Розділ «VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві»

Національний склад і відносини людности України.

Культурна еволюція українських земель від середини XIV до середини XVI дуже мало дотепер займала дослїдників Тільки з розбудженнєм нового духового житя, в останнїй чверти XVI в. вона притягає до себе їх увагу і хиба ретроспективно кидають вони часом оком в попереднї часи. В сфері відносин національних два питання досї тїшили ся увагою дослїдників одно — се становище православної релїґії й православних під польсько-литовським режимом — справа, трактована звичайно принагідно і спеціальною лїтературою представлена досить слабо (вона вказана в прим. 10 в томі V), друга — участь ріжних етноґрафічних елєментів в кольонїзації України. На сїм питанню стрічали ся традиційні погляди польської історіоґрафії на кольонїзацію українських земель польськими елєментами з критикою українських істориків. Перша така серіозна полєміка мала місце уже в 1850-х рр. коли на статю Грабовского (уміщену в Записках о Южной Руси Кулїша п. т. О причинах вражды между Поляками и Украинцами в XVII вЂкЂ), де той принагідно згадав і ті кольонїзаційні заслуги Польщі, виступив Максимович зі статею під таким же титулом (О причинахъ взаимного ожесточенія Поляковъ и Малороссіянь, бывшаго въ XVII вЂкЂ. Рус. БесЂда 1857, IV, передр. в Собранії Сочиненій), і дав ряд важних критичних заміток до сеї справи, застерігши ся в кінцї, що історія кольонїзації ще вимагає «нового деталїчного студіовання, як і вся взагалї історія України в три перші епохи її житя від Батиєвого походу» до Хмельниччини. Таке детальне студіованнє було підняте двадцять лїт пізнїйше Ол. Яблоновским з польської сторони і Антоновичом та В.-Будановим (що перейняв сю роботу по тім, як Антонович відсунув ся від київської археоґрафічної комісії) — зі сторони українсько-росийської. Яблоновский присьвятив сїй справі ряд розвідок в передмовах до видавництва Źródła dziejowe — в т. V (Starostwa ukrainne w pierwszej połowie XVII т.), VI (Opis zamków), XVIII (Ruś Czerwona), XIX (Wołyń a Podole), XXII (Ukraina), і окремі статї (Podole w schyłku wieku XV — Ateneum 1880, VI-VIII, Zasiedlenie Ukrainy w epoce litewskiej — ib. 1891, Etniczna postaćć Ukrainy w epoce zjednoczenia jej z Koroną — Kwart. hist. 1893). В.-Буданов умістив три ширші вступні розвідки в т. I-III части VII Архива Югозап. Россіи (Населеніе Югозап. Росіи отъ пол. XIII до пол. XV вЂка, Населеніе Югозап. Росіи отъ второй пол. XV в. до Люблин. унїї. Кому принадлежитъ главная роль въ дЂлЂ заселенія Украины въ концЂ XVI и нач. XVII в., 1886-1905). При тім обидва дослїдники в своїх розвідках робили собі обопільно критичні й полємічні замітки. Головним тереном, на який звертали вони увагу, тому що він був головним objectum litis, була східня Україна — надднїпрянська й побожська і що до неї згадані дослїдники старали ся дати можливо докладну аналїзу людности — головно по люстраціям середини XVI віку. Але в статях про Галичину й Поділє (західнє) Яблоновский також порушив питаннє про етноґрафічні елєменти в складї місцевої шляхти. Для Галичини се питаннє порушив недавно також Лозіньский в книжцї Prawem і lewem, т. I, 1904, а Ів. Крипякевич дав інтересні спостереження спеціально про Львів (Русини властителї у Львові в першій пол. XVI в. (в Науковім збірнику присьв. М. Грушевському) і Львівська Русь в першій пол. XVI в. (Записки т. LXXVII-LXXIX). Для східнього Поділя деталїчну аналїзу що до складу тутешньої шляхти зробив я в своїй книзї Барское староство (1894). Антонович давнїйше ще зробив подібну аналїзу (меньш деталїчну, щоправда) для шляхти овруцької (в ч. IV Архива Югозападной Россіи, 1867); у вступі до тогож тому сумно звістний Юзефович, тодїшній голова київ. археоґр. ком., видав катальоґ правосл. шляхетських родів, з показаннєм, коли вони звістні в останнє як православні, і коли виступають як католики; катальоґ тяжкий до користання, бо списаний без усякого порядку імен, але показання дані з означеннєм джерел (правда — часто другої руки). Небезінтересно б було дати нову, переглянену й доповнену редакцію такого катальоґу. Як бачимо, до тепер, з виїмком східньої України (і то лише певного часу — середини XVI в.), головно звертано увагу на верству шляхетську, а було б інтересно на підставі приступного нам тепер матеріалу прослїдити і склад міщанства, чужі домішки між селянством, вкінцї — деталїчнїйше вислїдити процес всякання чужих елєментів в саму верству шляхетську. Правда — се не легко, бо джерела не всюди дають для сього матеріали, а напр. імена тільки почасти мають такі характеристичні прикмети, що можуть тут служити; але в приближенню завсїди можна виробити собі суд про етноґрафічні відносини.

Гербові ґрупи західно-української шляхти (до с. 241)

На сї ґрупи недавнїми часами звернув увагу Яблоновский (ор. с. с. 334-342); він начислює до 50 родів гербу Сас, що фіґурують головно на підгірю від Коломийщини до Сянніччини, а більші ґрупи їх виступають в Жидачівщинї й Самбірщинї; се герб спеціально дрібно-шляхетський, а родові лєґенди виводять його зза Карпатів. за часів кн. Льва (Niesiecki sub vосе); розміщеннє гербових гнїзд справдї до певної міри відповідає «волоській» кольонїзації підгіря, що також ішла зза Карпатів, але тільки до певної міри (нпр. замітна річ, що в Сяніччинї, з її давньою кольонїзацією волоського права і тїсними звязками з Закарпатєм, тих Сасів нема зовсїм). Отже Яблоновский трохи заскоро прихиляєть ся до гадки, що то «якийсь клан, якесь колїно, племя волоське — по певним натякам, що перейшовши Карпати від Угорщини, засїло цїле Днїстрове підгірє Бескиду». Прохаска, комбінуючи назву «Сасів» з гіпотезою про звязь сих гербових ґруп з волоською кольонїзацією, зовсїм катеґорично говорить про «Сасів з Семигороду, що поприходили сюди (в Зах. Галичину) з дружинами Волохів» (вступна розвідка в XVIII томі Akta gr. i ziem. c. 12, пор. с. 23); тільки, як звичайно, не вважає потрібним вказати якихось фактів чи документальних звісток, що потверджували б сю гадку.

До сього гербу належать Балицькі, Бандрівські, Бачинські, Билинські, Боярські, Братковські, Брилинські, Винницькі, Витвицькі, Гнилецькі, Голинські, Гошовські, Даниловичі, Дїдушицькі, Добрянські, Дубравські, Желиборські, Жураковські, Ільницькі, Колодницькі, Комарницькі, Копистинські, Креховецькі, Кропивницькі, Крушельницькі, Литинські, Луцькі, Манастирські, Марковські, Підвисоцькі, Рожнїтівські, Сваричовські, Струтинські, Ступницькі, Сулятицькі, Свистельницькі, Тарновські, Татомири, Терлецькі, Тисаровські, Тустановські, Унятицькі, Чолганські й ин.

Герб Корчак не має такої територіальної одноцїльности, більше між ними родів непевного походження або ранїйше спольщених, бо й більше тут є заможнійших і маґнатських родів. Яблоновский (1. с.) числить їх близько сорок родів, і майже всї уважає українськими, а як два гнїзда вказує Перемиський повіт, де виступають такі Корчаки як Бибельські, Порохницькі, Бажі, Дершняки, Сїннівські (de Syenno), Горайські, Чурили, Дрогойовські, Боратинські, Крукеницькі. Друге гнїздо в Холмщинї: Горайські і Липські і фамілїї дрібношляхетські як Верещинські, Ганські, Горденські й Підгороденські, Ставські, Хоєнські, Чернявські. По иньших землях Балабани, Боговитини, Жоравинські, Лагодовські, Ходоровські, Шумлянські, Ярмолинські й ин.

На цитованім в текстї актї конфедерації 1464 р. (Akta gr. i ziem. VII ч. 55) маємо печатки з гербом Сас Сваричовського, Гошовського, Черкаса, Дїдушицького (з деякими відмінами) і якогось Юрия (без призвища, руська). Деякі з сих печаток повторені кілька разів, а се може вказувати, що було й більше шляхтичів того гербу між присутними. Герб Корчак мають дві печатки (одна двічи повторена) — Борщовського, Русина, і Банинського — як Русина то зпольщеного. Три печатки, в тім дві виразно руські (одна має руську напись — і ся печатка повторена двічи, друга належить Ходоровському), мають кружок, подібний до герба Кушаби (жорен). Одна печатка з руською написею має стрілу з перехрестєм, дві кружок з трома хрестами — подібно до польського герба Шалава, що в польській геральдичній лїтературі уважав ся гербом руським, а традиція виводила його з часів Володимира Вел. (Niesiecki, sub voce); пізнїйше одначе сей герб вийшов майже зовсїм з уживання (див. у нього ж про Галків). Старий альбом гербів — Darowski Znaki peczętne Rusi, Noty heraldyczne, Париж 1862. Новійшу полєміку в справі гербів на Руси вказано в т. V с. 48.

Шкільництво

З поміж загальних праць перше місце займає, що до богацтва матеріалу (майже виключно одначе друкованого) праця Харламповича Западнорусскія православныя школы XVI и начала XVII вЂка, отношеніе ихъ къ инославнымъ, религіозное обученіе въ нихъ и заслуги ихъ въ дЂлЂ зашиты православной вЂры и церкви, Казань 1898. Титул книги узший від змісту, що складаєть ся з чотирох частин, присьвячених школам католицьким, протестантським, православним і унїятським. Автор вводить почасти в лїтературу й спеціальні питання; критичність його одначе не дорівнює богацтву зібраного матеріалу, і спеціально в роздїлї, присьвяченім школам православним, звістки, автентичні не всюди докладно відріжнені від більше або меньше апокріфічних. З иньшої лїтератури: Макарій Исторія рус. церкви, особливо т. IX — принагідно зібрані звістки, Ильинскій Югозападное русское общество и его умственное и религіозно-нравственное состояніе въ концЂ XVI и первой пол. XVII ст. (Волын. епарх. вЂдом. 1891), Миропольскій Очеркъ исторіи церковно-приходской школы отъ перваго ея возникновенія на Руси до настоящаго времену, кн. III, віки XV-XVII, 1892 (зовсїм ненаукова збірка звісток). Спеціальнїйше: Петров Очеркъ исторіи православныхъ школъ на Волыни (Труды кіев. духов, акад. 1867, І), Гожалчинскій Езуитскія школы въ юго-западной Россіи (Труды кіев. дух. акад. 1864, II), Ленчевскій Педагогія древнихъ братскихъ школъ (Труды кіев. дух. акад. 1870, VII-IX), Лукьяновичъ Къ вопросу объ острожской школЂ (Волынскія епарх. вЂдомости 1881), Zagórski O grecko-słowiańskiej szkole we Lwowie (Muzeum, 1893, X), Харламповичъ Острожская православная школа (Кіев. Старина 1897, IV), Димитріевскій Эпископъ елассонскій Арсеній и его вновь открытые историческіе мемуары (Труды кіев. акад. 1898, 1).

Для шкільництва в Литовсько-польській державі тих часів взагалї: Łukaszewicz Historya szkółw Koronie i w. ks. Litewskim od najdawniejszych czasów aż do r. 1794, 4 томи, 1848-52 (праця для сих часів досї одинока).

Книжність і письменство XIV-XVII в.

Лїтература і книжність в українських землях XIV-XVII вв. досї не була предметом дослїду в своїй суцїльности. В одинокій досї історії українського письменства пок. Омеляна Огоновського ся частина належить до найслабших частей і не відповідає нїяким науковим вимогам. В історіях «русской литературы» від XIV віка вся увага переносить ся на лїтературу північну, а українські і білоруські памятки фіґурують хиба принагідно, і взагалї сї віки XIV-XV трактують ся досить побіжно як вступ до московського письменства й книжности XV в. Сю систему, що зложила ся більш несьвідомо як сьвідомо, в звязку з загальною історичною схемою «русскої історії», недавно пробував критично-історичними арґументами оправдати проф. Істрін в своїх, обговорених мною в т. III  с. 499 розвідках «Изъ области древнерусской литератури», й ин.; він пробує вже в XIII в. виказати початки великоруської лїтератури, яку противставляє київський як правдиву лїтературу.

З другого боку в сферу української книжности старших столїть роблять ся більш або меньш значні екскурси дослїдниками письменства і взагалї культурного руху українсько-білоруського другої половини XVI в., при чім одначе книжність і письменство українське трактуєть ся нерозривно і в суміш з білоруським. Такі екскурси знаходимо напр. в працях: Владимірова Докторъ Францискъ Скорина, его переводы, печатныя изданія и языкъ, Спб., 1888 (вид. Общества любит. др. письменности); Архангельского Борьба съ католичествомъ и западнорусская литература конца XVI — первой половины XVII вЂка (Чтенія московські 1888, I, і осібнo); Харламповича Западнорусскія православныя школы XVI и начала XVII вЂка, 1898. Але сї екскурси не мають своїм завданнєм використати весь матеріал до сих питань і дїйсно далеко його не використовують. Вкінцї огляди церковного письменства сих віків дає історія церкви м. Макарія, вони одначе дотикають головно земель північних, великоросийських.

Інвентар рукописного запасу XIV-XV вв. дають працї Срезневского Древніе памятники русскаго письма и языка Х-XIV вЂковъ, Волкова Статистическія свЂдЂния о сохранившихся древнерусскихъ книгахъ XI-XIV вЂковъ и ихь указатель, Спб. 1897 (Пам. др. письм. ч. 123), Соболевского Южнославянское вліяніе на русскую письменность в XIV-XV вЂкахъ, Спб., 1894, тут в додатках «Списокъ литературныхъ произведеній, появившихся въ нашей литературЂ послЂ половины XIV вЂка» (повторено в книзї: Переводная литература Московской Руси XIV-XVII вЂковъ, 1903). Одначе сї огляди не вичерпують всього дїйсного запасу відомостей — студії пізнїйших рукописей постійно приносять нам вказівки на певні твори, звістні в попереднїх столїтях, а й рукописні збірники XV, а навіть і XIV віку взагалї вистудіовані тільки в части. Друга їх загальна хиба — той брак доклад нїйших вислїдів що до місця походження рукописей; правда, що переважно рукописи не дають на се вказівок, але взагалї на сю сторону досї звертано замало уваги.

Показчик українських і білоруських рукописей XIV-XVII вв. дав Владиміров в 1890 р., п. т.: Обзоръ южнорусскихъ и западнорусскихъ памятниковъ письменности отъ XI до XVII ст. (Чтенія київські, т. IV, першу пробу такого показчика, тільки далеко меньше повну дав він в працї про Скорину, тільки уживав там на означеннє їх нещасливого терміну «югозападный» в значінню «юго и западно-русскій», а не в звичайнім значінню — правобічної України). Показчик задуманий добре: автор там, де розпоряджав якимсь матеріалом, дає взірцї мови, історично-лїтературні пояснення, пробує відріжняти памятки українські від білоруських. Але для дуже багатьох рукописей Владиміров таким матеріалом, не розпоряджав, а далеко й не опанував всього матеріалу — його від того часу пробуло дуже багато й ще більше прибуде (зверну увагу на описи львівських рукописей, що друкують ся в виданнях Наук. тов. ім. Шевченка, в новозаснованім «Українсько-руськім архиві», та в ИзвЂстіях академіи — описи рукописей Народнього Дому й ин.). Ряд доповнень подав Соболевский під тит.: ЗамЂтки о малоизвЂстныхъ памятникахъ юго-западно-русскаго письма XVI-XVII вв. (Чтенія київські т. IV). Проф. Карский в своїй працї Къ вопросу о разработкЂ стараго западно-русскаго нарЂчія, 1893 (Труды виленского отд. предварительнаго комитета) і новійше в книжцї БЂлорусы (т. I, 1903 с. 369-397) подав реєстр «западнорусскихъ рукописей», але виберає ті головно, в яких народня білоруська стихія язикова проступає виразнїйше; українські рукописи фіґурують тут лише зрідка, автор їх часом виріжняє, зле багато між тими рукописями з прикметами тодїшньої книжної мови, спільної й білоруським й українським землям, зістаєть ся без докладнїйшої льокалїзації.

Спеціальні моноґрафії вказані при текстї.

До питання про українські думи

Аналїзї дум — самого понятя про них і того роду поетичної творчости, який означаєть ся сим терміном, та його історії присьвячена досить значна лїтература (перегляд її, хоч і не повний дає статя Е. Ткаченка-Петренка: Думы въ изданіяхъ и изслЂдованіяхъ, Україна 1907 кн. VII). Але вона в значній мірі обертаєть ся в порожняві. Під думою розумієть ся епічна поезія з характеристичною нерівноскладовою ритмічною будовою. Одначе назва думи для сього роду являєть ся поки що вповнї конвенціональною: досї не звісно нї одного факту, де б назва «думи» прикладала ся власне до сього роду поезії, чи то в устній чи то в писаній традиції. Тим меньше маємо право звязувати сю назву виключно з такими саме піснями. А коли вже робити се, по традиції, яка уставила ся в наукових кругах XIX в., то у всякім разї не можна без докладнїйшої аналїзи прикладати до сеї конвенціональної катеґорії «дум» історичні сьвідоцтва про «думи», які можуть говорити про зовсїм иньші, відмінні типи піснотворчости, і по всякій правдоподібности таки справді про зовсїм иньше говорять: «думи» XVI-XVII в., згадані в польських джерелах, зовсїм не те, що розуміли під сею назвою в XIX в. і тепер.

Взагалї сї звістки старої традиції чисто використовують ся без потрібної обережности. Так напр. клясичний текст Сарнїцкого про руські думи часто інтерпретуєть ся досить довільно. В ориґіналї він звучить так: duo Strusii fratres adolescentes strenui et bellicosi a Valachis opressi occubuerunt, de quibus etiam nunc elegiae, quas dumas Russi vocant, canuntur, voce lugubri et gestu canentium se in utramque partem motantium id quod canitur exprimentes; quin et tibiis inflatis rustica turba passim modulis lamentabilibus, haec eadem imitando, exprimit (Annales, при липськім вид. Длуґоша, II с. 1198). Тут, як бачимо, розріжняєть ся властиве виконаннє думи співом і ритмічними рухами фахового співця, і імітація тихже мотивів селянами на дудках, чи в супроводї дудок. Тому помиляєть ся напр. Дашкевич в своїй новійшій статї про думи (Изборникъ кіевскій, с. 134), виводячи звідси, що в другій половинї XVI в. думи «виконували ся хором», хоч сам на иньшім місцї (с. 123) признає справедливою замітку Наймана (Dumy ukraińskie, Ateneum 1885, X с. 109), що сама ритмічна будова їх мельодій не надавала ся до співання народом. Трохи забагато виводить з слів Сарнїцкого також і П. Житецький (Мысли о малорусскихъ думахъ с. 128), добачаючи в них такі прикмети: суспільний зміст (треба б ґенералїзувати факт істновання думи про смерть Струсїв у походї), елєґічний характер, сумний мотив (сї дві прикмети можуть бути одною) і жестикуляція при виконанню.

Гадка про звязки українських дум з полудневословянською, сербською спеціально, пісенністю, в звязку з звістками про розповсюдненнє сербських пісень і співаків в землях коронних і вел. кн. Литовського, підносили ся вже давнїйше — Jagió Gradja za slovinsku narodnu poeziju (Rad jugosl. akad. XXXVII), Пыпинъ и Опасовичъ Исторія славян. литературы I, Neumaun 1. с., Фаминцынъ Домра, Халанскій Южнославянскія сказанія о кралевичЂ МаркЂ, Сумцов Соврем. украин. этнографія II і йогож Культурныя переживанія. Але все се були побіжні згадки без глубшої аналїзи. Новійшими часами справу звязку між українськими думами і полуднево-словянською поезією порушив Дашкевич в цитованій статї НЂсколько слЂдовъ общенія Южной Руси съ Югославянствомъ въ литовско-польскій періодъ ея исторіи, между проч. — въ думахъ (Изборникъ кіевскій, 1904), але теж так побіжно й загально, мов би умисно уникав якоїсь ясної відповіди, в чім саме полягав, в яких обставинах і в якім часї мав місце той полудневословянський вплив; він властиво вагаєть ся між гадкою про анальоґію і вплив (пор. с. 128 і 130). Що правда, йому — як і попереднїм дослїдникам, були незвісні записки двірських рахунків Ягайла, що сьвідчать про популярність сербських музиків в Польщі й Литві вже на початках XV віка: в записках 1415 р. фіґурують тут krwaci fistulatores, Rationes curiae Vladislai c. 457-462 (видавець в показчику — с. 570 дописує: tympaniste seu fistulatores, але тимпанисти фіґурують в записках осібно від тих Хорватів). Натомість широку популярність в лїтературі здобула пізнїйша звістка про сербських рапсодів в поемцї Swiatowa rozkosz, виданій Єрон. Морштином (1606), вказана Яґічем (Gradja c. 118):