Розділ «VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві»

В сумі був то першорядний полємічний трактат, написаний з великим лїтературним і публїцистичним хистом, великим знаннєм, широким і бистрим поглядом на річи, з незвичайно важним і пікантним документальним апаратом, при тім щедро розмішаний сатиричною сілю, влучними дотепами, але в трактованню противника, як на тодїшнї полємічні звичаї, досить здержливий і навіть гречний: щоб обминути якісь нечемні епітети, Філялєт скрізь називає його «дїєписом берестейського собору». Хоч звертаючись передовсїм против книги Скарґи, він в дїйсности далеко виходив поза зачеркнені нею рами полєміки, й власне найсильнїйша сторона його трактату лежить не в загально-теольоґічних партиях, а де він трактує унїю 1596 р. з становища горожанина річи-посполитої й члена руської церкви, де він відкриває й коментує дїйсний характер сього факту, пятнує постулованнє владиків і т. и. В части теольоґічній його талановита арґументація ослаблюєть ся ріжними неправославними поглядами, які Філялет підмішав bona fide в свої арґументи й які видавцї не подумали переглянути й виправити. Пізнїйше православним приходилося вирікати ся всякої солїдарности з теольоґічними поглядами Філялєта, похваляючи його як історика унїї, але в богословських поглядах чоловіка чужого, єретика[1767].

Філялєт оцїнює унїю 1596 р. з становища своєї «шляхецької братиї», в дусї тих, хто замовляли йому сю оборону, згідно з тактикою, яку вела в тій хвилї православна суспільність — шляхецька передо всїм. Перейнятий ідеями шляхецького демократизму, він з сього погляду полємізує з теоріями виключної власти епископів в справах віри, чи з ідеями папської монархії, що відсужують суспільність, шляхецький загал від сих справ. Переведеннє унїї й поступованнє правительства він аналїзує з становища польської конституції, шляхецького парляментаризму, і його голос і погляди як чоловіка «свого» і станом і вихованнєм і сьвітоглядом мусїли трапляти до переконання шляхецької публїки. Але поруч нього підносив голос против унїї полєміст не меньшого калїбру, хоч і зовсїм иньшої марки, цїнний нам особливо, як продукт української культури й українського житя, славний Іван Вишенський. Боротьба з латинською прелестю й унїєю становить центр його лїтературної дїяльности, а хоч хронольоґія його писань переважно зістаєть ся непевною й неясною, але й хронольоґічно беручи унїя 1596 р. становить більше меньше центральну позицію в його письменській роботї. В противність Філялєту, Вишенський заступає погляди українського демосу й близького до нього низшого українського клиру; з становища широкого демократизму виступає він против панських забаганок вищої єрархії, що привели її до унїї, а з становища старої питоменної культури — против всякого схиляння в сторону західньої, католицької культури. Се культурне старовірство його ми мали нагоду пізнати близше і вказати, на скільки мало відповідало воно духови часу, хоч в певних кругах — серед низшого духовенства, серед народнїх мас, а власне серед їх вищих, верств і ся сторона його проповіди не лишила ся без успіху[1768], не тільки завдяки лїтературному хисту автора, але також і завдяки суголосному ґрунтови, який знаходили його гадки в сих сферах.

Ще на ширший послух могли числити його горячі, одушевлені проповіди, звернені против сучасного панства і панських забаганок вищої єрархії, писані з становища широко-демократичного, глубоко-гуманного, — їх високий патос, щире, горяче чутє автора ще й нинї пече наші серця, ворушить наше  чутє, як нїяке иньше писаннє тих часів. Горячий, патетичний до екстатичности, сильний в виразах часом до грубоватости, охочий до різких і сильних тонів в малюнках аж до гіперболїзму, Вишенський був сотворений на народного проповідника, трібуна, народнього вождя, і горячі, переломові часи унїї як не можна більше відповідали його вдачі. Але обставини житя зложили ся так, що він сї найгорачійші часи пересидів в атонскій печері, не приходачи в безпосередню стичність з українською суспільністю, не тільки що з масами.

Біоґрафія Вишенського взагалї нам дуже мало звістна[1769]. Все житє його перед його атонськім побутом закрите для нас і досї. Не підлягає тільки сумніву, що девятдесяті роки й мабуть значну частину вісїмдесятих він пробув на Атосї, і навіть накликування самого патр. Мелетія — лишити свою аскетичну самотність і йти на Вкраїни, помагати в боротьбі за віру, не подвигнули Вишенського. Тільки своїми «посланіями» та полємічними трактатами, пересиланими через людей, відзивав ся він на питання дня, але й сї писання, з одним незначним виїмком, зістали ся недрукованими. В часах, коли від друкованих видань також дуже часто зіставало ся по одному примірнику, або й нї одного, се, що правда, не робить кардинальної ріжницї, але кінець кінцем ми не маємо спромоги оцїнити добре силу впливу проповіди Вишенського на ширші круги сучасної суспільности. В узших кругах його, безперечно, знали й поважали, хоч його старовірські погляди на науку, осьвіту й т. и. мусїли прикро вражати людей, які йшли на передї сучасного культурного й національного руху (се мабуть і було причиною того, що писання його зістали ся недрукованими). Поклик Мелетія, аби Вишенський зійшов зі своєї гори, очевидно був не одиноким: авторитетом Мелетія хотїли мабуть православні вплинути на Вишенського, після того як їх власні накликування лишили ся даремними. Тяжко судити, чи здержувало Вишенського привязаннє до аскетичного атонського житя, чи сьвідомість своєї вдачі й сил, придатнїйших для лїтературних вплив на віддаль, нїж для безпосереднїх зносин з людьми. Тільки десь в р. 1605 прибув він на Україну, але такий відчужений уже і далекий від її житя, що тільки розчарував своїх заочних приятелїв і союзників своїм узко-аскетичним сьвітоглядом своїм старовірством та браком всякого громадського інстинкту[1770].

Сам він по перших же стрічах почув себе чужим тим людям, тому житю, що розвивало ся серед православних, і перемешкавши свій побут сей переважно по ріжних монастирях і скитах, з кінцем 1606 р. вернув ся на Атос і вже більше не вертав ся на Україну, хоч і носив ся з сею гадкою[1771]. Та й лїтературна дїяльність його — яку можемо слїдити десь до рр. 1615 — 6, рішучо слабне по його поворотї з України: автор, переконавши ся, як ослабла спільність ідей і змагань у нього з його земляками, що він і вони говорять різними язиками й ріжно думають — стратив від разу той публїцистичний огонь, той проповідничий жар, що досї палив його і сьвітив йому, й ще глубше нирнув в аскетичну нїрвану[1772].

Теперь ми маємо коло вісїмнадцяти писань Вишенського й хронольоґічно припадають вони головно на останнє десятилїтє XVI в. і перше десятилїтє XVII[1773]. Полишаючи на боцї річи меньше важні, ми маємо тут цикль трактатів звернених против латинської культури, католицтва й унїї. Також «ИзвЂщеніе краткоє о латинскихъ прелестехъ» — ряд полемічних статейпротив римської церкви, не дуже глубоких, але живо і лїтературно написаних (в иньших справах автор відсилає читачів до книжки Василя Острозького О единой истиной православной вЂрЂ, 1588 p., і самий трактат Вишенського написаний мабуть небогато пізнїйше)[1774], «Писаніє до всЂхъ обще въ Лядской землЂ живущих» — короткий, але дуже сильниі і патетичний, в стилю біблїйних пророків, образ упадку церковного і взагалї релїґійного житя на Українї[1775] в переддень унїї[1776]. Посланиє атонських монахів до кн. Острозького і всїх православних на перші всїх вісти про унїю — писанє Вишенським, воно інтересне як одиноке його писаннє надруковане, хоч і без його імени[1777].

Гадки, виложені в нїм, розвиває ширше, з далеко більшого силою й хистом його «Писаніє къ утекшимъ от православноє вЂры епископомъ» — найбільше розміром[1778] і одно з найбільше інтересних з історичного і лїтературного погляду писань Вишенського[1779]. Написане десь по соймі 1597 р.[1780], під сьвіжим вражіннєм довершення унїї, воно дає незвичайно сильну прямо убійчу оцїнку її авторів і тих мотивів, які привели їх до унїї, і се писаннє Вишенського мусїло робити незвичайне вражіннє у сучасників.

Приводом до написання сього «писанія», по словам Вишенського, послужила йому книжка видана в оборонї унїї — мабуть Скарґи[1781]. Прочитавши її він здивував ся, що таких людей, якими знав він владиків — авторів унїї, забрала така ревність до віри й така відвага — робити таке велике й важне дїло — «како и откуду бы ваши милости такои ласки, дару блаженства и святости доспЂти могли — чого и я частію свЂтомъ, яко єсте таковыхъ почестій и благодати отъ горЂ николи не искали, ани просили, и слЂда Христова скорбного не топтали, и пелгримацый къ горнему Ієрусалиму забавою молитвы умноє не творили». Він шукає «слїда євангельского» в тих владиках, і замість того відкриває в них грубих еґоїстів і матеріалістів, які на своїх владицтвах шукали розкоши, богацтва, веселого панського житя. Представивши в дуже сильних, талановито намальованих образах моральну й духову нїкчемність авторів унїї[1782] і здіскредитувавши їх таким чином уже в особах її репрезентантів і ініціаторів, Вишенський переходить до оцінки тих мотивів, якими вони мотивують свій вчинок, і тих арґументів, якими боронено правосильности унїї. Він розбирає тезу, що владики мали право вчинити унїю самі, без згоди й участи вірних, доводить, що такі люде як владики-унїяти не мають нїякого права вважати ся пастирями, та боронить право «овець» критично брати вчинки й поступованнє своїх «пастирів».

Наріканнє владиків на патріарха Єремію, що він наробив великої шкоди й заколоту, піддавши духовенство й церковні порядки під власть сьвітських людей — «хлоповъ, простыхъ шевцовъ, сЂдельниковъ и кожемяковъ подъ єпископовъ преложилъ», — дає привід Вишенському до огненної філїпіки на тему рівности людей по природї й благодати. «Як же ся вы духовными, а не толко духовними, а и вЂрными звати можете, коли брата своєго, въ єдиной купели крещенія вЂрою и отъ єдиноє матере благодати ровно зъ собою народившого ся подлЂйшимъ отъ себе быти чините, уничтожаєте, и ни за што быти вмЂняєте, хлопаєте, кожемякаєте, сЂделникаєте шевцамя на поруганіє прозываєте? Добре, нехай будеть хлопъ, кожемяка, сЂдельникъ и швецъ, але въспомяните, якъ братъ вашъ ровный въ всемъ єсть. Для чего? Для того, ижъ въ єдино треипостасное божество и однымъ способомъ зъ вами ся крестил, a подвигомъ и вЂрою дЂлною, єслижъ и одного отца и матере — вЂры и крещенія єсть, можетъ быти кожемяка отъ васъ лЂпшій и цнотлившій. Чимъ ты лЂпший отъ хлопа? албо ты не хлопъ такійже, скажи ми? албо ты не таяжъ матерія, глина и персть, ознайми ми?» і т. д.

Боронячи патріарха від закидів владиків, Вишенський ще раз відкриває моральну нїкчемність владиків, вказує ті дороги, якими дістають ся вони на свої престоли — протекції, підкупи, просте купованнє на королівськім дворі. Тим пояснюєть ся, що патріарх, вглянувши в відносини української церкви, поручив її не безбожним владикам, а вірним мирянам: «архієреє широко реверендныє и на лектикахъ колышущіє пренебреглъ, а на простыхъ, вЂрныхъ свЂтскихъ людей, православныхъ христіанъ церковь Христову вложилъ и строеніє въ ней поручилъ». І в прегарнім образку висьміває він безпідставне «кокошеннє» владиків перед тими вірними простаками: «Тыє хлопи простыє въ своихъ кучках и домкахъ сЂдять, a мы предся на столахъ епископскихъ лежимо. Тыє хлопи зъ одноє мисочки поливку албо борщикъ хлЂбчють, a мы предся по колкодесять полмисковъ розмаитыми смаками уфарбованыхъ пожираємъ. Тыє хлопи бЂтцкимъ албо муравскимъ кгермачком ся покриваютъ, а мы предся въ гатласЂ, ядамашку и соболЂхъ шубах ходимо. Тыє хлопи сами и панове и слуги собЂ суть, а мы предся предстоящихъ барвяноходцевъ по колкодесять маємо. Предъ тыми хлопи нЂхто славный шапки не здойметь, а перед нами и воєводи здыймаютъ и низко кланяют ся».

«Хлопи Христові», каже Вишенській, були і зістали ся вищими від архиєреїв, що засудили Христа, від Іродів і Пілатів, до котрих прирівнує він владиків, і сим моральним мотивом розвязує питаннє, яке Філялєт опирав на прецедентах церковної історії, на текстах і т. д. Повість про чудо на горі Атонській, включене далї Вишенським на доказ автентичности чуда в Берестю, ослаблює потім  нервовий, горячний тон писання. Воно закінчуєте ся вже в тонах спокійнїйших. Своє поученнє владикам Вишенський замикає запевненнєм, що в усякім разї вірні православні не підуть за ними під власть папи: «не надЂйте ся ныиЂ, не надЂйте ся завтра, не надЂйте ся позавтрію, в прійдущеє время и въ вЂки вЂковъ. Аминь».

Се посланиє можна вважати вершком полємічної дїяльности Вишеньського, але за ним пішло ще кілька дуже цінних річей. Поява Апокрізіса викликала в нїм, в формі листу до кн. Острозького дуже інтересний по оріґінальности свого замислу й стильовости виконання плач над «нагле здохлим трупом» римської церкви, папської гордости й пихи, прирівняної до похвалок біблїйного Рапсака: ся противхристиянська гордість, мовляв, вбила папство й римську церкву, і Вишенський взиває вірних оплакати її труп[1783]. З сим листом до кн. Острозького в рукописях лучить ся иньше писаннє, назване Вишенський в індексї до збірника своїх статей «Порада, како да ся очистит церков Христова»[1784]. Механїчно прилучена до попереднього листу, без початку, вона в теперішнїй редакції мабуть розширена шзнїйшими вставками (головно в оборонї чернецтва), що попсували її архитектонїку[1785].

Поради очищення церкви взагалї не визначають ся анї практичністю, анї глубиною: Вишенський взагалї в позитивній части своєї науки сильним не був нїколи. Поруч важних справ він чіпаєть ся таких дрібниць, як забави на гойдалках і колисках на Петра й Павла, ставленнє пирогів і яєць на гроби й ріжних пережитків поганських сьвят. Інтереснїйше, що супроти зради вищої єрархії Вишенський доходить тут до крайнього радикалізму, високо характеристичного для сеї бурхливої хвилї українського житя — до повного церковного републїканїзму, до неґації єрархії й духовної власти:

«Всякого такого, которій самъ наскакуєть, не пріймуйте, и отъ короля данаго безъ вашого избранія — изжденЂте и проклинЂте. Не въ папежа бо вы крестили ся и не въ королеву власть, да вамъ даєтъ волки и злодЂи, розбойники и антихристови таинники. ЛЂпше бо вамъ безъ владыкъ и безъ поповъ отъ діавола поставленыхъ до церкви ходити и православіє хранити, нежели съ владыками и попами не отъ Бога званными и у церкви быти и съ той ся ругать и православіє попирати».

Відси оден крок до нової, безпоповської церковної орґанїзації — але у чоловіка з більш практичним і позитивним укладом голови, а не у Вишенського. Він радить тільки, щоб православні перед вибором «пастиря» узаконили, собі пост, бдїннє й молитву, і коли Бог обявить їм пастиря — предложити королеви до потвердження. А як король не схоче? Тодї він оглохне і онїміє, пророчить Вишенський, бо він поставлений для справедливости, а не «фольґувати прелести своєї віри». «Толко вы къ Богу истиною ся обратЂте, все тоє вамъ чудотворне устроитъ», запевняє Вишенсьвий. «Тих проклятих владик не приймайте нїяким чином та молїть ся, аби їх відігнано; коли ж світська власть не схоче (їх скинути), то визначіть собі день по всїх городах і молїть ся Богу — тодї побачите, хто пануе над дурною Русю і поневоленими Греками!»

Так, се писав чоловік «не від мира сього», — скільки сильний поривом свого безпосереднього чутя, стільки немічний там, де треба було поставити справу на практичний ґрунт. Люде, що ходили по землї — братчикам, шляхтичам, маґнатам, що орґанїзували петиції й протести, соймикові ухвалили й соймові адреси — сї люде, котрих погляди й становище кристалїзує Філялєт, могли тільки поблажливо похитати головою над наївністю сього аскета, що апелює до чуда божого для розвязання колїзії з королївським правом патронату.

По такім церковно-полїтичнім profession de foi Вишеиського нас не здивує, що більша половина сього трактату зайнята обороною чернечого, аскетичного житя від закидів і зневаги сучасних «змЂнниковъ руских», захоплених західньою культурою репрезентантів української суспільности. Ми знаємо сї його їдкі, саркастичні глузування з новомодної розкоші[1786]; вони дуже інтересні, беручи їх з культурно-побутового становища, цінні з лїтературного погляду, як вицьвіти безпосереднього, домородного гумоту.

Але те що Вишенський противставляє і сїй псевдо-культурі і правдивій культурі, яку він без розбору мішає з нею, себто вищій осьвітї, сьвітській науцї, а власне аскетизм, узька церковність, виреченнє всяких духовних інтересів, апотеоза сминання й побожної «дурної Руси» — се не могло трапляти до перекоренної передової части тодїшньої української суспільности, як прийшло ся переконати ся самому Вишенському.

Сей цикль полємічних писань його закінчують два трактати написані десь в рр. 1600 — 2 з поводу книги Скарґи O rządzie і іеdności koscioła bożego (вид. 1590 p.). Як поясняє Вишенський, ся книга і в першім (1577) і в новім виданню зістала ся йому незвісною, бо він тодї був занадто зайнятий власним аскетичним вихованнєм. Але десь при кінцї 1590 рр. сю книгу прислано патр. Мелетію, а той переслав її на Атос для відповіди. Вишенський присьвятив їй два псевдонїмні трактати. Першій — «Краткословесный отвЂтъ Феодула», де розбирають ся вступні тези Скарґи по одність церкви, прикмети правдивої церкви і т. д. Другий: «Зачапка мудрого латинника съ глупымъ Русиномъ въ диспутацію», де Вишенський бере темою виводи Скарґи про неосьвіченість Руси та причини сього — словянську культуру й затаєннє Греками науки від Руси, і про перевагу римської церкви над грецькою[1787]. Сей другий трактат інтересний для характеристики автора своєю апольоґію смиренної глупоти, але з становища публїцистичного, власне задля такої провідної гадки, не міг мати значіння. Так само оцїнюючи прикмети правдивої церкви, Вишенський бачить в пониженню, в бідах, які терпить східня церква, докази її правдивости і виступає з своєю звичайною проповідю самовідречення, страждань в сїм віцї, бо се удїл правдивого христіянина. Більший інтерес мають тут грізні докори Скарзіза його проповідь релїґійного фанатизму в передмові до короля.

Потїй — його лист до Острозького і відповідь Клирика, Антіррізіс, иньші писання Потїя, посланнє Місаіла, писання православні, Пересторога

Вишенський і Філялєт — се дві кольонни величавого порталю сеї полємічної, чи релїґійно-публїцистичної лїтератури. На иньших репрезентантах її й їх писаннях ми можемо спинити ся тільки коротко, оцїнюючи їх головно з культурно-історичного становища.