VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Спеціальних більших колєкцій матеріалів до історії економічного житя українських земель сих часів нема, як нема їх також для Польщі і в. кн. Литовського. Для XIV і XV в. приходить ся збирати відомости з одного боку — в кодексах, присьвячених економічній (і полїтичній) історії тих країв, з якими наші краї стояли в живійших торговельних відносинах (як Hansisches Urkundenbuch, Kodeks miasta Krakowa, Breslauer Urkundenbuch von. S. Korn, матеріалах для історії чорноморсько-оріентальної торговлї зведених в звісній працї Гайда Geschichte des Levantehandals і новійшій Schaube Handelsgeschichte der romanischen Völker des Mittelmeergebietes), з другого боку — в кодексах по історії наших міст і місцевостей з більше розвиненим економічним житєм (як Pomniki do dziejów Lwowa, Akta grodzkie i ziemskie) і загальних корпусах документів (вичислені в т. V прим. 1). Для XVI в. дорогоцїнними джерелами до пізнання економічного житя служать люстрації, інвентарі, поборові реєстри й митні книги; з виданого маємо для сього переписи київських і волинських замків 1545 і 1552 р. в Źródła dziejowe, т. VI і Архиві Югоз. Р. VII. І і II; люстрації 1564 і 1570 р. західньої України (Галичини й Поділя) в переважній части видані мною в Жерелах до історії України-Руси т. I-III і VII, деякі части в Архиві Югозап. Рос. VII т. II і ч. VIII т. І; люстрації 1615-1635 р. видані Яблоновским в Źródła т. V. Важні відомости для економічного житя містить з них особливо люстрація 1564 р. (люстрації XVII в., на жаль, без порівняння біднїйші). Інвентарів королївщин видано досї дуже мало й для економічного житя вони мають не однакову вартість; я користав між ин. з приладжених мною копій галицьких інвентарів першої половини XVI в. Інвентарів ріжних приватних маєтків з кінця XVI і першої половини XVII видано кілька десятків в Архиві Югозап. Рос. VI т. I, VII т. I, Памятниках кіев. ком. т. І і III, але се не богато і в порівнянню з тим, що заховало ся, і розмірнo до потреби в них для дослїду. Майже нїчого, на жаль, не видано з митних книг, і не знати навіть, чи заховали ся вони в більшій скільности (з одної, яку мав я в руках, подав я відомости на с. 100). Колєкцію поборових реєстрів XVI в. видав Яблоновский в т. XVIII, XIX і XX Źródła; для першої пол. XVII в. не видано майже нїчого. Для економічного житя українських міст дають іще дещо акти видані Антоновичем в ч. V т. І Архива Югозап. Рос.; витяги з львівських актів до історії торговлї для XV в. дав Кутшеба в цитованій працї, для XV і XVI N. Jorga Relatiile comerciale ale terilor noastra сu Lembergul (торговельні зносини волоських земель зі Львовом, Бухарест 1900) і Studii istorice asupra Chiliei si Cetatii-Albe (зносини з Кілїєю й Білгородом) 1900. Невелику збірку цехових актів з Поділя видав о. Сїцинський в X т. подільського церк.-археол. товариства (Матеріалы для исторіи цеховъ в Подоліи). Се було б найголовнїйше.

Чорноморська торговельна дорога XIV-XV в. Замки Каравул, Чорний город і Качибей (до с. 58-9)

Сказане в текстї уважаю потрібним пояснити трохи близше, бо сї питання взагалї досить мало висьвітлені.

Насамперед що до напряму дороги з західньої України на чорноморське побереже, то на напрям «татарської дороги» на Поділє вказують уже привилеї Коріатовичів для краківських купцїв, а з повною докладністю представляє її цитована вже грамота Ягайла з 1403 р. (Kodex m. Krakowa І ч. 101): на Львів їдуть до Волощини і Татарських країв, і ті що їдуть до Татар, зі Львова їдуть на Камінець, а на Волощину просто зі Львова (illis vero — qui Thathariam transire voluerint, ulterius per Podoliam et Camenecz... tranaitum deputamus). Дальші етапи сеї дороги — Тегинь і Білгород позволяє викомбінувати молдавський привилей з 1407 р. Маршрут: Камінець — Білгород — Кафа бачимо також в подорожі Ґільбера де Ляноа (див. т. IV с. 315), Львів — Білгород і морем до Кафи — в пізнїйшій подорожі львівського купця Кодена (Hubert Pamiętniki historyczne c. 11-13). Як посереднї стації Кутшеба (ор. с. с. 57) припускає Яси-Лопушно, але гіпотезу сю вважаю не тільки безпідставною, але (що до Яс) і хибною (Яси не по дорозї, а скручувати до них не було причини).

Про побудованнє замку на крайнїй точцї сеї дороги — на Днїстровім лиманї, на новім, «порожнїм місцї, де не було анї дерева, анї каменя», оповідає як очевидець Ґільбер Ляноа, додаючи, що замок був побудований меньше як за місяць, бо Ґедиґольд стягнув до сього 12 тис. людей і 4 тис. фір дерева й каменя (1. с.). Що до Каравула, то під Рашковом виднієть ся й тепер дуже гарно заховане городище на високім надднїстряньскім разї, в видї чотирокутника з ронделями на трох рогах; проф. Антонович (на підставі автопсії) бачить в нїм прикмети фортифікацій XV в. (див. його розвідку про Каравул в Кіев. Старинї 1896, X, деякі доповнення до історії Каравула див. в моїй рецензії сеї статї в Записках т. XVI с. 6). Але такі прикмети в наших фортифікаціях не уставлені настільки певно, щоб на сїй підставі ми могли положити збудованнє сього замку на XV в. (а не пізнїйше), хоч текст надання 1442 і робить дуже правдоподібним, що тодї в Каравулї й иньших згаданих з ним місцях були замки. Грамота надає: castra nostra Caravul super Dniestr fluvio, Czarnigrad, ubi Dniestr fluvius dictus mare intrat, et Caczibieiow in litlore maris sita, cum omnibus oppidis, portibus, theloneis aquatibus et terrestribus et etiam solis (ґрунтами), villis et omnibus pertinentiis et coherentiis universis (Барское староство с. 26).

Звертає на себе увагу, що перед побудованнєм замку на Днїстровім лиманї, що наступило 1421 р., Ягайло висилає збіже — розумієть ся з Поднїстровя, не до Білгорода, а до Качибея; се могло б піддавати гадку, що в Качибею польсько-литовське правительство стало твердою ногою скорше. Цїкаве, хоч і неясне, що в наведенім Чацким змістї спору Бучацкого з урядниками (спір сей мусить належати, судячи з змісту, до рр. 1442-4) є якась традиція про давнїйші часи Качибея, з перед ста лїт: урядники доводили, що пересипи, на яких вони ставили сторожу, не згадано в наданню 1442 р., а вона повстала від звиш ста лїт, завдяки морю: quia mаrе abstulit aliis, nostro vero dominio adiunxit (Чацкий II с. 200): чи не означало б воно традиції давнїйшого володїння, нїж XV вік? Ріжні здогади про минувшість Качибея й походженнє його назви (його звязували з фамілїєю подільських земян Коцюбів, з селом Кочубієвим коло Камянця) у Дубєцкого op. c. і в юбилейній лїтературі Одеси: Яковлевъ Къ исторіи заселенія Хаджибея, Од. 1789, Маркевичъ Городъ Качибей или Гаджибей, 1894 (Записки одес. істор. тов. XVIII). Пересип, про яку йде спір у Бучацкого, ототожнюють з нинїшнею одеською пересипю. Завважу ще, що в реєстрі Свитригайлових городів, де приходить і ся серія замків — Чорногород — Каравул, можна читати як одну назву: «Качубіїв маяк» і бачити тут і розясненнє наростка possessivi в сїй назві і вказівку на істнованнє тут маяка.

Бучацкому сї замки дані були з застереженнєм права викупу для правительства, але вони, очевидно, стратили всяке значіннє й викуплені не були, як показує той факт, що при ревізії прав 1564 р. потомки Бучацких предложили сю грамоту як право на володїннє — хоч фактично в володїнню не були (див. згадану мою рецензію).

Все сказане про слїди «пановання» Польсько-литовської держави на Чорнім морі та про стан і напрям торговельних доріг на Чорноморю в XIV-XV в. позволяє оцїнити, на скільки перебільшені й позбавлені історичної перспективи такі характеристики торговлї, які ми знаходимо в новійших польських працях, про «опертє о береги Чорного моря, панованнє над водяними дорогами, які йшли на полудне, було підставою заграничної торговлї Польщі в XIV і XV; торговля ся переважно мала характер транзитовий, себто більшу частину товарів лише перевожувано через Польщу зі Сходу на Захід і навпаки. Але стрічаємо — особливо з XV в. і слїди торгу вивозового або безпосереднього обміну продуктами між Польщею і краями положеними над Чорним і Середземельним морем» (Szelągowski Pieniądz c. 53). Можна говорити про слабі і невдалі проби опертя о Чорне море — головно в першій чверти XV в., але нїяк не можна сказати про панованнє на тих водних дорогах. Польські історіозофи новійших часів навіть в окупації Казимиром Руси бачуть тенденцію опанувати береги Чорного моря. Як то близько і легко було тодї з Галича до Чорного моря!

Національний склад і відносини людности України.

Культурна еволюція українських земель від середини XIV до середини XVI дуже мало дотепер займала дослїдників Тільки з розбудженнєм нового духового житя, в останнїй чверти XVI в. вона притягає до себе їх увагу і хиба ретроспективно кидають вони часом оком в попереднї часи. В сфері відносин національних два питання досї тїшили ся увагою дослїдників одно — се становище православної релїґії й православних під польсько-литовським режимом — справа, трактована звичайно принагідно і спеціальною лїтературою представлена досить слабо (вона вказана в прим. 10 в томі V), друга — участь ріжних етноґрафічних елєментів в кольонїзації України. На сїм питанню стрічали ся традиційні погляди польської історіоґрафії на кольонїзацію українських земель польськими елєментами з критикою українських істориків. Перша така серіозна полєміка мала місце уже в 1850-х рр. коли на статю Грабовского (уміщену в Записках о Южной Руси Кулїша п. т. О причинах вражды между Поляками и Украинцами в XVII вЂкЂ), де той принагідно згадав і ті кольонїзаційні заслуги Польщі, виступив Максимович зі статею під таким же титулом (О причинахъ взаимного ожесточенія Поляковъ и Малороссіянь, бывшаго въ XVII вЂкЂ. Рус. БесЂда 1857, IV, передр. в Собранії Сочиненій), і дав ряд важних критичних заміток до сеї справи, застерігши ся в кінцї, що історія кольонїзації ще вимагає «нового деталїчного студіовання, як і вся взагалї історія України в три перші епохи її житя від Батиєвого походу» до Хмельниччини. Таке детальне студіованнє було підняте двадцять лїт пізнїйше Ол. Яблоновским з польської сторони і Антоновичом та В.-Будановим (що перейняв сю роботу по тім, як Антонович відсунув ся від київської археоґрафічної комісії) — зі сторони українсько-росийської. Яблоновский присьвятив сїй справі ряд розвідок в передмовах до видавництва Źródła dziejowe — в т. V (Starostwa ukrainne w pierwszej połowie XVII т.), VI (Opis zamków), XVIII (Ruś Czerwona), XIX (Wołyń a Podole), XXII (Ukraina), і окремі статї (Podole w schyłku wieku XV — Ateneum 1880, VI-VIII, Zasiedlenie Ukrainy w epoce litewskiej — ib. 1891, Etniczna postaćć Ukrainy w epoce zjednoczenia jej z Koroną — Kwart. hist. 1893). В.-Буданов умістив три ширші вступні розвідки в т. I-III части VII Архива Югозап. Россіи (Населеніе Югозап. Росіи отъ пол. XIII до пол. XV вЂка, Населеніе Югозап. Росіи отъ второй пол. XV в. до Люблин. унїї. Кому принадлежитъ главная роль въ дЂлЂ заселенія Украины въ концЂ XVI и нач. XVII в., 1886-1905). При тім обидва дослїдники в своїх розвідках робили собі обопільно критичні й полємічні замітки. Головним тереном, на який звертали вони увагу, тому що він був головним objectum litis, була східня Україна — надднїпрянська й побожська і що до неї згадані дослїдники старали ся дати можливо докладну аналїзу людности — головно по люстраціям середини XVI віку. Але в статях про Галичину й Поділє (західнє) Яблоновский також порушив питаннє про етноґрафічні елєменти в складї місцевої шляхти. Для Галичини се питаннє порушив недавно також Лозіньский в книжцї Prawem і lewem, т. I, 1904, а Ів. Крипякевич дав інтересні спостереження спеціально про Львів (Русини властителї у Львові в першій пол. XVI в. (в Науковім збірнику присьв. М. Грушевському) і Львівська Русь в першій пол. XVI в. (Записки т. LXXVII-LXXIX). Для східнього Поділя деталїчну аналїзу що до складу тутешньої шляхти зробив я в своїй книзї Барское староство (1894). Антонович давнїйше ще зробив подібну аналїзу (меньш деталїчну, щоправда) для шляхти овруцької (в ч. IV Архива Югозападной Россіи, 1867); у вступі до тогож тому сумно звістний Юзефович, тодїшній голова київ. археоґр. ком., видав катальоґ правосл. шляхетських родів, з показаннєм, коли вони звістні в останнє як православні, і коли виступають як католики; катальоґ тяжкий до користання, бо списаний без усякого порядку імен, але показання дані з означеннєм джерел (правда — часто другої руки). Небезінтересно б було дати нову, переглянену й доповнену редакцію такого катальоґу. Як бачимо, до тепер, з виїмком східньої України (і то лише певного часу — середини XVI в.), головно звертано увагу на верству шляхетську, а було б інтересно на підставі приступного нам тепер матеріалу прослїдити і склад міщанства, чужі домішки між селянством, вкінцї — деталїчнїйше вислїдити процес всякання чужих елєментів в саму верству шляхетську. Правда — се не легко, бо джерела не всюди дають для сього матеріали, а напр. імена тільки почасти мають такі характеристичні прикмети, що можуть тут служити; але в приближенню завсїди можна виробити собі суд про етноґрафічні відносини.

Гербові ґрупи західно-української шляхти (до с. 241)

На сї ґрупи недавнїми часами звернув увагу Яблоновский (ор. с. с. 334-342); він начислює до 50 родів гербу Сас, що фіґурують головно на підгірю від Коломийщини до Сянніччини, а більші ґрупи їх виступають в Жидачівщинї й Самбірщинї; се герб спеціально дрібно-шляхетський, а родові лєґенди виводять його зза Карпатів. за часів кн. Льва (Niesiecki sub vосе); розміщеннє гербових гнїзд справдї до певної міри відповідає «волоській» кольонїзації підгіря, що також ішла зза Карпатів, але тільки до певної міри (нпр. замітна річ, що в Сяніччинї, з її давньою кольонїзацією волоського права і тїсними звязками з Закарпатєм, тих Сасів нема зовсїм). Отже Яблоновский трохи заскоро прихиляєть ся до гадки, що то «якийсь клан, якесь колїно, племя волоське — по певним натякам, що перейшовши Карпати від Угорщини, засїло цїле Днїстрове підгірє Бескиду». Прохаска, комбінуючи назву «Сасів» з гіпотезою про звязь сих гербових ґруп з волоською кольонїзацією, зовсїм катеґорично говорить про «Сасів з Семигороду, що поприходили сюди (в Зах. Галичину) з дружинами Волохів» (вступна розвідка в XVIII томі Akta gr. i ziem. c. 12, пор. с. 23); тільки, як звичайно, не вважає потрібним вказати якихось фактів чи документальних звісток, що потверджували б сю гадку.

До сього гербу належать Балицькі, Бандрівські, Бачинські, Билинські, Боярські, Братковські, Брилинські, Винницькі, Витвицькі, Гнилецькі, Голинські, Гошовські, Даниловичі, Дїдушицькі, Добрянські, Дубравські, Желиборські, Жураковські, Ільницькі, Колодницькі, Комарницькі, Копистинські, Креховецькі, Кропивницькі, Крушельницькі, Литинські, Луцькі, Манастирські, Марковські, Підвисоцькі, Рожнїтівські, Сваричовські, Струтинські, Ступницькі, Сулятицькі, Свистельницькі, Тарновські, Татомири, Терлецькі, Тисаровські, Тустановські, Унятицькі, Чолганські й ин.

Герб Корчак не має такої територіальної одноцїльности, більше між ними родів непевного походження або ранїйше спольщених, бо й більше тут є заможнійших і маґнатських родів. Яблоновский (1. с.) числить їх близько сорок родів, і майже всї уважає українськими, а як два гнїзда вказує Перемиський повіт, де виступають такі Корчаки як Бибельські, Порохницькі, Бажі, Дершняки, Сїннівські (de Syenno), Горайські, Чурили, Дрогойовські, Боратинські, Крукеницькі. Друге гнїздо в Холмщинї: Горайські і Липські і фамілїї дрібношляхетські як Верещинські, Ганські, Горденські й Підгороденські, Ставські, Хоєнські, Чернявські. По иньших землях Балабани, Боговитини, Жоравинські, Лагодовські, Ходоровські, Шумлянські, Ярмолинські й ин.

На цитованім в текстї актї конфедерації 1464 р. (Akta gr. i ziem. VII ч. 55) маємо печатки з гербом Сас Сваричовського, Гошовського, Черкаса, Дїдушицького (з деякими відмінами) і якогось Юрия (без призвища, руська). Деякі з сих печаток повторені кілька разів, а се може вказувати, що було й більше шляхтичів того гербу між присутними. Герб Корчак мають дві печатки (одна двічи повторена) — Борщовського, Русина, і Банинського — як Русина то зпольщеного. Три печатки, в тім дві виразно руські (одна має руську напись — і ся печатка повторена двічи, друга належить Ходоровському), мають кружок, подібний до герба Кушаби (жорен). Одна печатка з руською написею має стрілу з перехрестєм, дві кружок з трома хрестами — подібно до польського герба Шалава, що в польській геральдичній лїтературі уважав ся гербом руським, а традиція виводила його з часів Володимира Вел. (Niesiecki, sub voce); пізнїйше одначе сей герб вийшов майже зовсїм з уживання (див. у нього ж про Галків). Старий альбом гербів — Darowski Znaki peczętne Rusi, Noty heraldyczne, Париж 1862. Новійшу полєміку в справі гербів на Руси вказано в т. V с. 48.

Шкільництво

З поміж загальних праць перше місце займає, що до богацтва матеріалу (майже виключно одначе друкованого) праця Харламповича Западнорусскія православныя школы XVI и начала XVII вЂка, отношеніе ихъ къ инославнымъ, религіозное обученіе въ нихъ и заслуги ихъ въ дЂлЂ зашиты православной вЂры и церкви, Казань 1898. Титул книги узший від змісту, що складаєть ся з чотирох частин, присьвячених школам католицьким, протестантським, православним і унїятським. Автор вводить почасти в лїтературу й спеціальні питання; критичність його одначе не дорівнює богацтву зібраного матеріалу, і спеціально в роздїлї, присьвяченім школам православним, звістки, автентичні не всюди докладно відріжнені від більше або меньше апокріфічних. З иньшої лїтератури: Макарій Исторія рус. церкви, особливо т. IX — принагідно зібрані звістки, Ильинскій Югозападное русское общество и его умственное и религіозно-нравственное состояніе въ концЂ XVI и первой пол. XVII ст. (Волын. епарх. вЂдом. 1891), Миропольскій Очеркъ исторіи церковно-приходской школы отъ перваго ея возникновенія на Руси до настоящаго времену, кн. III, віки XV-XVII, 1892 (зовсїм ненаукова збірка звісток). Спеціальнїйше: Петров Очеркъ исторіи православныхъ школъ на Волыни (Труды кіев. духов, акад. 1867, І), Гожалчинскій Езуитскія школы въ юго-западной Россіи (Труды кіев. дух. акад. 1864, II), Ленчевскій Педагогія древнихъ братскихъ школъ (Труды кіев. дух. акад. 1870, VII-IX), Лукьяновичъ Къ вопросу объ острожской школЂ (Волынскія епарх. вЂдомости 1881), Zagórski O grecko-słowiańskiej szkole we Lwowie (Muzeum, 1893, X), Харламповичъ Острожская православная школа (Кіев. Старина 1897, IV), Димитріевскій Эпископъ елассонскій Арсеній и его вновь открытые историческіе мемуары (Труды кіев. акад. 1898, 1).

Для шкільництва в Литовсько-польській державі тих часів взагалї: Łukaszewicz Historya szkółw Koronie i w. ks. Litewskim od najdawniejszych czasów aż do r. 1794, 4 томи, 1848-52 (праця для сих часів досї одинока).

Книжність і письменство XIV-XVII в.

Лїтература і книжність в українських землях XIV-XVII вв. досї не була предметом дослїду в своїй суцїльности. В одинокій досї історії українського письменства пок. Омеляна Огоновського ся частина належить до найслабших частей і не відповідає нїяким науковим вимогам. В історіях «русской литературы» від XIV віка вся увага переносить ся на лїтературу північну, а українські і білоруські памятки фіґурують хиба принагідно, і взагалї сї віки XIV-XV трактують ся досить побіжно як вступ до московського письменства й книжности XV в. Сю систему, що зложила ся більш несьвідомо як сьвідомо, в звязку з загальною історичною схемою «русскої історії», недавно пробував критично-історичними арґументами оправдати проф. Істрін в своїх, обговорених мною в т. III  с. 499 розвідках «Изъ области древнерусской литератури», й ин.; він пробує вже в XIII в. виказати початки великоруської лїтератури, яку противставляє київський як правдиву лїтературу.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві“ на сторінці 8. Приємного читання.