Села нїмецького права мали устрій більше одностайний, і в головних точках він нам звістний лїпше, нїж ріжнороднїйший, на ріжних старих місцевих традиціях опертий устрій сїл непривілєґіованих. В основі своїй був се той сам міський устрій нїмецького права, тільки в простїйших формах. Між осадженнєм села нїмецького права й осадженнєм міста нема виразної ріжницї. Осадчий — Нїмець чи Поляк, в кождім разї в XIV–XV в. се звичайно не Русин, заплативши певну суму властителю — дїдичу чи правительству[988], разом з порученнєм осадити на певнім місцї село «на нїмецькім праві» (in iure teutonico) діставав привилей, де йому забезпечало в тім будучім селї (in villa locanda) дїдичне війтівство (scultetia або advocatia) з ріжними доходами; він діставав певний кавалок ґрунту — кілька ланів, найчастїйше два (в давнїйших часах часом більше, в пізнїйших навіть оден), шестий гріш з чиншів і третїй від судових кар, і ще ріжні додатки — як нпр. право заложити млин або корчму, часом і право на певну панщину від селян се частїйше доперва в пізнїйших привилеях XVI в.[989]).
Таким чином війт ставав малим дїдичом села, а заразом начальником громади. Він був старшиною села, посередником між ним і дїдичом та державою, до нього належав виключний суд над селянами в усяких справах: інтеґральною точкою сих сїльських привилеїв, так як і міських, було знесеннє всякої юрисдикції публичних судів над селянами такої осади нїмецького права, а апеляція на самого війта мусїла по духу нїмецького права йти до вищих судів нїмецького права. Відносини дїдича до такої осади редукували ся до побирання з селян чиншів, застережених в умові з війтом; навіть панщини на пана, як ми вже знаємо, давнїйші осади нїмецькі не знали[990].
Але пани, хоч радо побільшали закладаннєм таких осад свої доходи, скоро помітили невигоди від такого відчуження свого від громади, й заходили ся коло сїл нїмецького права так, що вкінцї властивий тип сих осад був вповнї змінений і від нього лишила ся сама тільки порожня форма.
Одною з найважнїйших прероґатив в становищу війта були його судові ґваранції. Дїдичи заходили ся коло підпорядковання війта своїй юрисдикції, але се удало ся тільки до певної міри. Дорогу до сього отворили вищі суди, що сформовані були на княжих дворах та в більших духовних маєтностях, як апеляційні інстанції для судів війтівських і трибунали першої інстанції для самих війтів. Про оден з таких судів — «вищий суд нїмецького права»[991] сяніцького замку, зложений з восьми війтів, для справ що дотикали всїх війтівств, сїльських і міських, і осіб війтів, ми вже знаємо. Иньший звістний нам в маєтностях перемишльського біскупа, уже в XIV в.[992] Сей суд складав ся з семи війтів біскупських маєтностей і також був трибуналом для процесів і для справ неспірних, які дотикали війтів[993]. На взір їх в XV в. практиковали суд над війтами дїдичі взагалї. Дїдич чи прибраний ним судя засїдав в такім разї в асистенції сусїднїх війтів, і се застерігало ся в самих фундаційних привилеях[994]. Але принціпи нїмецького права полишили війтови можність апелювати на такий суд до дальших інстанцій, як се зрештою й зазначало ся часто в самих привілеях, що війт мав бути позиваний на суд королївський, виключно, або й не виключно — по при суд пана. Часом дїдичі застерігали ся супроти того, що такий суд дїдича в асистенції війтів має бути одиноким трибуналом, або навіть казали війтови складати приреченнє, що він і його наступники піддаватимуть ся вповнї під домінїяльну юрисдикцію й не будуть позивати свого дїдича перед публичні суди[995].
