Розділ «VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві»

Так приготований був новий удар православній церкві. Але силї переможця було противставлено зброю рабів — обманьство. Зложивши присягу на унїю перед номінацією, Тисаровський потім публично заявив, що буде непорушно зіставати ся в православній вірі[1894]. В грамотї виданій на початку 1608 р., на жаданнє місцевого духовенства, він признав, що вважає себе владикою на підставі свобідного вибору православних і на будуще потверджував за духовенством право «вольнои єлєкціи обиранья епископа зъ наны шляхтою и мещаны и брацтвы всЂхъ становъ православія каθолицкоє орієнтальнои восточнои святои церкви людемъ, послушенства св. патріархи θрону константинопольского будучихъ», а на випадок як би відступив від православної віри, піддавав себе «подъ зверженіє и отнятіє отъ церкве божеє»[1895]. По словам сучасного біоґрафа Йова Княгинцького, Йов, що брав дїяльну участь в виборчій аґітації і був засмучений вибором Тисаровського, як чоловіка не дуже певного[1896], постарав ся вплинути на митрополита молдавського, щоб бодай перед посьвященнєм звязав його присягою, під грозою анахтеми, що не відступить під православної віри, і з свого боку також промовляв до совісти Тисаровського. Але той сам, без вагання заявив, що він сам ревнує за православну віру: «азъ, рече, и о маалЂйшей чертЂ благочестивыя св. соборныя восточныя церкве не пощажу и крове своєя пролїяти»[1897]. За позволеннєм патріарха, він прийняв сьвященнє від сього молдавського митрополита[1898], і дїйсно, принаймнї на зверх, зістав ся до кінця вірним православній церкві й на сїм пунктї не дав приводу до нїяких закидів або підозрінь. Потїй позвав його на суд за незаконне висьвященнє у чужого митрополита й іменував від себе своїм вікарієм — владикою галицьким свого кандидата Рутського, але реального значіння се не мало[1899]. Добре обрахований удар сим разом хибив.

Не хибив за те удар вимірений на православних два роки пізнїйше — на катедру перемиську. Коли вмер тут Копистенський (1610), місцева шляхта й духовенство виставили кандидатів з місцевої православної шляхти, але король сим разом не хотїв справи завивати в вату й без церемонїї дав катедру чоловіку «свому», про якого міг вповнї певним. Був сим Атанасій Крупецький, канцелярист королївської канцелярії, Русин, але латинник з роду, що перейшов на унїятський обряд для катедри. Був се справжній католицький кандидат, рекомендований перемиським біскупом, накинений не тільки православним Перемишлянам, але й самій унїятській єрархії: Потїй мав своїх кандидатів, і не рад був свому виборови[1900]. Православні виставили против нього свого кандидата, тутешнього шляхтича Хлопецького-Шишку і не хотїли признавати Крупецького. Численна тутешня православна шляхта поставила собі точкою чести не дати йому правити владицтвом. Староста тутешнїй Стаднїцкий з своїх мотивів теж підтримував православних і їх кандидата Хлопецького. Королївські дворяне, посилані з Крупецьким, не могли ввести його в володїннє. Духовенство катедральне, підтримуване шляхтою, не допускало його до катедри; сїльські попи його бойкотували. Крупецький кликав їх до суду, діставав на них засуди — вони ті засуди іґнорували. Коли Крупецький приїхав на соймик до Вишнї, шляхта напала з голими шаблями на його помешканнє, підняла стрільбу й змусила його забрати ся. Так від сих початків аж до смерти довженне більше як сороклїтнє владицтво Крупецького пройшло на воєннїй стопі тільки з короткими перервами певного рода перемиря[1901]. І коли ми можемо дивувати ся витрівалости чоловіка, що в таких обставинах таки мав охоту держати ся того владицтва і вести за нього ту нескінченну війну, то з другого боку треба представити собі й положеннє православних, що протягом сорока лїт мусїли оружною рукою відбивати ся від накиненого їм правительством владики-унїята, в епархії, де в момент іменовання Крупецького не було анї одного унїята — по словам самих унїятських письменників[1902].

Так з 1610 року львівський владика за помічю кривоприсяги перепачкований на сю катедру на довгий час зістав ся одиноким православним епископом на всю Україну — з Білою Русю разом. Робило се великі трудности і викликало сильну депресію. Попросту не ставало духовенства, в міру того як рідшали контінґенти його, посьвящені ще в часах перед унїєю. За житя Балабана Потїй скаржив ся, що з його епархії кандидати удають ся до Львова на сьвященнє, і що він сьвятить їх в таких масах, що повсти міг би збивати з їх волося. Тепер з посьвященнєм стало ще труднїйше — приходило ся з далеких країв мандрувати за сим до Львова, або удавати ся до заграничних епископів. Такі заграничні владики, — особливо Греки, появляли ся досить часто і на Українї, а часом і довше тут пересиджували, сповняючи ріжні епископські функції — там де можна було забезпечити їм безпечний пробуток. Так в 1612-3 рр. в Київі проживав софійський митрополит Неофит і сьвятив людей на ріжні духовні степени; опіка міщан і козаків забезпечала його від усяких переслїдувань духовних (унїятських) чи сьвітських властей і Потїй даремно силкував ся викурити його відти[1903].

Сумна се була одначе потїха в такім положенню — тим сумнїйша зрештою, що й виход з неї тяжко було знайти по неудачі всїх дотеперішнїх заходів на всяких дорогах — парляментарній, судовій, рокошовій. Правительство на всї бенефіції, які залежали від нього, допускало тільки людей, що приймали унїю, а за ним се починали дїяти пани з усякими духовними позиціями приватного подавання. «Хто не схоче бути під властю західньої церкви, не дістане по умершім владицї анї привилею, анї владицтва, а нарештї вже й попам попівства не дають (без того)», скаржив ся рокошанам владика Копистенський[1904]. «Багато поважних панів намовив до того й. м. митрополит, що і в моїм владицтві силоміць, примусом змусили вони своїх попів до послушности митрополиту; запечатує церкві божі, забороняє відправляти богослуженнє по давньому звичаю сьвятої церкви».

Брак єрархії, натиск на православне духовенство від Дїдичів, безвиглядність, дезерція православної шляхти — адреса 1603 р., денаціоналїзація маґнатства, упадок протестантства. Депресія серед православних — Тренос, його попередниця — Антіґрафе, трівога викликана треносом, упадок православної церкви в представленню Смотрицького, ренеґатство аристократії. Перші прояви нового чинника-козачини. Афера Грековича і Неофита

Найгірше було те, що й виходу не видко було з таких сумних відносин, бо православний елємент слаб сам у собі. Все рідшали ряди православних серед панства й заможної шляхти, що одна могла підносити голос на оборону прав православної віри, що служила захистом і для православного духовенства і для брацтв і для всяких православних інституцій, та підтримувала в шляхецькій суспільности Річи посполитої престіж і значіннє «руського народу» заразом з «руською», чи «грецькою» вірою. Як ми знаємо, кінець XVI і перша чверть XVII в. були часами сильної денаціоналїзації українського панства в тих частях України, де ще воно стояло — на Волини, в Київщинї. Переходили на латинство, підпадали впливам державної культури, тратили інтерес до своєї стихії і скоро розривали з нею зовсїм[1905]. Полїтика Жиґимонта — не давати ходу дісідентам, православним і протестантам, мала свій вплив, повільно, але нехибно робила своє дїло. «Що дальше, тим більше, через те тільки що ми сильно стоїмо при своїй вірі, відсувають нас від відзнак і хлїба Річи посполитої: не можемо мати приступу до місць сенаторських, диґнїтарств, урядів, староств, держав і иньших користних функцій, навіть до служби Річи посполитій не маємо приступу також як иньші», говорять в своїй конфедерації ще 1599 р. протестанти й православні. «Що більше — і в приватних наших справах і заходах коло доброго імени і поваги ми стрічаємо замість охоти й прихильности всякі трудности й перешкоди». І се робило своє, як я вже підносив. Що далї, то більше з'являло ся слабодухів, які вирікали ся батьківської віри, щоб відчинити собі двері «до відзнак і хлїба Річи посполитої».

Ми згадували вище про заяву признання унїятськім владикам за переведеннє унїї, зладжену в 1598 р. в шляхецьких, переважно волинських кругах[1906]. Під нею м. ин. знаходимо такі підписи членів старих українських родин: Юрий Черторийський, Мих. Мишка каштелян волинський і староста кремінецький, Абрам Мишка староста овруцький, Сасин Русинович — Берестецький судя ґродський луцький, Захарія Єловицький писар королївський, Іван Волинець Чернчицький, коморник корол., Хома Жоравицький, Іван Гулевич, Олександр Воронич, Януш і Матвій Кошки-Жоравицькі, Іван Гораін, Микола Єлович-Букоємський і другий Іван Букоємський, і т. и.[1907]. В 1603 р. таж заява була поновлена, з підписами переважно вже иньших «обивателїв Волинського воєводства й иньших повітів», числом 58[1908]. Тут знаходимо кн. Андрія Козину, кн. Григорія Четвертинського, Бонедикта Гулевича, Юрия Овлочимського писаря земського Володимирського, Остафія Єловича Малинського, Івана Жоравницького, Стефана і Филона Русиновичів, Матвія і Герасима Кошок, кількох Терлецьких, кількох Лепесовецьких і иньших gentes minores.

В вищих, маґнатських, сенаторських кругах православний елємент тратив заступників зовсїм. При кінцї 1603 р. вмер Олександр Острозький воєвода волинський, що саме на соймі того року виступав так різко й рішучо й розбудив надїї православних, які бачили в нїм гідного наступника свого батька, старшину й заступника православного, руського елєменту. Як богато значила для православних ся утрата в тодїшнїх обставинах, як взагалї в тодїшнїх національних і полїтичних рахунках есконтувала ся кожда така висока особа, показує факт, що король з огляду на смерть Ол. Острозького уважав вказаним відновити заходи коло розширення сфери унїї на Українї[1909]. І ми супроти сього можемо оцїнити записку дерманського октоіха (вид. 1604), про викликаний сею смертию «велій плачъ и жалость отцу же и чадомъ, найпаче же христіаномъ, вси бо бяху чающе помощь получити въ бЂдахъ и гонЂніяхъ, объдржащихъ Христову церьковь»[1910]. На початку 1608 р.[1911] вмер старий князь, «великий заступ и потЂха всего народу роского», як називає його Копистинський[1912]. По нїм такої «потїхи» православні вже більше не мали. З синів його зістав ся оден Януш, католик, вправдї з піетизму до батька не неприхильний і Руси і православним (тому ми знаходимо часами навіть дуже похвальні відзиви про нього у православних)[1913], але понад льояльність для Руси й православної віри нїхто нїчого більше не сподївав ся і не жадав від нього. Приходило ся шукати меценатів иньших. Так Тренос (1610) присьвячений звістному українському маґнату Михайлу Вишневецькому, котрого «православна церква» устами автора величає як свого вірного сина, стовп православної церкви, і висловлює надїю, що він не покине «убогого пастиря убогої вівчарнї», буде їй оборонцем. Але гірка то була заміна на місце таких маєстатів, як покійний Острозький.

Рідшали ряди й вірних союзників православних в їх полїтичній боротьбі — протестантів. Все меньше лишало ся вірних сїй вірі, а й ті вірні тратили впливи супроти зросту католицької правовірности і неприязної їм полїтики двора. Їх дїйсно поминали з усякими урядами і відзнаками. В оден місяць з Ол. Острозьким умер його шурин патріарх литовських протестантів, перший сенатор в. князївства і вірний протектор православних Христофор Радивил, і його син Януш — перший маґнат вел. князївства — лїтами не міг дочекати ся сенаторського крісла і тільки рік перед смертю дістав каштелянство виленське.

Трудно було вести яку небудь серіозну полїтичну акцію в таких обставинах, і жаль та розпука мусїла проймати православних супроти невблаганної ворожнечі правительства, неустанного зросту католицьких та унїятських елєментів та упадку православних завдяки витрівалій, консеквентній і зручно направлюваній єзуітськими дорадниками полїтицї правительства й двору.

Образ тодїшньої депресїї дає славний Тренос. Навіяний безпосередно виленськім погромом православних в 1610 р. він характеризує загальний упадок православної церкви в землях українських і білоруських і з сього погляду, а також і як твір Українця, вихованця української школи, має повне право на нашу увагу.

Автором його був звісний уже нам Максим (в чернецтві Мелетий) Смотрицький, син славного Острозького дїяча Герасима Смотрицького. Докінчивши свою осьвіту за границею, в протестантських унїверситетах, він оселяєть ся в Вильнї і як член виленського православного кружка виступає в 1608 р. на ширшу лїтературну арену з трактатом 'Aντίγραφη, написаним в відповідь на католицькі писання виленські[1914]. Книжка складаєть ся з кількох (семи) трактатів, де автор розбирає й розбиває ріжні закиди, вчинені православним, виясняє православну науку в ріжних спірних точках і її правовірність (про походженнє св. Духа, про чистилище і душі умерших, про квасний і солодкий хлїб при причастю, і т. и.). Книжка не мала особливого значіння, не вважаючи на свої досить солїдні прикмети, головно тому, що порушені тут питання автор слїдом обробив в своїм Треносї. В противність академічному стильови «Антіґрафи» написаний в тонї незвичайно нервовім, сильно патетичнім, закрашений в одних місцях поезією безпосереднього, сумного чутя, в иньшім загострений різкими виступами против папства й католицтва, сей новий трактат зробив дуже сильне вражіннє, викликав сильну трівогу в католицько-унїятських кругах і стягнувши на себе правительственні нагінки — конфіскацію, процеси на видавцїв і т. д., загострив ще більше інтерес до сеї книжки. Вона зістала ся одною з найвизначнїйших і найбільше поважаних памяток, а молодий автор відразу здобув славу першої лїтературної сили в православнім таборі, оборонця віри, стовпа православія. Часи були одначе такі тяжкі, що він, побоюючись (і не даремно, як показало ся) правительственних репресій, сховав своє імя під псевдонїмом, і воно не було відкрите навіть при слїдстві, а саму книжку названо перекладом з грецького.

Повний титул книги: Ξρηνος to jest Lament iedynej s. Powszechney Apostolskiey Wschodniey Cerkwie z obiaśnieniem dogmat wiary, pierwiey z graeckiego na slłowienski, a teraz z słowienskiego na polski przełożony przez Theophila Orthologa, teyże swiętey Wschodnicy Cerkwie Syna. Безпосередну притоку до її появи дали згадані виленські подїї і унїятська брошюра, що представляла сї подїї з становища неприхильного православним[1915]. Але трактат Смотрицького має загальнїйший характер. Він розпочинаєть ся присьвятою книги згаданому Вишневецькому, потім іде передмова автора до читача, і дві промови від імени православної церкви до своїх вірних: «Плач або наріканнє св. Східньої церкви на своїх синів-виродків» і «Наука (napomnienie) Східньої церкви свому синови, що її покинув разом з иньшими». Перша з них становить головну окрасу, piéce de rèsistance цїлої книжки. Потім їдуть сїм теольоґічних і полємічних трактатів, близько споріднених своїм змістом з попереднїм трактатом Смотрицького — про прімат папи, сучасний стан римскої церкви і латинські арґументи про неволю східньої церкви, про исхождениє св. Духа, квасний і солодкий хлїб і уживаннє чаші при евхаристії, про чистилище й молитви до сьвятих. Закінчує книгу короткий катехизис.

Православні цїнили історично-доґматичну вартість сих трактатів, у католиків і унїятів заболїло особливо від сатирично-полємічного матеріалу, щедрою рукою зібраного Смотрицьким з старих і нових chroniques scandaleuses римської церкви, щоб схарактеризувати розклад, моральну гниль папства і латинської церкви і тим відповісти на виводи католиків про упадок і поневоленнє східньої церкви. Небезпечними здали ся їм і далї на утиск православної церкви в Польщі. Хвиля була така, коли треба було думати про приєднаннє до Польщі Московщини — саме мали рішати ся справа злуки її з Польщею, і в правительственних кругах затрівожили ся, що Тренос може зробити лиху рекомендацію Польщі в московських кругах. Спеціально та обставина, що книжка пущена як нїби то переклад з грецького, трівожила правительственних полїтиків, бо се могло надати їй особливий авторитет[1916]. Король на перші вісти про вихід з виленської друкарнї «якихось пашквілїв против власти» показав перевести слїдство, арештувати друкарів і авторів, попалити книжки[1917]. Автор зістав ся незвістним, і арештований був тільки писар і управитель братської друкарнї Льонґ. Карпович. Самого Треноса знайшли при арештї всього 36 прим., які й були конфісковані; за те під карою 5000 зол. заборонено продавати й купувати сю книжку[1918].

Книжку таким чином не удало ся знищити й вона пішла «на Волинь і на Русь», «розсївано її навіть до Москви». Тому в католицьких і унїятських кругах поспішили дати бодай антидоти на неї. Старий Сварґа, на прошеннє виленського біскупа, тогож року випустив свою відповідь, де доводив, що Тренос зовсїм не переклад з грецького, що ся книжка перейнята протестантським духом, і т. и.[1919]. Другу відповідь написав прибічник Потїя Іля Мороховский, але його трактат вийшов з друку доперва в 1612 р.[1920].

Для нас, з історичного, а також і з лїтературного становища особливий інтерес мають головно ті сторінки, де Смотрицький дуже сильно й патетично описує сучасний упадок православної церкви й дезерцію української суспільности:

«Горе минї бідній, горе нещасливій, каже православна церква — пограбованій, позбавленій всїх моїх маєтків, обдертій з шат моїх на прилюдну ганьбу мого тїла і обтяженій незносними тягарами! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюх на крижах, над головою меч, під ногами глубока вода, на около огонь невгасимий, з усїх боків крики, страх, переслїдування!.. Колись красна й богата я зогиджена і убога. Колись була королевою улюбленою всїм сьвітом, теперь всї гордять і знущають ся з мене. Все що живо — народи і всї люде землї приступить і послухайте голосу мого! Довідайтесь, чим була я давнїйше, і подивуйтесь... В день і в ночи плачу і сльози як потоки річні котять ся по моїм лицї й нема кому потїшити мене — всї повтїкали від мене, всї мною погордили. Рідні мої віддалили ся від мене, приятелї неприятелями стали; сини мої, позавидувавши гадючому роду, їдовитими жалами жалять мою утробу.

«Слухайте жалїбної повісти моєї всї народи, візміть в уха свої всї мешканцї кругу сьвітового. Сини і доньки мої, котрих породила і виховала, кинули мене й пішли за тою, що не болїла ними, аби наситити ся до схочу жиру її. Сьвященики мої послїпли, пастирі мої понїміли, старцї мої подуріли, молодики мої здичіли, доньки мої вдали ся в роспусту, і всї однодушно, Бога й правду його забувши, на душу мою сприсягли ся[1921].

«Горе минї, порученій недбалим робітникам! ой минї поданій в опіку ненаситних лакомцїв! Горе і вам, що продаєте, і вам що купуєте дар Духа св. — серебро ваше піде вам на згубу! Не хочете знати й неправди. Не хочете знати, звідки здобувають ті що дають вам, яким промислом збогачують ся. Доять молоко овець, вовну стрижуть і продають, шкури луплять і продають, годують ся мясом і наливають ся кровию, — а вам удїляють з обильности тих мяс і тої невинної крови. Сквернителї, а не учителї, гасильники, а не сьвітильники, архискоти, а не архиепископи![1922]. Переступники закону волї божої — заслїпили душі свої проклятого мамоною сього сьвіту, здурили сьте фальшивою машкарою невинних овечок Христових[1923]...

«О епископи, епископи... Чи вам не досить іще тої неоцїненої утрати, яку поношу я за вашим недбальством — таку величезну утрату в золотї й сріблї, в перлах і камінню дорогім, в котрих я кількадесять лїт тому питала ся, як найславнїйша королева, убрана отцем вашим! Де тепер той безцїнний камінь — карбункул, блискучий, як сьвітильник, що я носила в коронї своїй між перлами як мале сонце між звіздами — дом князїв Острозьких, що сьвітив над усї иньші блеском сьвітлости старої віри своєї? Де иньші дорогі й також безцїнні каміння тої корони — славні доми руських князїв — неоцїнені сапфіри, безцїнні діаменти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські[1924], Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й иньші несчисленні, які довго було б вичисляти зокрема. Де по при них і иньші неоцїнені мої клейноти? Розумію родовиті, славні, великомисленні, сильні й давнї доми по всїм сьвітї голосного доброю славою, могутністю і відвагою народа руського[1925] — Ходкевичі, Глїбовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потїї й иньші[1926].

До сумних вражінь від своїх домашнїх подїй мусїли прилучати ся і сумні рефлексїї від тодїшнього розгрому Московщини, що в очах православних України і Білоруси XVI-XVII в. привикла рисувати ся в туманних контурах «прекрасного далека» як непоборна твердиня православної віри, поратування в гірких хвилях[1927]. Сих вражінь православні не вважали можливим висловляти, щоб не збільшити підозрінь в полїтичній нельояльности, що й без того тяжіли на них. Але нема сумнїву, що тодїшнї польські тріумфи й пляни на Москву настроювали наших православних дуже не весело. В наших же очах незвичайно сумним симптомом являєть ся самий сей перехід усеї тодїшньої релїґійної полєміки православно-унїятської з руської мови на польську мову — він сьвідчить про незвичайне сильне польщеннє української і білоруської суспільности, що швидко поступало не вважаючи на всї заходи коло подвигнення руської культури при кінцї XVI віка. Сї заходи прийшли за пізно, щоб затримати українські суспільні верхи в їх процесї винародовлення.