TextBook Вражіння в сих правительственних кругах одначе видко, не дуже, надїйно їх настроїли. Волинський соймик, висилаючи послів на сойм 1607 р., що мав зреалїзувати спадщину бурливого року, поручили їм міцно тримати ся «волинських артикулів» попереднього року, зладженних на рокошовім зїздї. В однім тільки волинська шляхта вважила можливим поступити з своїх сендомирських постулатів рахуючи ся з настроєм правительственних сфер — що до владиків-унїятів. Вона годила ся на те, щоб владики-унїяти зістали ся до смерти при своїх титулах і діставали третину доходів з катедральних маєтностей; також котрі б сьвященики хотїли зістати ся при унїї, вільно їм — але тільки по королївщинах (в маєтностях приватних мусїв рішати принціп cujus regio eius religio, який рокошане усильно підчеркували для нормовання релїґійних справ по шляхецьких маєтностях). Розпорядженнє катедральними церквами й єпархіальна юрисдикція має зараз же перейти до владиків православних, котрих має король визначити з шляхецьких кандидатів: шляхта вибере по двох кандидатів на кожду катедру, а король одного з них заіменує. А для виховання відповідних, учених кандидатів на церковні посади мають будучі владики завести при катедрі луцькій і володимирській «семінарії», в котрих могло б учити ся принаймнї двадцять «дїток шляхецьких», на коштї й удержанню катедральнім[1864].
Правительственна партия і сим разом, на соймі 1607 р., як і під час рокошових переговорів, уважала потрібним показувати певну прихильність православним домаганням — тим часом як супроти протестантських показувала рішучу відпорність, рішивши ся зломити сих непримиренних опозиціонистів. Та й рокошовий рух 1607 р. підтримував православні домагання дуже енерґічно[1865]. В результатї, сойм постановив в інтересах православних конституцію, яка мала увінчати десятилїтню соймову боротьбу православних за права православної церкви. Важнїйші пункти сеї конституції «про грецьку релїґію»[1866] звучали так (від імени короля):
«Заспокоюючи грецьку релїґію, що має здавна свої права, запевняємо, що достоєнств і маєтностей духовним не будемо роздавать инакше, як тільки відповідно до їх фундацій і давнїх звичаїв, признаних нашими предками, себто людям шляхецького стану, руської народности, справжньої грецької віри[1867], не ставлячи перешкод їх сумлїнню і їх праву, анї не забороняючи анї не перешкоджаючи їм в свобіднім відправлюванню служби божої.
«Также церковні брацтва грецької реліґїї зіставляємо при їх правах і привілєґіях.
«Процеси і всякі судові акти та банїції, постановлені в яких небудь судах Корони і в. кн. Литовського на духовні особи, касуємо і ті особи від них увільняємо»[1868].
ПОГРОМ ПРАВОСЛАВНИХ
Нещирість правительства, номінація луцького владики, сойм 1609 р., постанова про юрисдикцію трибуналу й її пофальшованнє, безрадність православних. Погром виленського духовенства. Справа львівського владицтва: капітуляція Ґедеона перед брацтвом, Ісайя Балабан і протест против нього, вибір Тисаровського і його обіцянка унїї, заходи православних і заява православности. Владицтво перемиське
Тріумф православних одначе не був анї повним, анї певним. Не було сумнїву, що уступки й обіцянки правительства не були щирі. Конституція 1607 р. опирала ся на звіснім нам вислицькім проєктї, дещо тільки зміненім. Правительство не взяло на себе обовязку зараз обсадити православні катедри православними кандидатами, мовчки поминуло домаганнє вибору кандидатів на владицтва самими православними, а навіть що до віри кандидатів на православні посади не прийняло стилїзації «волинських артикулів», де православність будучих владик була виражена висловами такими, що не лишали місця для яких небудь кривих толковань (послушенство патріарху). Лишила ся, дещо підправлена тільки, стилїзація вислицьких артикулів, і в сїй новій формі не так докладна, щоб під іменем людей «руської народности й справжньої грецької віри» не можна було проводити унїятів — бож унїя в унїятських і правительствених кругах уважала ся також «справжнею грецькою вірою». Приймаючи з рокошових артикулів пункт про брацтва до соймової конституції, редактори теж викинули з нього згадку про послушність царгородському патріарху.
І правительство не забарило ся виявити, як воно толкує собі «справжню грецьку віру». Саме під час сойму вмер старий грішник владика луцький Терлецький. Король на власну руку, не питаючи ся волинської шляхти, дав владицтво волинському шляхтичу Остафію Єловичу-Малинському, унїяту[1869]. Як оден з участників унїятської адреси з 1603 р.[1870], він мусїв бути звістний, як явний прихильник унїї й латинїзації, отже ся номінація його на луцьке владицтво могла бути від разу оцїнена в своїм значінню. Волинські посли заложили протест против «неслушного закінчення сойму», уставлених на нїм «неправних артикулів» і «неправного отданя владыцтва луцкого пану Малинскому»[1871]. З реляційного соймику волинського вислано осібну депутацію до короля, яка мала заявити, що королївський привилей в справі «грецької релїґії» не вдоволив «тих країв», а нарушеннє канонів і старих звичаїв при іменованню Малинського й поготів[1872]. Малинського волинська шляхта іґнорувала, як неправного, і висилаючи послів на новий сойм (визначений на початок 1609 р.), поручила добивати ся, щоб се владицтво, й иньші потім, були обсаджувані такими людьми, які б брали посьвященнє від патріархів[1873]. І до загальної конституції попереднього сойму, — «тому що вона не вповнї задовольнила людей грецької віри», вони жадали пояснення в тім напрямі, що тут іде мова про владиків, які признаватимуть власть патріарха. Про вибір владиків шляхтою соймик уже не згадував, мабуть переконавши ся, що король на тій точцї не уступить, маючи за собою стару практику[1874].
Обставини були того роду, що православні справдї могли покладати надїї на сойми і думати про пресію на правительство. Рокошовий фермент ще не знейтралїзував ся, а трівожні обставини на північнім сходї — перспектива московської кампанїї і війна шведська, що тягнула ся далї, змушували правительство за всяку цїну бажати внутрішнього спокою і — кредитів на заграничну акцію. На жаль, не маємо близших подробиць про соймові наради і не знаємо, як використовували ся сї відносини православними для своїх справ. Їx бажаннє прихильного для них роз'яснення конституції 1607 р., очевидно, було підперте й иньшими елєментами: правительство обіцяло, що на найблизшім соймі воно постараєть ся «основнїйше успокоїти грецьку релїґію»[1875]. Тим часом проголошував ся повний спокій «між духовними властями, що прийняли унїю з Римом і тими, які не хочуть на то пристати», та спокійне тимчасове володїннє тим, хто що має, під великою грошевою зарукою, а всякі правонарушення мав розбирати сьвітський трибунал[1876].
Се була важна постанова: вона сповняла, хоч в формі тимчасовій, рокошове домаганнє православних, аби всї справи з духовними судили ся звичайними сьвітськими (шляхецькими) судами, і при тодїшнїм настрою трибуналу таке рішеннє могло православним обіцювати дуже богато. Потїй, не передчуваючи, який оборот візьме справа, поспішив ся заложити протест против юрисдикції «повного» (себто сьвітського) трибунала в сїй справі[1877] і тою скороспішністю тільки скомпромітував своїх союзників. Правительство і сим разом не було щирійше в своїй уступцї, як попередньою сойму, і згодивши ся на соймі на юрисдикцію сьвітського трибуналу, в друкованім текстї конституції самовільно змінило, або, без церемонїй кажучи — сфальшувало текст конституції, так що справа православних з унїятами мала підлягати не повному трибуналови, а його духовному департаментови, т. зв. «мішаному суду», зложеному з чотирох делєґатів трибуналу і чотирох римсько-католицьких духовних.
Се, розумієть ся, вповнї зміняло справу. Процеси виленського духовенства, що вийшло з послушности Потїєви, зараз се показали. Потїй обжалував їх у трибунал. Трибунал узяв се під наради повного трибуналу, відповідно до автентичної соймової конституції, й рішив справу на користь виленського духовенства. Але Потїй не признав юрисдикції повного трибуналу, відповідно до друкованого тексту конституції і його погляд піддержали духовні члени трибуналу. Вони взяли Потїєву справу на свій суд; тому що повний трибунал не схотїв вислати своїх делєґатів до сеї справи, її розглянули самі духовні члени і рішили туж саму справу на користь Потїя. Така історія повторила ся з кількома Потїєвими процесами (числом пять), і всї вони, наслїдком конфлїкту повного трибуналу з його духовним віддїлом кінець кінцем пішли в королївський задворний суд, а той, тримаючи ся свого тексту конституції, скасував рішення повного трибуналу, признав підсудність сих справ «мішаному суду» і потвердив його рішення на користь Потїя[1878].
Православні занесли протест против сфальшовання тексту конституції[1879] — але що значили такі протести? Супроти такої нещирости правительства, просто перфідної, яку воно показало при своїх останнїх пробах «заспокоєння грецької релїґії», треба було йти пробоєм, ужити рішучих засобів боротьби, щоб змусити його зірвати з сею полїтикою фарисейських фраз і безсовістних обманьств — але на се не було нї сил нї способів. Попереднї тріумфи православних — хоч непевні й ілюзоричні, давали ілюзію сили православного натиску на правительство. Але вони не були осягнені силою православних. Православні лише використали прихильні для них обставини. Тепер тих прихильних обставин не стало.
Православна справа вилетїла на верх на гребню загально-шляхецької рокошової хвилї розбушованої річи посполитої. І правительство мусїло уступати, властиво — удавати, що уступає. Але хвиля потахла, осїла, й православний човен осїв на мілинї.
Рокошовий фермент ослаб. Московська «смута» захопила увагу й інтереси польських полїтиків. Тріумфи московської полїтики Жиґимонта, осягнені в рр. 1610-1, переломили на його користь настрій шляхецької суспільности. А коли за сими тріумфами й пішли розчаровання, загранична полїтика поставила такі поважні питання польскій суспільности, що перед ними мусїли відїйти на другий плян внутрішнї, в тім і релїґійні справи. «Коли хата горить, не час робити в нїй порядки», говорили на соймі 1613 р., і сими арґументами спихано з дневного порядку всякі серіозні дебати про заспокоєннє релїґійної справи. Дісідентам на сих соймах не удало ся навіть скільки небудь серіозно поставити справу про самовільну зміну правительством конституції про юрисдикцію трибуналу[1880]. Посольська палата стала знову індіферентною до домагань православних. «На соймиках православних тїшать надїями, а на соймах насьмівають ся; на соймиках обіцюють, а на соймах фукають; на соймиках звуть братами, а на соймах єретиками»[1881]. По словам православного «Синопсиса» (1632), aa соймі 1613 р. був виготовлений і навіть прийнятий «згідно» посольською палатою проєкт конституції, «що основно заспокоювала нашу релїґію», але справа була відложена до дальшого сойму, «через навал справ». Очевидно, посольська палата, не роблячи опозиції православним, не підперла їх енерґічно перед королем.
Кінець кінцем, рокошові успіхи православних стали початком не дальших тріумфів і здобутків, а гірких розчаровань і зневіря. Бунт, вчинений духовенством митрополичої епархії в Вильнї, Новгородку й Городнї против власти унїятського митрополита й унії, яку воно признало було, а тепер признавати більше не хотїло, може не без впливу рокошових успіхів, — закінчив ся повним погромом православних. Духовний суд рішив дїло на користь Потїя, а королївський суд його рішення потвердив, і король наказав властям віддати церкви в володїннє митрополита. Духовенство піддати ся не хотїло, прийшло ся забирати церкви силою, при участи війська, розбиваючи замки, ломлячи двері і т. и., як оповідали православні. Жиґимонт сам під ту пору трапив ся у Вильнї; православні, обступивши його на дорозї, падали з жінками й дїтьми на колїна перед ним, просячи не насилувати їх совісти, не відбирати церков, але се не здержало його від тих огидних насильств[1882]. Під вражіннєм їх став ся тодї атентат на морального справника сих насильств Потїя: православний заїзжий гайдук кинув ся на нього з шаблею, але відрубав тільки пальця. Гайдука взято на тортури, четвертовано, потім стято, а Потїєва кровь, пролита, що правда, з пальця тільки, зробила ще з нього й мученика унїї супроти «фанатиків-православних».
Заохочений усьпіхами в Вильнї, пробував він забрати церкви і в Київі, але тут «яко на Українї» його аґенти не чули себе сьміло, і власти супроти загальної опозиції православного міщанства, шляхти й козаків не відважали ся підтримувати його так рішучо як у Вильнї. Всеж таки намістник Потїя Ант. Грекович і сам Потїй розпочали тяганину з місцевим духовенством по судах за непослух, а король не жалував грамот, якими передавав під власть митрополита все нові монастирі[1883].
Заразом правительство далї веде свою лїнїю — обсаджує всї єрархічні позиції унїятами, або людьми унїї прихильними. Номінації Малинського на луцьке владицтво король таки не скасував, невважаючи на протести православних, і Малинський — хоч і не без опозиції духовенства й суспільности, зістав ся таки на позиції луцького владики. Подібна доля, очевидно, приготована була й львівській катедрі і тільки припадком її оминула.
Там по довголїтнїх війнах Ґедеона Балабана з брацтвом, в 1602 р. прийшло нарештї до формальної згоди. Став ся нїби то компроміс: брацтво, до тепер не признававши не тільки власти Балабана як місцевого владики, але й авторитета його як патріаршого екзарха, згодило ся признати за ним екзарші права, а за те Балабан признав брацтво ставропіґією, то значить — зрік ся всяких претенсій з свого титулу львівського владики. Заразом обовязав ся не мішати ся в фінансову господарку брацтва, а вибір наступника на владицтво по собі полишив «церкві», кого вона вибере, — «сукцессій жадной по крови альбо ведлугъ повинноватства не допускаючи»[1884]. Ся остання заява була тим тяжша для Ґедеона, що він в дїйсности мав свого «сукцесора» на катедру в особі свого братанича архимандрита унївського Ісайї Балабана. Ще за часів, коли Ґедеон був в ласках королївських, вистарав ся він для сього братанича королївський привилей на наступство[1885]. Пізнїйше і від патр. Мелетія, тодїшнього управителя царгородського патріархату, взято було згоду на се наступництво Ісайї, аби на львівську катедру не всунув ся якийсь унїятський кандидат[1886].
Ся болюча уступка Ґедеона найлїпше характеризує дїйсне значіннє сього помирення його з брацтвом: се була в дїйсности повна капітуляція гордого владики перед львівськими «хлопами». Під натиском громадської опінїї, що не могла забути, ревности брацької, а Балабанової хитливости на пунктї унїї, він мусїв покорити ся на склонї свого житя. Брацтво нї в чім не уступило владицї — те що воно признало за ним титул екзарха, се не було нїякою уступкою: того титулу брацтво не могло йому не признати, але всїх владичих прав супроти брацтва, за які він боров ся, і навіть екзарших Ґедеон мусїв зрікти ся. І брацтво в своїй завзятости против нього пішло так далеко, що знищило права його братанича, хоч се грозило явною небезпекою православній церкві й єпархії. Львівські сїдельники й кожемяки, при всїй ревности по благочестию дали ще раз доказ своєї короткозорости й браку такту. Треба одначе сказати, що Балабани сю останню уступку може й не брали дуже траґічно. Ісайя був далї «коадютором» свого дядька, брав участь в управі епархією, і дивив ся на себе по давньому як на його наступника, не вважаючи на ту угоду 1602 р.
Коли Ґедеон умер (мабуть в останнїх днях сїчня 1607 р. с. с.), Ісайя полетїв до Львова, щоб узяти в свої руки владицтво. На жаль тільки зараз на перших кроках показало, що він теж Балабан — Ісайя став силоміць добувати катедру, катедральні скарби. Духовенство й брацтво протестовало против його поступовання й його претензій на владицтво[1887]. Ісайя похопив ся, старав ся потім затерти сї немилі вражіння, але дарма: братчики рішучо не хотїли Балабана. Даремно їх намовляли з усїх боків, з огляду на небезпечности, які могли вийти для православної церкви, коли б на місце Ісайї, вже узброєного королївським привилеєм і з погляду православности зовсїм певного[1888], прийшло ся діставати нового кандидата. Старий кн. Острозький, покликуючи ся на своє становище патріаршого екзарха, дуже сильно намовляв братчиків прийняти Балабана[1889]; але ті завзяли ся — хоч се завзятє грозило ще раз дуже сильною небезпекою для православних. Арцибіскуп львівський відновив свої давні претенсії на рекомендацію кандидатів на владицтво, і право се було йому, розумієть ся, дуже радо признане королем[1890]. Ісайя даремне доводив, що звісна угода Балабана з Солїковским погасила всякі претенсії арцибіскупів на якісь права до львівського владицтва[1891]. Щоб звалити небезпечного претендента в особі Балабана, король признав сим разом навіть право рекомендації православній суспільности й духовенству — сим разом вони за приводом брацтва грали на руку королївській полїтицї. Вони вибрали й рекомендували галицького шляхтича Остафія Тисаровського (з Тейсарова, в Жидачівщинї)[1892]. Тодї з боку короля і львівського арцибіскупа Тисаровському мусїли дати пізнати, що він не дістане инакше владицтва, як не пристане на унїю. Тисаровський згодив ся. По словам пізнїйшого нунція Торреса, він під присягою обіцяв, що буде держати ся унїї[1893], й тодї арцибіскуп заявив, що годить ся на сього кандидата, й король видав в осени 1607 р. привилей Тисаровському на владицтво.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві“ на сторінці 5. Приємного читання.