Розділ «V. Управа сьвітська»

А от другий лист, о столїтє пізнїйший (1657 р.) і з другого кінця України (з Барського староства, в східнїм Поділю): «Мы громада ивановская всЂ сполне, уваживши недостатокъ себе самихъ, иж не могум потрЂбЂ нашой досит учинити, абы церков в селЂ своєм — храмъ ієрарха Христова Николи до першои оздоби привести для убозства нашего, — раду єдину взявши продали смо кгрунту зе вшей громади честному господину отцу Александру Десковичу намЂснику барскому, священику Воскресенскому, сЂножат поблизу єго кгрунту (наступає опись границь з застереженнєм: «що докладаєм, иж конци нив не продаєм, поневаж у кождоє єст господар, єднак волно у них собЂ тоє прикупити») — которую сЂножат єму самому, жонЂ и потомкамъ єго пускаємъ вЂчними часи, вырЂкаючи себе самих и потомки наши»; між сьвідками сього акту: АндрЂй ватаман ивановский, Гринецъ Порохняк бурмистр, Жадан Порохняк писар ивановский — дяк; писано в селї, в домі отамана[966].

Запись ся інтересна між иньшим тим, що потягає виразну границю між ґрунтами, якими роспоряджає громада, й землями поодиноких господарів, до яких громада нїчого не має. Далї, в сїм актї громадський ґрунт продаєть ся на вічність громадою, без участи старостинського уряду; але так далеко права розпорядження громади, очевидно, не йшли de jure, бо для її прав на громадські землї була таж міра, що й для прав кождого селянина на його ґрунта[967]: хоч в дїйсности він розпоряджав ними, але de iure не уважав ся їх власником. Але наданнє громадою ґрунтів на церкву — явище дуже часте[968].

Збираннє податків з цїлого села, з цїлої громади, що сама вже роздїляла їх між поодинокі господарства — практикувало ся дуже широко. Навіть там де основні данини давали ся з лану чи з дворища, зіставали ся додаткові датки як стація, мід, почта і т. и., що давали ся гуртом від громади: «стаційну яловицю складає громада», «ручку меду дає цїла громада», почти складають «всї» стільки і стільки — такі означення стрічаємо в люстраціях на кождім кроцї[969], так що прикладів наводити нема потреби, тим більше що дещо їх подано й вище, при оглядї селянських податків.

Про спосіб обсаджування сїльської старшини звістки взагалї незвичайно рідкі. Не підлягає сумнїви, що вибирала ся вона часто, але не всюди; була тут ріжниця між ріжними титулами сеї старшини, і я мушу насамперед торкнути ся сеї термінольоґії.

Імена сих сїльських старших ми вже бачили. В українськім Полїсю й на Побужу вони звуть ся старцями, десятниками, соцькими, тивунами; в районї старої татарської окупації (XIII–XIV вв.), в полудневій Українї — однаково в коронних землях і в. кн. Литовського, панує назва отамана; в північній Галичинї — тивуна (по при нього також десятника)[970]. З сих урядів, що до старшої їх історії, тивуни, десятники, соцькі були урядниками іменованими, старцї й ватамани — по всякій правдоподібности, дуже часто виборними. В пізнїйшій практицї з тими урядниками бувало ріжно. Загально тільки треба сказати, що де було фільваркове господарство, сїльська старшина виборна не конче була на руку дїдичу, і скорше чи пізнїйше практика іменовання мусїла брати перевагу.

Старцїв ми вже знаємо досить. Тивун був початково довіреним слугою панським, звичайно невільним, начальником двора і його челяди. Його перехід на начальника сїльської громади був одним з симптомів того перемішання понять двірської челяди і свобідного селянства, про котре я стільки разів згадував. В тій новій ролї на нього переносили ся ріжні практики, які прикладали ся взагалї до начальника села.

В одній судовій записцї з 1450-х рр., з Львівської землї стрічаємо ся нпр. з вибором тивуна громадою. Село Сухоріче обіймає судово в державу, в заставній сумі міщанин львівський Фрідерічі; возний дає справозданнє з сього «увязення»: закликавши селян і Гриня, дїдичевого тивуна, він передав володїннє державцеви; нїхто тому не спротивив ся, селяне прийняли, «яли ся» державця, й вибрали собі за тивуна «Пашка Загайкового сина»[971]. Зміст записки ясний, маємо вибір тивуна селянами, але ґенералїзувати її, як то роблять дослїдники[972], не можна, й сам зміст її остерігає нас від сього: по всякій правдоподібности попереднїй тивун не був вибраний, а іменований дїдичом, і тому усунено його з переходом села в володїннє державця. Державець мабуть так само міг би і з власної волї заіменувати тивуна, як би схотїв.

