнїйше; се й справедливо, бо й по праву головнїйше й визначнїйше місто в провінції має служити головою иньшим місточкам і селам (автор покликуєть ся на нїмецьке міське право); від райцїв львівських апелюють до вищого суду (prawa) маґдебурського на замку краківськім, а відти до королївського маєстату або комісарів шести мість»[937]. Та як великий був дїйсно, в ріжних часах, апеляційний округ львівської ради, се ще б треба розслїдити. Про Сяніцьку землю знаємо, що тут був вищий суд для війтів і війтівств на сяніцькім замку, зложений з восьми війтів сїл і місточок, і з нього апеляції йшли просто до вищого суду краківського (в XV–XVI в.)[938]. З рештою з часом сї вищі суди тратять своє значіннє, супроти апеляційної практики до «королївського маєстату». В 1550 р. шляхта добила ся того, що мішані справи — шляхтичів з міщанами в вищих інстанціях мали йти не до судів нїмецького права, а до королївського[939], і з часом взагалї для міських справ значіннє апеляційної інстанції переходить до королївського асесорського суду.

Сей асесорський суд складав ся з урядників королївської канцелярії — референдарів, реґентів канцелярії й секретарів, під проводом канцлєра, отже був судом бюрократичним, нїчим з містами спеціально не звязаним. Се не перешкодило йому, ставши з кінцем XVI в. апеляційним трибуналом для міст, зістати ся в сїй ролї до кінця, позбавивши значіння всї иньші апеляційні інстанції. Супроти нього тратять всяке значіннє й заникають вищі суди нїмецького права й комісарський суд шести міст. Тратить также свое значіннє й суд старости, що для ріжних міст досить часто мав значіннє апеляції і таке застереженнє практикувало ся дуже довго в фундаційних привилеях — апеляція на війта мала йти «до короля або до його старости»[940].

Джерелом для права міських судів весь час мало бути рециповане право саксонське. Воно зложило ся з земського саксонського права (Speculum Saxonum), скодифікованого в 1-ій пол. XII в., і права міського (lus municipale), опертого окрім того ж земського права на ореченнях (Weisthümer) старших саксонських міст. В землях польської Корони воно було спопуляризоване в перерібцї Яскера, виданій в Кракові 1535 р., але ще ширшу популярність від сеї латинської перерібки здобули оперті на нїй перерібки польські — Щербіча (вид. 1581) і особливо Ґроіцкого (1 вид. 1565 р.). Перерібка Ґроіцкого, що передруковувала ся потім весь час істновання Річи посполитої[941], завдячала свою популярність більшій приступности. Окрім саксонського права, що становить його головну підвалину, вона користає також з польського законодавства й звичайового права. Складаєть ся з кількох частин, разом звязаних; перша зветь ся Porządek sądów i spraw mieyskich prawa magdeburskiego, і під сею назвою сей підручник взагалї був звістний в Польщі й на Українї. Ним головно було спопуляризоване нїмецьке міське право[942], і для пізнання теорії міського права тих часів (XVII–XVIII в.) він служить найлїпшим джерелом.

Всї сї збірки обіймають право цивільне, карне й процедуру. Цїле право в міських відносинах мало бути переведене рециповане, чуже. Крім того що чуже, воно в деяких частинах було сильно перестаріле й невідповідне — так карне приносило з собою нелюдські кари середновічної системи застрашень, противні українському й взагалї словянському праву й народній вдачі. Смерть служила найзвичайнїйшою карою, і то в ріжних квалїфіцірованих як кажуть правники, особливо прикрих, середновічною фантазією вишуканих формах, як спаленнє (за відступленнє від віри, чарівництво й отруту), утопленнє в однім мішку з псом і котом (за убийство свояка), четвертованнє живого (за деякі переступи против моральности, і т. и.). Тортури були одним з приписаних способів процедури, і хоч підручники права виступають против «не порядків», які діють ся з тими тортурами по містах і місточках, і против ріжних вишуканих тортур, але меньше тяжкі форми поручають самі й лише остерегають, аби тїла при тім не калїчено і не замучувано людей на смерть, бо то б стягало на судю підозріннє гнїва й ненависти на злочинця[943]. І сї норми не зіставали ся порожнім звуком[944]. Що правда, в українських землях норми звичаєвого руського права (а сею дорогою — й норми староруські), а в землях в. кн. Литовського — також норми права статутового, безперечно, не зіставали ся без впливу на практику міських судів, особливо в містах меньших, де не дуже то й самі трибунали були обзнайомлені з міським правом. Але нема сумнїву, що й норми сього остатнього зовсїм не лишали ся порожньою буквою й широко переводили ся в житє, не вважаючи на всю свою чужість, або й суперечність з правними поглядами народу[945].

Сїльський устрій: ріжні типи устрою. Останки старої громадської орґанїзації, волостний устрій, розклад волостей, копні суди, останки волостної орґанїзації в XVI в., сїльська громада, функції самоуправи, сїльська старшина «руського права», старцї й тивуни, отамани, компетенції, сїльське судівництво. Села нїмецького права: війтівство, судові ґарантії й вищі суди, скупля війтівств, слабість самоуправи. Села волоського права, його початки і розвій, форми фундації, князї, крайники, збори. Мішаннє типів сїльського устрою. Загальна нївеляція — «устава на волоки». Еволюція сїльського устрою XVI–XVII вв. Живучість громадської орґанїзації

Коли устрій міст, з ріжними відмінами, виходив все ж таки з одного взору й тримав ся хоч в загальнїйшім — одної схеми, то устрій сїл як раз противно — виходив з кількох зовсїм відмінних типів і тільки наслїдком довгого впливу суспільного устрою, шляхетської й державної полїтики був приведений більше-меньше до одного знаменника. При тім сей устрій, взагалї житє села — як дуже нам інтересне, так дуже мало звістне, і як раз найменьше маємо матеріалу до найбільше нам інтересних форм — що стояли в близших звязках з староруським укладом[946].

Ріжні «права», на яких жили селяне, ми вже знаємо. Се «право руське», як в коронних землях XV–XVI в. звали ся села, котрих устрій операв ся на модифікаціях давнїйшої практики і які властиво стільки належали до руського права, що не були селяне анї нїмецького анї волоського права, — і отсї права: нїмецьке й волоське[947]. Устрій права нїмецького і волоського операв ся, бодай в головнім, на фундацийних привилеях і тому лїпше нам звістний. Та для нас інтереснїйший устрій сїл, що операв ся на давнїйшій практицї, а не на сих привилеях, тим більше що таких сїл була й переважна більшість. Дуже довго, аж до переведення волочної реформи, в українсько-руських землях в. кн. Литовського нїмецького права в селах, з виїмком Побужа, майже не було, а волоське право й взагалї істнувало тільки в коронних землях. Але як раз устрій не привілєґіованих сїл і найменьше нам звістний — тим більше що він далеко не був одностайний.

Так само як і в дослїдах над правним і економічним становищем селян ми і тут не повинні забувати двох зовсїм відмінних в своїм початковім характері типів сїльських осад: осаду свобідних селян і осаду холопів і закупів на панськім ґрунтї — то що й звало ся властиво село або сїльце (село — поле, маєтність, порожня чи залюднена людським інвентарем). Пізнїйша суспільно-економічна еволюція затерла їх границю і збила обидві сї катеґорії в одно, але як початковий їх характер, так і устрій, очевидно, мусїв бути й був зовсїм відмінний. І власне те, що потім злучили ся в одній катеґорії такі зовсїм відмінні типи — се одна з причин ріжних комбінаций й відмін пізнїйшого сїльського устрою в дїйсности, та неясности в сїй справі в науковій лїтературі (де на сю ріжницю в походженню селянства й сїл не звертано відповідної уваги).

Старі свобідні громади ми можемо ще в досить чисто захованій формі бачити в першій половинї XVI в. в східнїх (білоруських) землях в. кн. Литовського[948].