Але все таки з привілєґіованими війтами було за богато церемонїй, та й дохід війтівський був кавалком ласим, тому вкінцї шляхта починає обминати взагалї сю інституцію. Села орґанїзовувано далї по типу нїмецького права, але з привілєґіованими війтами. Таких непривілєґіованих війтів, судячи з деяких вказівок, уже в другій половинї XV в. мусїло бути досить[996]. Вони дешевше коштували і були в повній залежности від дїдича, отже були йому наручнїйші, а осадчий привилей не стояв на перешкодї усяким підвисшенням селянських податків — іще одна дуже важна вигода. Тому далї шляхта заходить ся коло усунення привілєґіованих війтів і з тих сїл, де вони вже були. Фірточку до сього давала вже постанова з 1420 р., що позволяла дїдичам відберати війтівства від війтів «непотрібних і непослушних» (inutiles et rebelles) i продавати кому иньшому, а за браком покупця — лишати війтівство за собою, сплативши вартість його тому усуненому, по оцїнцї[997].
В XVI в. примусову сплату війтів практиковано широко; конституція 1563 р. признавши свобідний викуп для всїх війтівств (в королївщинах), санкціонувала сю практику взагалї[998], і інститут привілєґіованих війтів в приватних маєтностях вкінцї зник зовсїм, полишивши ся лише в королївщинах та в духовних маєтностях[999]. Сильний удар сим останкам задала конституція про роздаваннє привілєґіованих війтівств тільки шляхтї[1000]. Зрештою численні скарги селян на сих війтів, що рядили собі в селах як малі дїдичі й обтяжали селян панщиною і всякими драчками, оправдували змагання правительства до зменьшення числа привілєґіованих війтівств і їх функції в громадї. Де війтівства лишали ся, переходили в прості сінекури[1001].
Роля привілєґіованого війта в селянській громадї звістна нам дуже неповно. Він був передовсїм судею, у всяких справах, але судити мав колєґіально з колєґією лавників або присяжних (scabini). Число їх не було уставлено; звичайним числом уважало ся шість — так каже звістний нам підручник нїмецького права Ґроіцкого[1002]; бувало і більше[1003]. Принціпіально повинні вони були бути виборними, на доживотний уряд, але по анальоґії з містами можемо судити, що в дїйсности і тут бувало з ними всїляко. Стрічаємо скарги на війтів, що вони судять зовсїм без участи лавників, і взагалї значіннє лавничого уряду було таке слабе, що в деяких польських краях його навіть касовано як непотрібний[1004], а і у нас подекуди він і без касовання заглох зовсїм. Судити мали нїмецьким правом, але дуже сумнївно, щоб так бувало в дїйсности — хиба якісь загальні й поверховні відомости з нього можемо припустити у сих сїльських судиїв[1005]. Зрештою бракує нам для докладного рішення сього питання матеріалу — рішень сих судів. Так як і в містї війт може себе заступити у всїх сих функціях заступником — лентвійтом. Участь колєґії лавників в адмінїстраційній і полїційній дїяльности війта не ясна.
Розвою громадської самоуправи взагалї нїмецьке право не спріяло. З одного боку вона була придавлена сим дїдичним війтом, з другого боку помір ґрунтів, реґляментація податків привилеєм, з кождого господарства осібно, відтинала такі справи, які були важними предметами в дїяльности громади руського права; вкінцї не було тут і традиції громадської управи, як в руських селах. Інститут виборних присяжних, як сказано, не розвинув ся. І по усуненню привилєґіованого війта сї громади попали тим в тїснїйшу й повнїйшу залежність від власти дїдича.
Спеціальністю руських земель Корони — Галичини, Холмщини і Белзької землї (на Поділю їх уже не було) були села т. зв. волоського права[1006]. Принесена була ся форма сїльського устрою й господарства до нас з східнього угорського Підкарпатя, з території русько-волоських стичностей і сильно розвиненого пастушого господарства — Берега, Мармароша й семигородських столиць. Вона сформовала ся тут в XIII–XIV в. як комбінація волоського сїльського устрою й господарства з формами привілєґіованих громад нїмецького права[1007], і пересаджена до нас в другій половинї XIV в., остаточно скристалїзувала ся в XV в., дещо змодифікована під дальшими впливами льокаційних форм нїмецького права, звичайового руського й державного польського, та в залежности від обставин місцевого господарства (так нпр. в Галичинї бачимо не пятдесятину від овець, а двадцятину, поруч овечої дани приходить до важного значіння дань від свиней, і т. и.).
Першу документальну звістку про осади волоського права з Галичини маємо з часів Володислава Опольського, 1378 р.: Володислав, грамотою писаною по руськи (одинока звістна його руська грамота) надає свому слузї Ладомиру Волошину за його заслуги ур. Годле поле з сусїднїми ґрунтами на сянїцькім підгірю (коло Дубецька) — «садити село у волоськое право»[1008]. Ся грамота одначе своїм змістом не ріжнить ся від иньших шляхетських надань Володислава, так само й иньші галицькі надання Волохам XIV в.[1009], і властиві осадчі привилеї волоського права ми маємо тільки з XV в. Правдоподібно одначе, що як раз угорська окупація Людовикових часів, піддержана потім тїснїйшими звязями Галичини з Волощиною (хоч не бракувало близших звязків Галичини і з закарпатськими і з молдавськими землями й давнїйше) вітворила ширшу дорогу волоській кольонїзації. Орґанїзація волоського права в Галичинї і принесена сими кольонїстами форма сїльського устрою й господарства скоро освоюють ся в Галичинї, показавши ся дуже відповідними особливо для кольонїзації мало ще залюднених підгірських країв, придатних більше для пастушого господарства як для хлїборобства, й на «волоський» взір, по «волоському праву» починають орґанїзувати ся села уже власними силами, без всякої участи закарпатських кольонїстів, що зрештою і в селах давнїйшої осади ледво чи були коли дуже численні. В XV в. стрічаємо вже досить значне число осад волоського права[1010], а ще більше зростає воно в XVI в., в серединї і в другій половинї, коли дуже енерґічно вела ся кольонїзація карпатського підгіря в Самбірщинї, Перемищинї, Сяніччинї і то по типу волоського права. В Сяніцькій королївщинї нпр. в середнїх десятолїтях XVI в. (1540-60 рр.) можемо нарахувати 26 нових сїл, себто друге стільки, скільки числила вона цїла на початку XVI в., і всї заложені на волоськім праві; в Перемишльській в тім часї засаджено селами волоського права порічє Стрвяжа[1011]. Взагалї, в серединї XVI в. бачимо фактичну моду на них — на волоське право переводять навіть стародавнї руські осади в таких далеких околицях як Ратненське староство… Але з кінцем XVI в. «волоське право» починає упадати, села сього права починають все сильнїйше підтягати під шабльони нїмецького права», з загальною панщиною, з фільварковим господарством, і вони затрачують свої характеристичні прикмети.
Осаджувано села волоського права подібно як права нїмецького. Осадчий заплативши певну, досить значну суму[1012], діставав привилей, де разом з дозволом осадити село на певнім ґрунтї, ґварантував ся йому дїдичний уряд старшини, «князя», і ріжні доходи на взір війтівства: кавалок ґрунту — найчастїйше два дворища, звичайно третина чиншів, данин, судових доходів, право поставити собі млин і «фолюш» (товкач для вовни), право осадити загородників, а часом (в пізнїйших наданнях) і певну панщину від селян — на взір осадчих привилеїв нїмецького права, бо властиво волоське право, як я підносив, було противне і панщинї, і фільварчаному господарству[1013].
На підставі сього надання князь потім від себе стягав осадників і роздавав їм ґрунти. Ревізори Самбірського староства 1568 р., закидаючи недбальство тутешнїм старостам в управі сеї королївщини, так описують сю практику: «Приходив хлоп до старости, просив, аби староста позволив йому на якимсь потоцї садити село, даючи йому кілька сот, а часом і тисячу золотих, і зараз вимовляв собі рілї, третини (з данин), млини, колачі і т. и. Старости не мали причин противити ся тому, бо доходи з того однаково не мали йти зараз, а аж як висидять свободу, по кільканадцять лїтах, яких вони й не надїяли ся дочекати; і так що було, то й викроювали, не дбаючи про будуще, й давали їм на те свої грамоти, на котрі (князї) потім діставали собі потвердження від короля. А князям то виплачувало ся від разу, бо виміривши ґрунти, зараз брали від кождого селянина по копі, і то так увійшло в звичай, що про се й не торгують ся, а селяне наслїдком того уважають ґрунти за продані їм князями і межи собою ними торгують як своїми дїдичними. А щоб лекше звабити людей, (князї) випрошували від старост для них свободу на безконечні лїта, а хоч мали вимірити всї поля на дворища[1014], то се робило ся тільки по імени, а дворища мають ріжну великість, відповідно до того, скільки хто дав князеви грошей, осаджуючись»[1015].
В формах фундації сїл волоського права був безперечно вплив форм льокації нїмецького права, як зрештою в пізнїйших грамотах сї князївства й виразно трактують ся як війтівства (more aliarum scultetiarum). Були одначе й досить важні ріжницї, через які сї волоські осади мають для нас свій спеціальний інтерес. Тим часом як осади нїмецького права повинні були, й були дїйсно чинниками роскладу руського житя, бо осадчі були звичайно Нїмцї або Поляки, на них в першій мірі при осадженню села числено, так що Русини навіть часто виключали ся з «добродїйств» нїмецького устрою такої осади, право в судї мало бути нїмецьке і т. и., — в осадах волоських противно вповнї панував український елємент: осадчі (почавши від 2-ої пол. XV в.) бували звичайно все Русини, осади кольонїзували ся самими Русинами, фундація церкви звичайно вводила ся в самий осадчий привилей, орґанїзувала ся осада дуже часто на взір руський — дворищами, без поміру ґрунтів, і в практицї своїй вона операла ся на місцевім звичаєвім праві. Осадчий привилей c. Радошич (1441 р.), даний Яківцю Волоху, виразно зазначує, що селяне сього села. і сам старшина мають судити ся «тільки своїм руським правом»[1016]. Подібні пояснення стрічаємо і в грамотах XVI в.[1017], і супроти того очевидно, що «волоське право» згадуване в иньших грамотах, було також в дїйсности руським звичаєвим правом, з додатком деяких спеціальних практик і форм осад сього типу.
Князь має в селї адмінїстраційні й судові компетенції. Він судить своїх селян у всяких справах, великих і малих, і «доглядає порядку» в селї — в справах господарських і в наглядї полїційнім[1018]. Спеціальної колєґії такої як лавники в селах волоського права не маємо, натомість постійну участь чи в судї, чи в слїдстві, чи в порядкованню господарських справ князем бере громада, як і в селах «руського права»[1019]. Вона ручить за своїх членів перед судом, несе відвічальність за них — поки не відступить ся від свого члена й не передасть його ґродським властям, складає сьвідоцтва у всяких справах свого села й виступає як сторона; поносить певні данини й тягарі — як будова мостів, замку і т. и.[1020]
Біжучий нагляд над дїяльністю князїв і громад має «крайник». Де волоські села в королївщинах або в приватних маєтностях сидїли більшими ґрупами, там вони складали ся в «країни», а на старшого власть старостинська чи домінїальна іменувала крайника, когось з князїв. Так в Сяніцькій королївщинї села волоські творили одну країну, в Перемишльській була зпочатку одна — брилинська, але з кольонїзацією поріча Стрвяжа сформовано другу й третю — коростенську й устрицьку; в Самбірщинї знаємо дві країни — стрийську й днїстрову, в маєтностях Кміти теж дві: собенську й ольшаницьку[1021]. Такий крайник мав адмінїстраційні й полїційні функції в цїлій своїй країнї[1022]. За те він поберав певні датки з сих сїл, а подекуди й панщину на нього робили»[1023].
Окрім того, звичайно два рази до року — на весну й на осїнь, відбували ся «збори»: зберали ся крайники, князї й господарі з волоських осад і в їх присутности підстароста й судя, делєґований з староства, приймали рахунки з чиншів й иньших доходів, полагоджували иньші справи й правили суд в справах до князїв і в справах відісланих з громадських судів; від сього суду практикувала ся ще апеляція до старости. Цитована вже ревізія Самбірщини з р. 1568 так описує сї порядки: «Тому що сї села лежать далеко від замку, заведено такий порядок: кожда країна має свого крайника, і його слухають князї, кожде село — свого князя, і його слухають селяне, і він так між ними пильнує порядку. Два рази до року зберають ся з тих сїл всї люде до міста на збори: оден буває на св. Петра, — звуть його ярним, а другий на св. Мартина — звуть його осїнним. Сюди приносять князї чинші й поплати, также бувають між ними суди, накладають на них кари й поберають — було з того чимало доходу старостам. В сих судах засїдає підстароста з судєю «дворовим», до того визначеним, а апеляція йде до старости. Се о стільки обтяжає людей, що як котрий і не має справи на зборі, то все таки всїх женуть туди, і вони небожата там мусять марнувати час, так що за (старостовання) п. Стажеховского раз ті що не мали справ були заплатили по 4 гр., «аби їх не виганяли на збір»[1024].
Участь громадян мусїла й тут бути давнїйше більш активною, і тільки пізнїйше звела ся на таку чисту форму, так що, як що й коли бачили, селяне навіть відкупали ся від обовязку ходити на збори, або просто неходили й ховали ся[1025], а суд на зборах зводив ся на суд старостинських урядників, при пасивнїй участи громад і князїв. Так князї з Самбірщини в 1590-x рр. скаржили ся королеви на занадто острий суд на зборах, і король поручив, аби на далї на тім судї при урядниках засїдало шість князїв-асесорів і брали участь в ореченню[1026]. Перед тим значить судили самі старостинські урядники.
Кінець кінцем «волоського» в устрою осад волоського права було дуже мало. Був ним іститут князївський, властиво назва «князя» для такого привілєґіованого начальника села, принесена з волоських громад угорських (а Волохами запозичених у сусїднїх Словян), пастуший спосіб господарства, дани від пастушого господарства й назви сих даней. Громади були руські й устрій їх був зовсїм руський, опертий на руськім звичаєвім праві.
Згодом, як то я вже підносив — головно з другої половини XVI в. — всї отсї ріжні типи сїльського устрою українських земель починають зводити ся до спільного знаменника, й відміни їх слабнуть, затерають ся, або задержують ся лише в ріжних чисто формальних останках. Тип нїмецького права, перероблений на польсько-панщинне копито, так що з того нїмецького первовзору зацїлїли лише деякі імена, загально прийнятий в польських землях, послужив таким спільним знаменником для сїльського устрою українських земель[1027]. Привілєґіовані війтівства знесено і заступлено їх війтами вповнї від пана залежними; фундаційні привилеї з їх означеннєм данин пішли в непамять; громаду безпосередно і вповнї підпорядковано власти дїдича, і від нього залежала тепер висота і спосіб оподатковання; панщина розвинула ся над давньою системою чиншів. І такий тип, приладжений до інтересів фільваркового господарства і бажань домінїї починає розповсюднювати ся по українських землях, і на його взір модифікують ся типи устрою «руського», «волоського», і т. и.
Найбільше ґрандіозним заходом коло розповсюднення такого одностайного типу була устава на волоки 1557 р., переведена, як вище було сказано[1028], і в деяких українсько-руських землях. Вона досить докладно означає також і устрій села, який мав переводити ся разом з помірою ґрунтів[1029], і сї вказівки варто тут подати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Управа сьвітська“ на сторінці 11. Приємного читання.
TextBook