В справі релїґійній проєктували вони наново, щоб митрополита і владиків-унїятів скинено, бенефіції їм забрано, а на будуше православні бенефіції роздавали ся людям православним, «послушенства патріаршого», шляхецького походження, «місцевим обивателям», вибраним свобідною елєкціею. Всї процеси й засуди в справах реліґїї мали бути покасовані, а щоб не було на будуще спорів про духовну юрисдикцію — римську у унїятів, патріаршу у православних, всї духовні справи на далї мають іти до судів загальних — земських, ґродських і трибунальних[1856].
Для лїпшої оборони українських земель жадали, щоб воєводи й старости жили на місцях; щоб староств не лучено по кілька в одних руках. З огляду на занедбуваннє запоручених актом 1569 р. спеціальних прав новоприлучених до Корони українських земель, домагали ся, щоб при королївській канцелярії були руські писарі, які б по руськи вели всякі справи воєводств Київського, Волинського і Браславського, «не відступаючи від статуту і звичаїв тих земель», не виключаючи й справ міських[1857].
Невеличка купка прихильників унїї з поміж української шляхти заложила протест против постанов, звернених против митрополита і владиків-унїятів[1858].
Але вона, очевидно, не зробила нїякого вражіння. На загальнім зібранню рокошан звісний нам Стабровский сильно пддержав домагання православних[1859], і головні їх постуляти в релїґїйній справі — деґрадація унїятів, скасованнє декретів в релїґійних справах і роздаваннє бенефіцій православним на будуще, в тій же стилїзації були включені в загальні постуляти рокошу[1860], і до них додано ще точку про брацтва — правдоподібно на жаданнє брацьких відпоручників. Брацтва, що зіставали ся під властю патріарха, мали зістати ся непорушно при своїх правах і привілєґіях, і всї забрані від них маєтности мали бути їм привернені[1861]. Відданнє духовних справ сьвітському трибуналови було виставлене як жаданнє загальне, що до всїх конфесій.
Правитедьственна партия, стараючи ся роздїлити партию рокошеву та відтягнути від неї більш умірковані елєменти, мала на оцї також і українську ґрупу рокошан і постановила піти на зустріч її домаганням. В проєкті конституцій, виробленім на вислицькім зїздї і пересланім потім рокошанам, знаходимо кілька точок, вложених як відповідь на жадання православної шляхти[1862]. В справі релїґійній король обіцяв не роздавати «достоєнств і добр релїї грецької» инакше як тільки «людемъ шляхецъкимъ народу руского и релЂи кгрецъкоє»; прирікав не робити нїяких трудностей нїкому в справах віри, в богослуженню і обрядах в містах, місточках і селах; «не загорожувати дороги» до урядів і ремесл по містах, одначе — «водлугъ давныхъ правъ мЂстъ оныхъ, і т. и. Було все се, як бачимо, стилїзоване меньше докладно, меньш певно, очевидно — умисно. Але українська шляхта рішила лїпше йти на сї — хоч як загально й непевно стилїзовані уступки правительства, нїж звязувати долю своїх постулятів з долею рокошу, що вже тодї закроював ся досить непевно. Скоро тільки вислицькі артикули були предложені на сендомирський зїзд, більш умірковані елєменти з поміж рокошан стали переходити до короля. Між ними «велика купа Руси і Волинян», з воєводою браславським Янушом Збаразьким на чолї, покинула рокошан і подала ся до королївського табору[1863].
Вражіння в сих правительственних кругах одначе видко, не дуже, надїйно їх настроїли. Волинський соймик, висилаючи послів на сойм 1607 р., що мав зреалїзувати спадщину бурливого року, поручили їм міцно тримати ся «волинських артикулів» попереднього року, зладженних на рокошовім зїздї. В однім тільки волинська шляхта вважила можливим поступити з своїх сендомирських постулатів рахуючи ся з настроєм правительственних сфер — що до владиків-унїятів. Вона годила ся на те, щоб владики-унїяти зістали ся до смерти при своїх титулах і діставали третину доходів з катедральних маєтностей; також котрі б сьвященики хотїли зістати ся при унїї, вільно їм — але тільки по королївщинах (в маєтностях приватних мусїв рішати принціп cujus regio eius religio, який рокошане усильно підчеркували для нормовання релїґійних справ по шляхецьких маєтностях). Розпорядженнє катедральними церквами й єпархіальна юрисдикція має зараз же перейти до владиків православних, котрих має король визначити з шляхецьких кандидатів: шляхта вибере по двох кандидатів на кожду катедру, а король одного з них заіменує. А для виховання відповідних, учених кандидатів на церковні посади мають будучі владики завести при катедрі луцькій і володимирській «семінарії», в котрих могло б учити ся принаймнї двадцять «дїток шляхецьких», на коштї й удержанню катедральнім[1864].
Правительственна партия і сим разом, на соймі 1607 р., як і під час рокошових переговорів, уважала потрібним показувати певну прихильність православним домаганням — тим часом як супроти протестантських показувала рішучу відпорність, рішивши ся зломити сих непримиренних опозиціонистів. Та й рокошовий рух 1607 р. підтримував православні домагання дуже енерґічно[1865]. В результатї, сойм постановив в інтересах православних конституцію, яка мала увінчати десятилїтню соймову боротьбу православних за права православної церкви. Важнїйші пункти сеї конституції «про грецьку релїґію»[1866] звучали так (від імени короля):
«Заспокоюючи грецьку релїґію, що має здавна свої права, запевняємо, що достоєнств і маєтностей духовним не будемо роздавать инакше, як тільки відповідно до їх фундацій і давнїх звичаїв, признаних нашими предками, себто людям шляхецького стану, руської народности, справжньої грецької віри[1867], не ставлячи перешкод їх сумлїнню і їх праву, анї не забороняючи анї не перешкоджаючи їм в свобіднім відправлюванню служби божої.
«Также церковні брацтва грецької реліґїї зіставляємо при їх правах і привілєґіях.
«Процеси і всякі судові акти та банїції, постановлені в яких небудь судах Корони і в. кн. Литовського на духовні особи, касуємо і ті особи від них увільняємо»[1868].
ПОГРОМ ПРАВОСЛАВНИХ
Нещирість правительства, номінація луцького владики, сойм 1609 р., постанова про юрисдикцію трибуналу й її пофальшованнє, безрадність православних. Погром виленського духовенства. Справа львівського владицтва: капітуляція Ґедеона перед брацтвом, Ісайя Балабан і протест против нього, вибір Тисаровського і його обіцянка унїї, заходи православних і заява православности. Владицтво перемиське
Тріумф православних одначе не був анї повним, анї певним. Не було сумнїву, що уступки й обіцянки правительства не були щирі. Конституція 1607 р. опирала ся на звіснім нам вислицькім проєктї, дещо тільки зміненім. Правительство не взяло на себе обовязку зараз обсадити православні катедри православними кандидатами, мовчки поминуло домаганнє вибору кандидатів на владицтва самими православними, а навіть що до віри кандидатів на православні посади не прийняло стилїзації «волинських артикулів», де православність будучих владик була виражена висловами такими, що не лишали місця для яких небудь кривих толковань (послушенство патріарху). Лишила ся, дещо підправлена тільки, стилїзація вислицьких артикулів, і в сїй новій формі не так докладна, щоб під іменем людей «руської народности й справжньої грецької віри» не можна було проводити унїятів — бож унїя в унїятських і правительствених кругах уважала ся також «справжнею грецькою вірою». Приймаючи з рокошових артикулів пункт про брацтва до соймової конституції, редактори теж викинули з нього згадку про послушність царгородському патріарху.
І правительство не забарило ся виявити, як воно толкує собі «справжню грецьку віру». Саме під час сойму вмер старий грішник владика луцький Терлецький. Король на власну руку, не питаючи ся волинської шляхти, дав владицтво волинському шляхтичу Остафію Єловичу-Малинському, унїяту[1869]. Як оден з участників унїятської адреси з 1603 р.[1870], він мусїв бути звістний, як явний прихильник унїї й латинїзації, отже ся номінація його на луцьке владицтво могла бути від разу оцїнена в своїм значінню. Волинські посли заложили протест против «неслушного закінчення сойму», уставлених на нїм «неправних артикулів» і «неправного отданя владыцтва луцкого пану Малинскому»[1871]. З реляційного соймику волинського вислано осібну депутацію до короля, яка мала заявити, що королївський привилей в справі «грецької релїґії» не вдоволив «тих країв», а нарушеннє канонів і старих звичаїв при іменованню Малинського й поготів[1872]. Малинського волинська шляхта іґнорувала, як неправного, і висилаючи послів на новий сойм (визначений на початок 1609 р.), поручила добивати ся, щоб се владицтво, й иньші потім, були обсаджувані такими людьми, які б брали посьвященнє від патріархів[1873]. І до загальної конституції попереднього сойму, — «тому що вона не вповнї задовольнила людей грецької віри», вони жадали пояснення в тім напрямі, що тут іде мова про владиків, які признаватимуть власть патріарха. Про вибір владиків шляхтою соймик уже не згадував, мабуть переконавши ся, що король на тій точцї не уступить, маючи за собою стару практику[1874].
Обставини були того роду, що православні справдї могли покладати надїї на сойми і думати про пресію на правительство. Рокошовий фермент ще не знейтралїзував ся, а трівожні обставини на північнім сходї — перспектива московської кампанїї і війна шведська, що тягнула ся далї, змушували правительство за всяку цїну бажати внутрішнього спокою і — кредитів на заграничну акцію. На жаль, не маємо близших подробиць про соймові наради і не знаємо, як використовували ся сї відносини православними для своїх справ. Їx бажаннє прихильного для них роз'яснення конституції 1607 р., очевидно, було підперте й иньшими елєментами: правительство обіцяло, що на найблизшім соймі воно постараєть ся «основнїйше успокоїти грецьку релїґію»[1875]. Тим часом проголошував ся повний спокій «між духовними властями, що прийняли унїю з Римом і тими, які не хочуть на то пристати», та спокійне тимчасове володїннє тим, хто що має, під великою грошевою зарукою, а всякі правонарушення мав розбирати сьвітський трибунал[1876].
Се була важна постанова: вона сповняла, хоч в формі тимчасовій, рокошове домаганнє православних, аби всї справи з духовними судили ся звичайними сьвітськими (шляхецькими) судами, і при тодїшнїм настрою трибуналу таке рішеннє могло православним обіцювати дуже богато. Потїй, не передчуваючи, який оборот візьме справа, поспішив ся заложити протест против юрисдикції «повного» (себто сьвітського) трибунала в сїй справі[1877] і тою скороспішністю тільки скомпромітував своїх союзників. Правительство і сим разом не було щирійше в своїй уступцї, як попередньою сойму, і згодивши ся на соймі на юрисдикцію сьвітського трибуналу, в друкованім текстї конституції самовільно змінило, або, без церемонїй кажучи — сфальшувало текст конституції, так що справа православних з унїятами мала підлягати не повному трибуналови, а його духовному департаментови, т. зв. «мішаному суду», зложеному з чотирох делєґатів трибуналу і чотирох римсько-католицьких духовних.
Се, розумієть ся, вповнї зміняло справу. Процеси виленського духовенства, що вийшло з послушности Потїєви, зараз се показали. Потїй обжалував їх у трибунал. Трибунал узяв се під наради повного трибуналу, відповідно до автентичної соймової конституції, й рішив справу на користь виленського духовенства. Але Потїй не признав юрисдикції повного трибуналу, відповідно до друкованого тексту конституції і його погляд піддержали духовні члени трибуналу. Вони взяли Потїєву справу на свій суд; тому що повний трибунал не схотїв вислати своїх делєґатів до сеї справи, її розглянули самі духовні члени і рішили туж саму справу на користь Потїя. Така історія повторила ся з кількома Потїєвими процесами (числом пять), і всї вони, наслїдком конфлїкту повного трибуналу з його духовним віддїлом кінець кінцем пішли в королївський задворний суд, а той, тримаючи ся свого тексту конституції, скасував рішення повного трибуналу, признав підсудність сих справ «мішаному суду» і потвердив його рішення на користь Потїя[1878].
Православні занесли протест против сфальшовання тексту конституції[1879] — але що значили такі протести? Супроти такої нещирости правительства, просто перфідної, яку воно показало при своїх останнїх пробах «заспокоєння грецької релїґії», треба було йти пробоєм, ужити рішучих засобів боротьби, щоб змусити його зірвати з сею полїтикою фарисейських фраз і безсовістних обманьств — але на се не було нї сил нї способів. Попереднї тріумфи православних — хоч непевні й ілюзоричні, давали ілюзію сили православного натиску на правительство. Але вони не були осягнені силою православних. Православні лише використали прихильні для них обставини. Тепер тих прихильних обставин не стало.
Православна справа вилетїла на верх на гребню загально-шляхецької рокошової хвилї розбушованої річи посполитої. І правительство мусїло уступати, властиво — удавати, що уступає. Але хвиля потахла, осїла, й православний човен осїв на мілинї.
Рокошовий фермент ослаб. Московська «смута» захопила увагу й інтереси польських полїтиків. Тріумфи московської полїтики Жиґимонта, осягнені в рр. 1610-1, переломили на його користь настрій шляхецької суспільности. А коли за сими тріумфами й пішли розчаровання, загранична полїтика поставила такі поважні питання польскій суспільности, що перед ними мусїли відїйти на другий плян внутрішнї, в тім і релїґійні справи. «Коли хата горить, не час робити в нїй порядки», говорили на соймі 1613 р., і сими арґументами спихано з дневного порядку всякі серіозні дебати про заспокоєннє релїґійної справи. Дісідентам на сих соймах не удало ся навіть скільки небудь серіозно поставити справу про самовільну зміну правительством конституції про юрисдикцію трибуналу[1880]. Посольська палата стала знову індіферентною до домагань православних. «На соймиках православних тїшать надїями, а на соймах насьмівають ся; на соймиках обіцюють, а на соймах фукають; на соймиках звуть братами, а на соймах єретиками»[1881]. По словам православного «Синопсиса» (1632), aa соймі 1613 р. був виготовлений і навіть прийнятий «згідно» посольською палатою проєкт конституції, «що основно заспокоювала нашу релїґію», але справа була відложена до дальшого сойму, «через навал справ». Очевидно, посольська палата, не роблячи опозиції православним, не підперла їх енерґічно перед королем.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві“ на сторінці 5. Приємного читання.