Стрічаємо тивунів і дїдичних. Таке тивунство бачимо нпр. в старих служебних селах Солонцї й Жиравцї під Львовом: маємо з р. 1596 королївське позволеннє тутешньому тивуну Стецьку Хведьковичу передати його сину, в доживотне володїннє[973]. В облятї документу се тивунство називаєть ся війтівством (advocatia). Пізнїйший документ показує нам дотацію й доходи такого дїдичного тивунства (зовсїм анальоґічні з війтівськими): король позволяє р. 1642 тивуну в c. Верблянах, в Яворівськім старостві, аби міг передати володїннє tiwonatus seu scultetiae своїм братанцям, з усїми приналежностями — півтора ланами ґрунту, двома городами, корчмою, правом врубу в лїс і т. и.[974] Трудно думати, щоб тут тивунством названо війтівство; скорше можна думати, що тивунства приймали з часом деякі прикмети привілєґіованих війтівств.

Отамани датують ся татарською окупацією. Вперше стрічаємо ми їх на Поділю, в оповіданню про татарські часи. «Атамани», «ватамани» (варіанти оповідання) звали ся начальники громад, очевидно — в тім разї виборні, що «від баскаків завідували» сими громадами й зберали на них податки[975]. Столїтє пізнїйше, в 2-ій пол. XV в. ми бачимо їх в полудневій Київщинї: тут в кождім селї сидить «отамон», навіть в найменьшім, де є всього яких 2–3 господарства; навіть маємо село, де сидить сам лише «отамон» і більше нїхто[976]. Який се був уряд, опись не поясняє, але ся обставина, що ми отаманів бачимо часами в такій малій компанїї, або й зовсїм одиноких, підриває гадку про виборний характер сього уряду: могли вони бути й виборні, але не конче і не всюди. Скорше їх можна прирівняти з осадчими, що зголосивши ся у князя чи його намістника, скликали людей осїдати з ним разом на певнім місцї. В Галичинї в судових записках середини XV в. ватамани, як і тивуни, в ролї старшини сїл руського права стрічають ся дуже часто, але про спосіб обсади сих урядів звісток незвичайно мало. Звістні вони в ролї начальників сїл також на Молдаві[977]. Про обсаду ватаманів в XVI в. не можу вказати звістки безпосередньої, але посередню маю. Часом в селах окрім ватамана чи иньшого старшини бували ще десятники; про одно село в люстрації читаємо, що обовязки ватамана сповняє десятник, а десятником зроблено одного з селян з огляду на його бідність, бо однаково, значить, не було від нього доходу як від господаря[978]. Коли іменований старостинським урядом десятник міг ватамана заступати, то міг бути й ватаман іменований. Повторяю — ріжно то могло бути, й бувало певно.

Відносини отамана, тивуна чи иньшого непривілєґіованого старшини до громади небогатий матеріал, який ми маємо, характеризує лише в певних моментах. Передо всїм, він репрезентує громаду перед властями й сторонами — він має складати сьвідоцтва в справах судових і фіскальних за свою громаду, до нього адресують ся позви — не тільки до селян громади, a й до дїдича, коли його самого не було на ґрунтї; він мав ставити до суду позваних селян, і т. и.[979]

Обовязки й становище тивуна одна судова записка з Галичини XV віка описує так; «сей підданий був у нього за тивуна, мав ключ від його двора і господарства (a curia et a bonis suis), зберав на нього чинші й иньші доходи з селян, і не здавши з них рахунків й не віддавши належних чиншів, утїк до иньшого села[980]. Отже роля його двостороння: він доглядає панського господарства в селї і заразом він начальник громади. Але фільварку самого ледво чи наглядав він. Принаймнї в королївщинах на те є осібні управителї — звані просто «урядниками», «факторами»; вони були на пенсії. В такій ролї виступають часом і десятники, що в иньших разах виступають як низші аґенти, що наглядали панщинної роботи (зрештою і вони не всюди бували): «урядник, а як вони (селяне) звуть — десятник, що буває при людях», поясняє раз люстрація[981]. В такім значінню низших сїльських урядників бачимо десятників на Поділю і в Галичинї. Стрічаємо часом десятників і з більшим значіннєм: в однім документї король наказує державцеви, наслїдком селянської скарги, аби не казав їм робити панщину на десятника і не позволяв йому кривдити селян[982].

З другого боку, до тивуна чи ватамана належить нагляд порядку в громадї й суд. Тому в домі старшини (тивуна в данім разї) згадуєть ся й сїльська вязниця, «казнь» громадська, замкнена дручком і засовками, де перетримували злочинцїв (як злодїя в сїм разї)[983]. Ми маємо факти, де стороннї особи навіть в важнїйших справах — як крадїж худоби, звертають ся до суду ватамана, і той судить (по всякій правдоподібности — з участию громади), а як би суду не дав, або засуджений засуду не виконав, покривджений відзиваєть ся уже не до дїдича, чи замкової зверхности (в королївщинах), а до вищих публичних інстанцій[984]. Практика тут властиво розминала ся з принципом домінїального суду; тим часом як в теорії суд дїдича був другою інстанцією, по судї сїльського старшого, в практицї покривджений, видко, міг звернути ся або до дїдича (а в королївщинї — до державця чи уряду його), або до сїльського старшого. Дїдич, очевидно, міг поступити так само — покликати провинника або перед сїльський суд, або перед свій власний. Правна практика вимагала, щоб дїдич своїх підданих сам не судив, коли його власні інтереси входили в гру — аби не було сторонничости, а посадив в судї иньшого шляхтича[985]. На взір публичних судів, такий прибраний судя засїдав з асесорами, і вони побирали за свою працю судову оплату — «памятне» memoriale. Маємо вказівки, як складано такий домінїальний суд. Нпр. в c. Мартинові під Галичом, в 40-x р. XV в. з порученни дїдича засїдає на судї війт коломийський Михайло, в асистенції мартинівського вотамана, корчмара і ще якоїсь особи незвістного стану, другим разом — той же війт з сусїднїм шляхтичом і з управителем сусїднього села Телятник[986]. Такі практики держали ся й пізнїйше. Нпр. в однім процесї про підпал двірського гумна підданим, дїдич складає суд з війта сусїдньої громади нїмецького права і присяжних з сусїднїх сїл, в числї восьми, що й творять суд в асистенції сусїднїх дїдичів, з участию запрошеного возного, відповідно до норм нїмецького права, дають обвинуваченого на тортури «містрови» (кату), спровадженому теж до сеї справи, і вкінцї засудивши його на спаленнє, віддають до рук того ж ката[987].

На суд державця королївщини можна було відкликати ся до королївського суду. Суд дїдича був остатньою інстанцією — від нього відклику не було. Можна було тільки скаржити дїдича до публичних судів за те, що не дав суду на свого підданого.

Так представляєть ся на підставі приступного нам матеріалу устрій сїл непривілєґіованих, чи як вони звуть ся — руського права.

Села нїмецького права мали устрій більше одностайний, і в головних точках він нам звістний лїпше, нїж ріжнороднїйший, на ріжних старих місцевих традиціях опертий устрій сїл непривілєґіованих. В основі своїй був се той сам міський устрій нїмецького права, тільки в простїйших формах. Між осадженнєм села нїмецького права й осадженнєм міста нема виразної ріжницї. Осадчий — Нїмець чи Поляк, в кождім разї в XIV–XV в. се звичайно не Русин, заплативши певну суму властителю — дїдичу чи правительству[988], разом з порученнєм осадити на певнім місцї село «на нїмецькім праві» (in iure teutonico) діставав привилей, де йому забезпечало в тім будучім селї (in villa locanda) дїдичне війтівство (scultetia або advocatia) з ріжними доходами; він діставав певний кавалок ґрунту — кілька ланів, найчастїйше два (в давнїйших часах часом більше, в пізнїйших навіть оден), шестий гріш з чиншів і третїй від судових кар, і ще ріжні додатки — як нпр. право заложити млин або корчму, часом і право на певну панщину від селян се частїйше доперва в пізнїйших привилеях XVI в.[989]).

Таким чином війт ставав малим дїдичом села, а заразом начальником громади. Він був старшиною села, посередником між ним і дїдичом та державою, до нього належав виключний суд над селянами в усяких справах: інтеґральною точкою сих сїльських привилеїв, так як і міських, було знесеннє всякої юрисдикції публичних судів над селянами такої осади нїмецького права, а апеляція на самого війта мусїла по духу нїмецького права йти до вищих судів нїмецького права. Відносини дїдича до такої осади редукували ся до побирання з селян чиншів, застережених в умові з війтом; навіть панщини на пана, як ми вже знаємо, давнїйші осади нїмецькі не знали[990].

Але пани, хоч радо побільшали закладаннєм таких осад свої доходи, скоро помітили невигоди від такого відчуження свого від громади, й заходили ся коло сїл нїмецького права так, що вкінцї властивий тип сих осад був вповнї змінений і від нього лишила ся сама тільки порожня форма.

Одною з найважнїйших прероґатив в становищу війта були його судові ґваранції. Дїдичи заходили ся коло підпорядковання війта своїй юрисдикції, але се удало ся тільки до певної міри. Дорогу до сього отворили вищі суди, що сформовані були на княжих дворах та в більших духовних маєтностях, як апеляційні інстанції для судів війтівських і трибунали першої інстанції для самих війтів. Про оден з таких судів — «вищий суд нїмецького права»[991] сяніцького замку, зложений з восьми війтів, для справ що дотикали всїх війтівств, сїльських і міських, і осіб війтів, ми вже знаємо. Иньший звістний нам в маєтностях перемишльського біскупа, уже в XIV в.[992] Сей суд складав ся з семи війтів біскупських маєтностей і також був трибуналом для процесів і для справ неспірних, які дотикали війтів[993]. На взір їх в XV в. практиковали суд над війтами дїдичі взагалї. Дїдич чи прибраний ним судя засїдав в такім разї в асистенції сусїднїх війтів, і се застерігало ся в самих фундаційних привилеях[994]. Але принціпи нїмецького права полишили війтови можність апелювати на такий суд до дальших інстанцій, як се зрештою й зазначало ся часто в самих привілеях, що війт мав бути позиваний на суд королївський, виключно, або й не виключно — по при суд пана. Часом дїдичі застерігали ся супроти того, що такий суд дїдича в асистенції війтів має бути одиноким трибуналом, або навіть казали війтови складати приреченнє, що він і його наступники піддаватимуть ся вповнї під домінїяльну юрисдикцію й не будуть позивати свого дїдича перед публичні суди[995].

Але все таки з привілєґіованими війтами було за богато церемонїй, та й дохід війтівський був кавалком ласим, тому вкінцї шляхта починає обминати взагалї сю інституцію. Села орґанїзовувано далї по типу нїмецького права, але з привілєґіованими війтами. Таких непривілєґіованих війтів, судячи з деяких вказівок, уже в другій половинї XV в. мусїло бути досить[996]. Вони дешевше коштували і були в повній залежности від дїдича, отже були йому наручнїйші, а осадчий привилей не стояв на перешкодї усяким підвисшенням селянських податків — іще одна дуже важна вигода. Тому далї шляхта заходить ся коло усунення привілєґіованих війтів і з тих сїл, де вони вже були. Фірточку до сього давала вже постанова з 1420 р., що позволяла дїдичам відберати війтівства від війтів «непотрібних і непослушних» (inutiles et rebelles) i продавати кому иньшому, а за браком покупця — лишати війтівство за собою, сплативши вартість його тому усуненому, по оцїнцї[997].

В XVI в. примусову сплату війтів практиковано широко; конституція 1563 р. признавши свобідний викуп для всїх війтівств (в королївщинах), санкціонувала сю практику взагалї[998], і інститут привілєґіованих війтів в приватних маєтностях вкінцї зник зовсїм, полишивши ся лише в королївщинах та в духовних маєтностях[999]. Сильний удар сим останкам задала конституція про роздаваннє привілєґіованих війтівств тільки шляхтї[1000]. Зрештою численні скарги селян на сих війтів, що рядили собі в селах як малі дїдичі й обтяжали селян панщиною і всякими драчками, оправдували змагання правительства до зменьшення числа привілєґіованих війтівств і їх функції в громадї. Де війтівства лишали ся, переходили в прості сінекури[1001].