Розділ «V. Управа сьвітська»

Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.

Правда, припускаю, що з другого боку сїльські орґанїзації могли навіть відживати, чи то користаючи з упадку боярства й боярського землеволодїння (нпр. в Київщинї, в часах громадського руху XIII в.), чи то під впливом змін в правительственній полїтицї (можемо говорити про се тільки зовсїм a priori), могли відновляти ся, хоч би з певними змінами і в иньшім територіяльнім складї, навіть на ново творити ся, але не всюди. В землях, де боярське землеволодїннє й боярська бюрократія закоренили ся й розвинули ся сильно ще в староруських часах, як в Галичинї та й на Волини — обставини були з давна неприхильні для таких громадських орґанїзмів, і нас не повинно дивувати, що на Волини ми стрічаємо тільки фраґменти сих орґанїзацій, а в Галичинї уже в актах XV в. навіть слїди її з трудностию приходить ся виловлювати[952].

Одним з найбільше визначних і лїпше звістних останків давнїйшої громадської орґанїзації були громадські суди, в сучасній науцї звичайно так звані «копні суди». На Волини, в київськім Полїсю, і в землях білоруських в XVI в. вони ще були жизненною інституцією; законодавство в. кн. Литовського скористало з неї для помочи державній орґанїзації й не тільки її санкціонувало (почавши від Статута 1529 р.), але старало ся (в Статутї 1588 р.) зробити її загальною інституцією — розповсюднити навіть по тих землях, де тих копних судів не було. Але шляхетсько-кріпацький суспільний устрій тих часів стояв уже в рішучій суперечности з характером сеї старої інституції, і вона в сих нових обставинах не тільки розвивати ся, але й жити не могла, і не вважаючи на сю протекцію законодавства нидїє й заникає, хоч місцями доживає аж до половини XVIII в.

Ся орґанїзація має своїм предметом переведенне слїдства і викритє провинників в проступках против житя й власности, довершених на її території. Звязь такої орґанїзації полягала сусїдстві й традиції. В XVI–XVII вв. в одну таку орґанїзацію входили зарівно й села панські й королївські, і міські осади, по старій традиції, тому що вони «здавна о шкоды въшелякиє схоживали ся», а на пограничу в. кн. Литовського з Польщею на коповища сходили ся села з обох держав «отъ давнихъ часовъ и отъ предковъ ихъ»[953]. На такі традицією осьвячені місця сходили ся на збори «сходатаї суграничні», «мужі», звані також «судями копними» — господарі з сїл тієї орґанїзації, — сходили ся чи то з інїціятиви покривдженого, що скликав копу у своїй справі, чи громади, на котрої території став ся злочин. Сходини сї звали ся «вічами», «громадами», «копами». Копа оглядала «знаки», вела «слїд», чи асистувала покривдженому, що вів слїд сам — зовсїм в дусї слїдчого процесу Руської Правди. Коли слїд приводив на територію певної громади, люди з сеї громади мали вийти на зустріч і або «відвести слїд» від своєї території, або видати провинника. Коли громада не приймала слїду від копи, вона тим самим приймала провину на себе; коли не видавала провинника, так само мала заплатити шкоду. (І тут знову «в звичаю права копного» бачимо принціп живцем захований з староруського права). Колиж слїди доведено до певного чоловіка, його судили на зібранню копи, або часом передавали в ґродський суд.