Кілька чи кільканадцять сїл, переважно невеликих, звязаних сусїдством і певною традицією, становлять орґанїзацію звану в сїм часї волостию. На чолї волости стоїть вибраний старець. Що року сходять ся «мужі» з сїл волости і виберають старця на оден рік. Такий старець репрезентує волость перед правительством і сторонами. До нього звертаєть ся правительство й адмінїстрація в усяких справах, що дотикають волости. Він веде процеси в імени волости. Він віддає до державного скарбу й місцевим урядникам податки, зібрані в волости. Сї податки, визначені чи то в загальній сумі, чи то більше детайлїчно в певних катеґоріях, але без огляду на число податників (за господарства пусті мусять платити иньші), волость сама розкладає між поодинокі господарства, вирівнюючи між своїми «потужниками», скільки на кого припадає. Вона розпоряджає свобідними, громадськими землями й зберає з них певні доходи, визначає їх новим осадникам, або на спільні потреби — дає на церкву, уживає на громадські кошти, і т. и. Вона полагоджує справи адмінїстраційні, полїційні й судові в границях своєї волости: старець з «мужами» судять у всяких справах своєї волости[949].

Але така повна самоуправа в початках XVI в. навіть в найлїпше законсервованих територіях в. кн. Литовського була вже рідкістю. Провінціональна адмінїстрація енерґічно заходила ся коло її зломання й розширення своєї інґеренції, а волости боронять ся скільки можуть, за помочию центрального правительства. Ся боротьба повторяє стародавні відносини, відгомін яких долетїв до нас іще з часів Ярослава, в його таксах вірників, ємцїв, і т. и. Великокняжі намістники хочуть посилати своїх аґентів на збір дани, хочуть на них взяти суд в волости, хочуть іменувати «старцїв», беручи за те від них певний грошевий «поклон». Волость противить ся «в'їзду» (се технїчний термін) намістничих урядників і боронить своєї автономії, уже передовсїм тому, що вона їх нїчого не коштує, тим часом як кожде розширеннє намістничої компетенції, кожда чинність намістничого «врядника» чи слуги коштує сильно, потягає за собою нові оплати й податки[950]. Правительство вагаєть ся: то з свого принціпіального консерватизму боронить громаду від аспірацій адмінїстрації, то з фіскальних мотивів іде за своїми урядниками й розширяє інґеренцію своїх аґентів, в надїї побільшення доходів з волости.

Але чи сяк чи так, пізнїйше чи скорше, всї чинники державної й суспільної еволюції ведуть до розвалення громадської автономії. В судї старця й иньших його чинностях беруть участь служебники намістника. Далї старця вибраного громадою заступає старець іменований намістником чи й самим в. князем, або якийсь урядник намістника. Сама звязь волостна розбиваєть ся, головно наслїдком переходу певних земель чи осад до державцїв привілєґіованих — бояр або церкви. Волость розпадаєть ся на части, залежні уже безпосередно від державної адмінїстрації, і певна самоуправа — уже, розумієть ся, в далеко вузших границях, може задержувати ся тільки в серединї тих атомів — поодиноких сїл, або дрібнїйших їх ґруп.

Сей процес розкладу волостей, розумієть ся, дуже старий. Обидва чинники, що головно руйнували волостну орґанїзацію: інґеренція адмінїстрації й привілєґіоване землеволодїннє, старші певно і від литовської і від польської зверхности. Хоч боярське землеволодїннє руських часів дуже сильно, кардінально ріжнило ся від привілєґіованого володїння литовських чи польських часів, але земля освоєна тою чи иньшою дорогою, князем, боярином чи монастирем, село посаджене на такій землї — коли не зовсїм, не від разу — то всеж мусїло нарушувати одноцїльність волостної орґанїзації і виходити бодай в части, бодай згодом з неї.

Така осада боярська, княжа чи монастирська складала ся в давнїйших часах з несвобідних чи півсвобідних, що сидїли на землї свого «господина», під управою й наглядом його тивуна[951], звичайно також невільника. І сї осадники і їх тивун не могли бути рівноправними членами громадської орґанїзації, бо були несвобідні чи неповноправні. Вони мали обовязки тільки супроти свого «господина» і лише через нього входили в контакт з адмінїстраційною системою, отже власть громади тільки хиба в части або посередно могла на них розтягати ся. Такі панські енкляви були вповнї прототипом сїльської осади пізнїйших часів — часів повного упадку селянських прав і громадських орґанїзаций. В польських часах все селянське житє зредуковано до сього архетипа. В руських часах, в початках, вони були малі, рідкі, але точили, розбивали сїльські орґанїзації таки від початку.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Управа сьвітська“ на сторінці 9. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи