VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Приготовляючи ся до обіцяної розправи на найблизшім соймі, за дволїтню перерву православні постарали ся зміцнити свій союз з протестантами, що були їх вірними помічниками в сих лїтах. Весною 1599 р. став ся в Вильні зїзд православних і протестантів, маґнатів і шляхти. З протестантської сторони задумувано рід релїґійної унїї з православними: протестантські духовні мали зїхати ся до Вильна, а кн. Острозького попросили, щоб привіз учених людей з православного духовенства з Волини, аби дорогою богословських діспут привести до порозуміння коли не у всїх, то принаймнї в деякій части релїґійних питань[1827]. Острозький відкликнув ся на сей плян дуже симпатично, намовив дїйсно кількох духовних осіб, Греків і Українцїв, поїхати на зїзд, і на зїздї виступив з промовою, де висловив горяче бажаннє злуки церкви протестантської й православної. Але православні духовні були настроєні більш розважно і поспішили прохолодити соломяний запал князя. Вони заявили, що православні не можуть зробити нїяких уступок, і злука можлива тільки така, що протестанти приймуть православні доґмати, і що взагалї нїяке порозуміннє не можливе без згоди й уповажнення царгородського патріарха. Рішено отже вислати до патріарха лист від протестантських настоятелїв, з прошеннєм, щоб патріарх з свого боку помагав сїй злуцї, а тим часом прийшлось обмежити ся уложеннєм союзу полїтичного. Протестанти й православні звязали ся в формальний союз — конфедерацію. Супроти неприхильної полїтики правительства, супроти кривд і насильств, які дїяли ся протестантам і православним, вони постановили виступати солїдарно всюди і скрізь, боронячи силами протестантів справи й інтереси православних, і навпаки[1828]. А для повсечасної сторожі й охорони тих інтересів установили т. зв. ґенеральних провізорів, з виднїйших людей, православних і протестантів[1829].

Поміч протестантів була тим потрібнїйша православним, що серед самої православної суспільности, так однодушно настроєної против унїї зпочатку, замітне було ослабленнє, малодушність, переходи в стан унїатсько-католицький. Я вже згадував, як оден з стовпів православя Скумин-Тишкович на соймі 1597 р. виступив уже з обороною унїї. В р. 1598 з'явила ся адреса, підписана звиш тридцятьма особами з поміж української, головно волинської шляхти, де заявляло ся признаннє для духовних, що потрудили ся для справи унїї, і протест против тих, що в союзї з ріжновірцями виступають против унїї[1830]. Адреса звернена до короля й сенату й була, правдоподібно, дїлом Потїя. Вона мала, очевидно, підкріпити прихильну для унїї полїтику правительства. І хоч між підписаними не богато бачимо людей з якогось погляду визначних, вона все таки служить симптомом, що полїтика правительства в інтересах унїї, неприхильність її до православної опозиції, відсуваннє від сенаторських місць, достоєнств, урядів, староств, держав і «иньших користних функцій», на яке скаржили ся вони в актї конфедерації 1599 р., не лишали ся без впливу на настрій сеї шляхецької суспільности.

І правительство не забарило ся показати, що його нїби уступка, зазначена грамотою попереднього сойму, була тільки хвилевим маневром, а воно з своєї полїтики не має заміру попускати. На жаль, подробиць про заходи православних на соймі нїяких не маємо. З того, що соймовий суд над владиками став ся в неприсутности православних[1831], можна здогадувати ся, що вони демонстративно облишали сойм ще перед тим судом. Очевидно, причиною могло бути тільки відпорне становище правительства. Але сойм і без того розлїз ся з нїчим, і сей відїзд православних мав тільки моральне, а не формальне значіннє; він розвязав руки правительству, і той соймовий процес владиків зійшов на просту формальність. Позвані перед короля владики заявили, що вони сьому судови не підсудні й тільки для вияснення справи поясняють, що їх перехід на унїю був відновленнєм давньої злуки руської церкви з римською, занедбаної тільки останнїми часами. Король з сенаторами прийняли до відомости се поясненнє, й королївська грамота оповістила, що як позвані владики так і вся иньша унїятська єрархія мають спокійно уживати своїх бенефіцій і прероґатив, користати з усїх своїх єрархічних прав, і що з сею постановою кінчить ся «завішеннє» всїх релїґійних процесів, проголошенє королем на попереднїм соймі[1832].

Се було знаком для нових атак на православних зі сторони унїатсько-католицької, й Потїй, виведений незадовго перед тим королем на митрополиче становище на місце помершого Рогози[1833], з подвоєною енерґією повів кампанїю в інтересах унїї. З титулу митрополита силкуєть ся він захопити в свої руки Печерський монастир, підбити під свою власть львівського владику, яко свого суфраґана (в 1604 р. він навіть їздив до Львова, пробуючи опанувати сю діецезію); висловляє переконаннє, що добре натиснувши на Копистенського, можна б і його змусити до послуху, і дїйсно не лишає його без своєї «опіки», як гірко скаржив ся Копистенський[1834]. Злучивши в одних руках митрополїю з Володимирською катедрою, розпоряджаючи більшими засобами, більшими матеріальними силами, різкий, шорсткий, неперебірчивий, повний непогамованої енерґії Потїй як у попереднїх роках, так ще більше тепер виступає головним борцем і промотором унїї, тим часом як Терлецький, ображений тим, що його поминули митрополїєю, й инші унїятські владики держать ся більш пасивно.

Але й православна суспільність держала ся. Певні познаки утомлення й розчаровання, правда, помічаємо ми у декотрих по тій новій неудачі — приміром у самого кн. Острозького, що сповіщаючи львівських братчиків про сумний результат соймового процесу, радив їм терпеливо зносити нинїшнї недогоди, в надїї на зміну неприхильної полїтики короля[1835]. Але сї прояви зневіря не нарушують загального образу відпорности, яку проявляють православні на кождім місцї супроти заходів правительства й унїятської єрархії, Потїя головно. В Володимирі, в Київі, в Вильнї і Львові, всупереч королївським листам, засудам, банїціям оберегають вони православних духовних на їх позиціях і з боку короля викликають тільки все нові й нові грамоти, погрози карами, грошевими штрафами і т. д.[1836]. Православні стояли на тім становищу, що поки король не сповнив своєї обіцянки (даної на соймі 1598 р.) — не заспокоїв спору православних з унїятами, доти тріває «суспенсія» всїх спорів, і православних неможна рушати з їх позицій. І їх рішуча опозиція й міцна постанова — зривати сойми, доки їх бажання не будуть приняті королем під розвагу, вже готовили їм побіду над полїтикою правительства.

Моральна побіда православних на соймі 1601 р. і перші здобутки на соймі 1603 р., сойм 1605 р., рішення виленського трибуналу. Рокошевий рух і участь в нїм православних, їх постуляти, уступки правительства, волинські постуляти, конституція 1607 р.

Те чого не удавало ся досї православним — знайти в своїх домаганнях співчутє й поміч від усеї посольської палати сойму, до певної міри удало ся їм добитись нарештї на соймі 1601 р. По безрезультатнім соймі 1600 р. правительство мусїло скликати новий  як найскорше, щоб дїстати кредити на ливонську війну. Настрій сойму для сих кредитів був досить прихильний. Тодї посли православні й протестантські заявили, що пристануть на постанови посольської памяти тільки під умовою заспокоєння релїґійної справи й ріжних кривд, які предложили вони[1837]. Погроза зірвання сойму на сей раз, видко, вплинула на посольську палату. Для заспокоєння ріжновірцїв вона постановила внести в соймові конституції такі постанови: всї процеси й засуди в релїґійних справах касують ся; король запевняє, що він на будуще буде роздавати православні бенефіції тільки людям правдивої грецької віри (ludziom tilko relligiey wlasnie greczkiy); «процес конфедерації» (уставленнє форм процесу й екзекутиви по релїґійним справам) відкладаєть ся до найблизшого сойму.

Православні й протестанти пристали на таку формулу, в надїї, що їх поміркованість в жаданнях буде оцінена королем. Але король з сенаторами відкинув сей проєкт конституції. Тодї православні й протестанти заложили протест против усяких постанов, які б сойм учинив без їх присутности. Вони заявили, що таки не будуть признавати владик-унїятів, анї яких небудь рішень і засудів, противних конфедерації 1573 р., і з тим протестом облишили сойм.

Ся «моральна побіда» мусїла дати нову енерґію православним. На новій соймі (початок 1603 р.) вони разом з протестантами натискають знову на правительство і змушують його до уступок. Що правда, се уступки не принціпіальні, але православні, видно, на початок рішили вдоволити ся і ними, й позволили ухвалити кредити на ливонську війну. Зрештою сойм буввсе таки зірваний потім, але за браком яких небудь подробиць не можемо оцїнити при тім ролї й впливи православних і їх союзників. Становище правительства ставало все тяжше, фермент все збільшав ся; напруженнє між королем і Замойским, «трібуном польської шляхти» причинило ся до загострення конфлїкту з посольською палатою. Опозиція православних і протестантів в такій ситуації могла заважити богато, і король бачив себе змушеним нарештї зійти з свого становища безоглядної відпорности. «Схизматикам попущено дещо, щоб обминути більші небезпечности, як то звичайно говорять, коли роблять не конче добрі уступки», записує єзуітський дневник[1838].

Уступки були такі: король на жаданнє руських послів, підтриманих «дуже численними иньшими голосами», відлучив печерський; монастир від митрополії (бо був наданий Потїєви разом з митрополїєю) й позволив перевести вибір архимандрита по давнїм звичаям і правам старцям монастиря разом з князями й панами Київської землї. Инакше сказавши, позволив лєґалїзувати вже перед тим довершений вибір нового архимандрита (на місце умершого Ник. Тура)[1839]. По друге скасований був процес за жидичинський монастир, инакше сказавши — був полишений в спокою Гр. Балабан; банїцію з нього і «з деяких иньших осіб» король зняв «на прошеннє деяких коронних сенаторів і послів воєводства Київського і Волинського»[1840].

На більш принціпіальні уступки правительство все ще нїяк не хотїло йти. Се показав новий сойм, 1605 р. На нїм шляхецька опозиція, під проводом Замойского, рішучо ударила на короля на цїлім рядї пунктів, і між иньшим зажадала полагодження релїґійної справи взагалї, а зокрема — заспокоєння православних. Інструкція белзького соймику, редаґована по вказівкам Замойского і тому інтересна як вираз жадань і настрою шляхецької опозиції, жадала «также Русь заспокоїти що до релїґії і в справі архимандрії (печерської)»[1841].

В начерку соймових конституцій, виладженім посольською палатою чи то більшістю її, в тімже опозиційнім дусї, проєктувало ся скасованнє всїх процесів і рішень в релїґійніх справах що до православних, ґарантії, що на будуще нїхто не буде змушуваний до послушности иньшій духовній власти «понад канони»; унїяти мають зістати ся до смерти в володїнню своїми бенефіціями, але всї вакансії король буде віддавати тільки православним, так що православна єрархія мала бути відреставрована поволї[1842]. Але король відкинув сей цїлий начерк і нарештї зірвав сам сойм, бачучи його неприхильний настрій. Одинокою уступкою православним було затвердженнє на архимандрії печерскій Єл. Плетенецького, вибранця православних, що фактично вже кілька лїт правив монастирем. Щоб осолодити сю неприємність Потїєви, король видав заразом цїлий ряд листів в його справах і на його користь, і між иньшим дав звісне нам потвердженнє Жиґимонтового привилею православній церкві з 1511 р. В нїм, як знаємо, король іще раз пробував цїлком іґнорувати роздїл руської церкви й потверджуючи стару Жиґимонтову хартию, дав митрополиту-унїятови власть «над всїми владиками й архимандритами, ігуменами попами, дияконами й над усїма церквами їх, не виключаючи жадної, у всїй державі — коронї Польській і в. кн. Литовськім»[1843].

Але «надробляти міну» тим способом ставало все тяжше, від коли шляхецька суспільність признала за факт роздїл руської церкви й стала на становищі православних — що унїя була переведена не правосильно й протекція унїятській єрархії являєть ся нарушением прав православної церкви. При опозиційнім настрою шляхецького загалу против правительства, воно мусїло на кождім кроцї стрінути ся з таким суперечним поглядом в справі руської церкви. На двух соймах воно відкинуло домаганнє посольської палати в справі «заспокоєння людей грецької релїґії», але стрінуло ся знову з ним, як тільки зійшло ся з шляхетським загалом. Зараз на найблизшім соймі (весною 1606 р.) в скаргах (gravamina), предложених королеви всею посольською палатою, королеви зроблений також і той закид, що «згода між ріжновірцями в ріжних краях, а особливо там, де розповсюднена грецька релїґія, нарушаєть ся ріжними кривдами що далї то більше», і король нїчого не робить, щоб положити край тим кривдам[1844].

З другого боку правительствений погляд на одноцїльність руської церкви та його іґнорованнє релїґійного роздїлу в нїй слїдом по тій грамотї короля був рішучо заперечений рішеннєм трибунала в. кн. Литовського в процесах виленського брацтва з м. Потієм (лїтом 1605 р.).

Се було голосне дїло, що звернуло на себе загальну увагу[1845]. Зачало ся воно з процесу брацтва з своїм бувшим дияконом Ант. Грековичем, що наброївши в брацтві, втїк під опіку Потїя, перейшовши на унїю. Потїй доводив, що справа ся, як духовна, підсудна йому, митрополиту. Брацтво стало на тім становищу, що владики-унїяти з переходом на унїю, стратили власть і юрисдикцію над православними. І головний трибунал прийняв сю точку погляду — «отца Ипатия за ихъ старшого, в розтягненню оному юрысдыкцыи у ихъ, релии греческой подъ благословениємъ патриархи константинопольского будучихъ, быть не узнавши», він прийняв справу й засудив Грековича. Потїй оцїнив усе принціпіальне значіннє сеї справи й порушив небо й землю, щоб оборонити свій погляд. На прошеннє його король скасував рішеннє трибуналу й новим циркуляромпоручив стерегти духовної власти митрополита. Але трибунал зістав ся при своїм поглядї, і з поводу протесту Потїя против виленського брацтва знову признав, що братчики суду митрополита-унїята не підлягають, і він має їх позивати перед патріархом[1846]. Король знову поспішив положити своє veto на такий погляд, але такий різкий конфлїкт його з поглядом шляхецької суспільности (а її речником був в данім разї трибунал, зложений з виборних шляхецьких депутатів) не віщував нїчого доброго для правительства.

Сойм 1606 р. був прелюдією до загального шляхецького повстання, т. зв. «рокоту», або «рокошу Зебжидовского» (по імени провідника опозиційної шляхти, краківського воєводи Зебжидовского: він в сїй ролї заступив місце Замойского, що вмер слїдом по соймі 1605 р.). Поруч сойму, що засїдав в Варшаві, відбував ся загальношляхецький зїзд в сусїднїй Стенжицї й давав напрям, в опозиційному дусї, соймовим нарадам. Коли король знову зірвав сойм, не прийнявши конституцій, виладжених посольською палатою — головно не хотячи прийняти постанов в релїґійних справах, в дусї протестантських і православних домагань, стенжицький зїзд скликав нові загальношляхецькі збори в Люблинї, щоб прийняти рішеннє супроти такого виразного конфлїкту між королем і суспільністю. Сей люблинский зїзд виробив акт обжаловання против полїтики короля й його лихих дорадників і прислав йому сї пункти, а заразом закликав його, аби явив ся сам особисто на новий зїзд шляхти в Сендомирі, щоб дати вияснення супроти сих обвинувачень і поруку поправи. Але король сього не сповнив і супроти сендомирського зїзду став громадити коли себе своїх партизанів в Вислицї, під охороною війська, приведеного гетьманом Жолкєвским. Тодї «рокошане», зібрані в Сендомирі, стали виробляти свій ультиматум. Король з своєю камарілєю підкопав ґрунт у сеї акції рокошан, виробивши свій проєкт конституцій, що приймав цїлий ряд рокошових домагань. Він встиг таким чином перетягнути на свій бік більше умірковану частину шляхти. Невелику купку непримирених, що хотїли стояти до кінця на своїй проґрамі й проголосити короля детронїзованим, коли він не прийняв рокошових пунктів, — без трудности розігнало кварцяне військо (жовтень 1606). Але опозиційний, рокошовий рух через те не згинув, і на другий рік відновили ся рокошові зїзди. Коли весняний сойм, що мав задоволити домагання суспільности, поведенний був королївськими партизанами в правительственнім дусї і в конституціях його були переведені не рокошові, а вислицькі пункти, соймова опозиція прилучила ся до рокошан. Рокош проголосив Жиґимонта детронїзованим, і се привело до оружного конфлїкту. Кварцяне військо погромило рокошан (під Гузовим, липень 1607), але провідники рокошу, маючи за собою спочуте шляхецького загалу, не капітулювали. Попустивши де що з своєї опозиції самій особі короля — лишивши на боцї пляни детронїзації, вони жадали далї сповнення рокошових постулятів. Тільки лїтом 1608 р. наступило формальне помиреннє короля з рокошанами. Король і сенатори обіцяли що шляхецькі постуляти, коли вони будуть предложені нормальним законодатним способом, будуть сповнені, і всї участники рокошу дістали повну амнестію.

Сей бурливий час і обставини рокошового руху були дуже дїяльно використовувані православною суспільністю, українською й білоруською для своїх змагань. В перших стадіях рокошу вона брала дїяльну участь, а її союзники протестанти стояли на чолї цїлого рокошового руху. Януш Радивил, внук Острозького, був маршалком рокошу, а «великий приятель» стараго князя каштелян перновський Стабровский був духовим провідником рокошан в головнім моментї рокошу — сендомирськім зїздї, і горячим речником домагань православних[1847].

В люблинськім зїздї, як довідуємо ся, крім шляхецьких послів брали участь відпоручники й делєґати брацтв і духовних православних[1848]. Перемиський владика Копистенський прислав лист, де гірко нарікав на кривди, які дїють ся православній церкві, на заходи правительства, щоб силоміць змусити православних до послушности унїятській єрархії, і просив зїзд прїйти в поміч православним та просити короля, щоб їх лишено при давних правах і порядках[1849]. І люблинський зїзд не поминув мовчки справи православних. Між предложеними королеви gravamina зроблено йому і той закид, що за його виною нарушено спокійне жите протестантів і людей грецькоі віри[1850]. Послам, що мали доручити сей акт обжаловання, поручено також устно виткнути королеви, що давнїйше люде ріжних релїґій: католики, протестанти, «греки» жили в згодї, не турбуючи своїми справами справ державних, а тепер сї релїґійні спори стали хронїчним явищем[1851].

В Сендомирськім зїздї взяла участь шляхта з воєводств Волинського, Київського, Браславського, меньше з Подільського і Руського, що більше горнули ся до правительственного табору. Особливо богато мусїло бути Волинян, що на своїм соймику ухвалили їхати на зїзд усїм — аби не сталось чогось противного їх інтересам[1852]. Був де хто і з православного духовенства; знаємо, що кн. Острозький завчасу вирядив на зїзд архимандрита печерського Плетенецького, аби він там «з деякими иньшими старшими духовними релїґїї нашої» попильнував конференцій в справі православних, уже в перших початках зїзду[1853]; правдоподібно, були також відпоручники брацтв[1854].

Сама ідея рокошу захоплювала православних мало: монархічне почутє традиційно було досить сильне у православної суспільности, й місцеві інтереси України (справа оборони від Татар) теж велїли більше інтересувати ся зміцненнєм королївської власти й її ресурсів, нїж дальшим розвоєм шляхетської анархії, до якої змагав рокош. Серед рокошан православні становили праве, меньш опозиційне крило і рокошовий рух вони використовували для пресїї на правительство в своїх власних справах. Тим часом як польська шляхта займала ся стилїзацїєю загальних постулятів, українська шляхта виробила начерк своїх домагань, в видї проєкту конституції[1855], а в нїй звернули увагу головно на дві пекучі справи — справу релїґійну і національні та адмінїстраційні потреби українських земель.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві“ на сторінці 4. Приємного читання.