На Українї в XVI в. такі слїдчі орґанїзації зістали ся одиноким слїдом ширших сїльських союзів і то лише в деяких місцях. Подекуди лише, в виїмкових обставинах, зацїлїли старі нероздроблені волости, які несли спільно певні обовязки й при тім в більшій або меньшій мірі задержали й волостну самоуправу[954]. Так нпр. села мозирського замка творили в серединї XVI в. дві волости — Мозирську і Бчичську, що по черзї («недЂлями», тому й села волости подїляли ся іще на недїлї) відбували певні служби й престації на замок, а зрештою кожде село давало податки й дани гуртом — не знати, чи розложені на поодинокі села самою волостию, чи замковою зверхністю[955]. Подібно в Ратенськім старостві, де теж фільваркове господарство було дуже слабе, й обовязки були головно данні[956], села також творили дві волости — Ратенську й Ветельську, що мали свої спеціальні роботи: одна волость робила на фільварку, друга косила сїно на замок; иньші обовязки — як «підвода», «оступ», що чергою відбували ся поодинокими господарствами, очевидно також регулювали ся цїлою волостию[957]. Широко розвинений волостний устрій бачимо в Київськім Полїсю в початках XVI в., в тих волостях держаних «колейно» київськими боярами[958]. Устрій сих волостей взагалї дуже мало ще знаємо, але очевидно, така система річних державцїв могла істнувати лише при сильно розвиненій громадській самоуправі, з дуже малою інґеренцією тих річних державцїв. В станї розкладу волостний устрій можемо оглядати в Пинщинї середини XVI в.[959]; волость розложила ся тут на десятки чи заступлена ними; ще живе назва старця, але сей старець зветь ся инакше десятником або тивуном, і сей уряд стоїть в близшім звязку з фільварком; старець чи тивун має в близшім наглядї такий фільварок і кілька сусїднїх сїл[960]. Отже тут сей старець зійшов на старостинського аґента, якими мусїли бути ті тивуни чи десятники.

Одначе упадок волостної, взагалї ширшої орґанїзації сїл ще не конче значив упадок сїльської самоуправи. На місцї таких більших орґанїзаций, й незалежно від них жили й самоуправляли ся громади меньші, сїльські, що лише розмірами ріжнили ся від волостей, а зрештою, як і вони, були ґрупою меньших осад — дворищ і їх ґруп, як громади заднїпрянських хуторів[961]. Як я вже підносив[962], староруське село не сидїло збитою ґрупою домів, і з сього боку противставляли «руський звичай» нїмецькому способу житя в Галичинї дуже рано: господарства руського села «не лежали в одній лїнїї відповідно до нїмецького способу, але по руському звичаю в осібних і відокремлених кавалках[963]. Така ґрупа дрібнїйших осад звичайно володїла спільно певними ґрунтами — особливо такими як сїножати, лїси, ріжні «входи». На зборах своїх «мужів полагоджувала вона свої господарські й всякі иньші інтереси, сполом боронила ся від претензій сусїдів і адмінїстрації, сполом удержувала церкву й попа, а часто підносила свій голос і в справі обсади попівства, правила суд і пильнувала порядку в границях своєї громади, платила сполом деякі, а часом і всї дани й податки, розкладаючи їх між господарствами; старшину свою вона також коли не все, то дуже часто собі виберала. Одно слово, сказане вище про самоуправу волости в зменьшеній скалї повторяєть ся в житю такої меньшої громади[964].

От нпр. лист виданий такою громадою (1540 р.): Ми мужи господарскиє Лебедевцы (громада с. Лебедева, Берестейського пов.): «Луць Мицковичъ, старецъ, а Олисей Михалковичъ и Федко Панасович (ідуть іще чотири імени) сo всими потужниками (співгосподарями) нашими визнаваєм нашимъ листомъ сами на себе п. Марку Зубрицкому, што вже єсмо є. милости заплатили 30 коп грошей за млин (що вони йому зруйновали самовільно, уважаючи, що він був поставлений на їх ґрунтї, але на судї старости програли справу й мусїли за те платити), а 10 копъ грошей на насъ єще зостало ся; нижли мы, бачечи трудность и упадокъ нашъ, штожъ грошей такъ скоро достати не могли, — и просили єсмо є. милости, абы онъ узялъ у насъ у заставе у тыхъ 10 копахъ две поли изъ житомъ. И маєтъ є. милость тыє поля до тихъ часовъ держати, поки є. милости пенези вышей писаныє отдамо»[965].

А от другий лист, о столїтє пізнїйший (1657 р.) і з другого кінця України (з Барського староства, в східнїм Поділю): «Мы громада ивановская всЂ сполне, уваживши недостатокъ себе самихъ, иж не могум потрЂбЂ нашой досит учинити, абы церков в селЂ своєм — храмъ ієрарха Христова Николи до першои оздоби привести для убозства нашего, — раду єдину взявши продали смо кгрунту зе вшей громади честному господину отцу Александру Десковичу намЂснику барскому, священику Воскресенскому, сЂножат поблизу єго кгрунту (наступає опись границь з застереженнєм: «що докладаєм, иж конци нив не продаєм, поневаж у кождоє єст господар, єднак волно у них собЂ тоє прикупити») — которую сЂножат єму самому, жонЂ и потомкамъ єго пускаємъ вЂчними часи, вырЂкаючи себе самих и потомки наши»; між сьвідками сього акту: АндрЂй ватаман ивановский, Гринецъ Порохняк бурмистр, Жадан Порохняк писар ивановский — дяк; писано в селї, в домі отамана[966].

Запись ся інтересна між иньшим тим, що потягає виразну границю між ґрунтами, якими роспоряджає громада, й землями поодиноких господарів, до яких громада нїчого не має. Далї, в сїм актї громадський ґрунт продаєть ся на вічність громадою, без участи старостинського уряду; але так далеко права розпорядження громади, очевидно, не йшли de jure, бо для її прав на громадські землї була таж міра, що й для прав кождого селянина на його ґрунта[967]: хоч в дїйсности він розпоряджав ними, але de iure не уважав ся їх власником. Але наданнє громадою ґрунтів на церкву — явище дуже часте[968].

Збираннє податків з цїлого села, з цїлої громади, що сама вже роздїляла їх між поодинокі господарства — практикувало ся дуже широко. Навіть там де основні данини давали ся з лану чи з дворища, зіставали ся додаткові датки як стація, мід, почта і т. и., що давали ся гуртом від громади: «стаційну яловицю складає громада», «ручку меду дає цїла громада», почти складають «всї» стільки і стільки — такі означення стрічаємо в люстраціях на кождім кроцї[969], так що прикладів наводити нема потреби, тим більше що дещо їх подано й вище, при оглядї селянських податків.

Про спосіб обсаджування сїльської старшини звістки взагалї незвичайно рідкі. Не підлягає сумнїви, що вибирала ся вона часто, але не всюди; була тут ріжниця між ріжними титулами сеї старшини, і я мушу насамперед торкнути ся сеї термінольоґії.

Імена сих сїльських старших ми вже бачили. В українськім Полїсю й на Побужу вони звуть ся старцями, десятниками, соцькими, тивунами; в районї старої татарської окупації (XIII–XIV вв.), в полудневій Українї — однаково в коронних землях і в. кн. Литовського, панує назва отамана; в північній Галичинї — тивуна (по при нього також десятника)[970]. З сих урядів, що до старшої їх історії, тивуни, десятники, соцькі були урядниками іменованими, старцї й ватамани — по всякій правдоподібности, дуже часто виборними. В пізнїйшій практицї з тими урядниками бувало ріжно. Загально тільки треба сказати, що де було фільваркове господарство, сїльська старшина виборна не конче була на руку дїдичу, і скорше чи пізнїйше практика іменовання мусїла брати перевагу.

Старцїв ми вже знаємо досить. Тивун був початково довіреним слугою панським, звичайно невільним, начальником двора і його челяди. Його перехід на начальника сїльської громади був одним з симптомів того перемішання понять двірської челяди і свобідного селянства, про котре я стільки разів згадував. В тій новій ролї на нього переносили ся ріжні практики, які прикладали ся взагалї до начальника села.

В одній судовій записцї з 1450-х рр., з Львівської землї стрічаємо ся нпр. з вибором тивуна громадою. Село Сухоріче обіймає судово в державу, в заставній сумі міщанин львівський Фрідерічі; возний дає справозданнє з сього «увязення»: закликавши селян і Гриня, дїдичевого тивуна, він передав володїннє державцеви; нїхто тому не спротивив ся, селяне прийняли, «яли ся» державця, й вибрали собі за тивуна «Пашка Загайкового сина»[971]. Зміст записки ясний, маємо вибір тивуна селянами, але ґенералїзувати її, як то роблять дослїдники[972], не можна, й сам зміст її остерігає нас від сього: по всякій правдоподібности попереднїй тивун не був вибраний, а іменований дїдичом, і тому усунено його з переходом села в володїннє державця. Державець мабуть так само міг би і з власної волї заіменувати тивуна, як би схотїв.

Стрічаємо тивунів і дїдичних. Таке тивунство бачимо нпр. в старих служебних селах Солонцї й Жиравцї під Львовом: маємо з р. 1596 королївське позволеннє тутешньому тивуну Стецьку Хведьковичу передати його сину, в доживотне володїннє[973]. В облятї документу се тивунство називаєть ся війтівством (advocatia). Пізнїйший документ показує нам дотацію й доходи такого дїдичного тивунства (зовсїм анальоґічні з війтівськими): король позволяє р. 1642 тивуну в c. Верблянах, в Яворівськім старостві, аби міг передати володїннє tiwonatus seu scultetiae своїм братанцям, з усїми приналежностями — півтора ланами ґрунту, двома городами, корчмою, правом врубу в лїс і т. и.[974] Трудно думати, щоб тут тивунством названо війтівство; скорше можна думати, що тивунства приймали з часом деякі прикмети привілєґіованих війтівств.

Отамани датують ся татарською окупацією. Вперше стрічаємо ми їх на Поділю, в оповіданню про татарські часи. «Атамани», «ватамани» (варіанти оповідання) звали ся начальники громад, очевидно — в тім разї виборні, що «від баскаків завідували» сими громадами й зберали на них податки[975]. Столїтє пізнїйше, в 2-ій пол. XV в. ми бачимо їх в полудневій Київщинї: тут в кождім селї сидить «отамон», навіть в найменьшім, де є всього яких 2–3 господарства; навіть маємо село, де сидить сам лише «отамон» і більше нїхто[976]. Який се був уряд, опись не поясняє, але ся обставина, що ми отаманів бачимо часами в такій малій компанїї, або й зовсїм одиноких, підриває гадку про виборний характер сього уряду: могли вони бути й виборні, але не конче і не всюди. Скорше їх можна прирівняти з осадчими, що зголосивши ся у князя чи його намістника, скликали людей осїдати з ним разом на певнім місцї. В Галичинї в судових записках середини XV в. ватамани, як і тивуни, в ролї старшини сїл руського права стрічають ся дуже часто, але про спосіб обсади сих урядів звісток незвичайно мало. Звістні вони в ролї начальників сїл також на Молдаві[977]. Про обсаду ватаманів в XVI в. не можу вказати звістки безпосередньої, але посередню маю. Часом в селах окрім ватамана чи иньшого старшини бували ще десятники; про одно село в люстрації читаємо, що обовязки ватамана сповняє десятник, а десятником зроблено одного з селян з огляду на його бідність, бо однаково, значить, не було від нього доходу як від господаря[978]. Коли іменований старостинським урядом десятник міг ватамана заступати, то міг бути й ватаман іменований. Повторяю — ріжно то могло бути, й бувало певно.

Відносини отамана, тивуна чи иньшого непривілєґіованого старшини до громади небогатий матеріал, який ми маємо, характеризує лише в певних моментах. Передо всїм, він репрезентує громаду перед властями й сторонами — він має складати сьвідоцтва в справах судових і фіскальних за свою громаду, до нього адресують ся позви — не тільки до селян громади, a й до дїдича, коли його самого не було на ґрунтї; він мав ставити до суду позваних селян, і т. и.[979]

Обовязки й становище тивуна одна судова записка з Галичини XV віка описує так; «сей підданий був у нього за тивуна, мав ключ від його двора і господарства (a curia et a bonis suis), зберав на нього чинші й иньші доходи з селян, і не здавши з них рахунків й не віддавши належних чиншів, утїк до иньшого села[980]. Отже роля його двостороння: він доглядає панського господарства в селї і заразом він начальник громади. Але фільварку самого ледво чи наглядав він. Принаймнї в королївщинах на те є осібні управителї — звані просто «урядниками», «факторами»; вони були на пенсії. В такій ролї виступають часом і десятники, що в иньших разах виступають як низші аґенти, що наглядали панщинної роботи (зрештою і вони не всюди бували): «урядник, а як вони (селяне) звуть — десятник, що буває при людях», поясняє раз люстрація[981]. В такім значінню низших сїльських урядників бачимо десятників на Поділю і в Галичинї. Стрічаємо часом десятників і з більшим значіннєм: в однім документї король наказує державцеви, наслїдком селянської скарги, аби не казав їм робити панщину на десятника і не позволяв йому кривдити селян[982].

З другого боку, до тивуна чи ватамана належить нагляд порядку в громадї й суд. Тому в домі старшини (тивуна в данім разї) згадуєть ся й сїльська вязниця, «казнь» громадська, замкнена дручком і засовками, де перетримували злочинцїв (як злодїя в сїм разї)[983]. Ми маємо факти, де стороннї особи навіть в важнїйших справах — як крадїж худоби, звертають ся до суду ватамана, і той судить (по всякій правдоподібности — з участию громади), а як би суду не дав, або засуджений засуду не виконав, покривджений відзиваєть ся уже не до дїдича, чи замкової зверхности (в королївщинах), а до вищих публичних інстанцій[984]. Практика тут властиво розминала ся з принципом домінїального суду; тим часом як в теорії суд дїдича був другою інстанцією, по судї сїльського старшого, в практицї покривджений, видко, міг звернути ся або до дїдича (а в королївщинї — до державця чи уряду його), або до сїльського старшого. Дїдич, очевидно, міг поступити так само — покликати провинника або перед сїльський суд, або перед свій власний. Правна практика вимагала, щоб дїдич своїх підданих сам не судив, коли його власні інтереси входили в гру — аби не було сторонничости, а посадив в судї иньшого шляхтича[985]. На взір публичних судів, такий прибраний судя засїдав з асесорами, і вони побирали за свою працю судову оплату — «памятне» memoriale. Маємо вказівки, як складано такий домінїальний суд. Нпр. в c. Мартинові під Галичом, в 40-x р. XV в. з порученни дїдича засїдає на судї війт коломийський Михайло, в асистенції мартинівського вотамана, корчмара і ще якоїсь особи незвістного стану, другим разом — той же війт з сусїднїм шляхтичом і з управителем сусїднього села Телятник[986]. Такі практики держали ся й пізнїйше. Нпр. в однім процесї про підпал двірського гумна підданим, дїдич складає суд з війта сусїдньої громади нїмецького права і присяжних з сусїднїх сїл, в числї восьми, що й творять суд в асистенції сусїднїх дїдичів, з участию запрошеного возного, відповідно до норм нїмецького права, дають обвинуваченого на тортури «містрови» (кату), спровадженому теж до сеї справи, і вкінцї засудивши його на спаленнє, віддають до рук того ж ката[987].

На суд державця королївщини можна було відкликати ся до королївського суду. Суд дїдича був остатньою інстанцією — від нього відклику не було. Можна було тільки скаржити дїдича до публичних судів за те, що не дав суду на свого підданого.

Так представляєть ся на підставі приступного нам матеріалу устрій сїл непривілєґіованих, чи як вони звуть ся — руського права.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Управа сьвітська“ на сторінці 10. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи