Я спинив ся трохи на сих подробицях, бо се властиво одинокий по своїй великости взірець орґанїзації промислу на більші розміри на нашій території в тих часах. Промисел нпр. рудний вів ся в дрібних розмірах — анальоґічно з дрібним вареннєм соли, поодинокими підприємцями на невеликих фабриках — «рудах», або й селянами. Часто така руда майже не виходила за обслугу потреб більшого панського двору та його найблизшого сусїдства; иньші давали деяку надвишку на вивіз.
Так нпр. руду під Калушом місцевий староста «держить більше для своєї потреби: як що й продають, то тільки аби заплатити ремісників»; руду довозять селяне за плату з Жидачівщини за кілька миль; ковалям за виробленнє 12 возів зелїза платить ся по 1 зол.[796]. Руда любачівська одна арендуєть ся за 16 зол., за чотири вози доброго зелїза й великих шин (віз вартости 48 гр.), і 4 плужних зелїза (по 10 гр.), друга за 32 зол. і вісїм возів зелїза[797]. За взірець більшої руди може служити руда врочівська з Любачівщини: її державлено за 200 зол. руднику[798]; але тут лучили ся й иньші доходи: з ставу (став був приналежністю руди, бо товкли руду водними приводами) та иньших приналежностей: руду врочівську держав давнїйше рудник за привилеєм з великим ґрунтом, «на котрім є рілї, лук і лїсів досить», — так що дохід з руди був тільки одною з складових частин цїлого господарства, і то досить маловажною. Причиною була як мала видатність руди, так і примітивні способи її оброблення. Руду городецьку нпр. староста скасував, бо рудник дуже нищив лїси: «давав з неї лише 12 грив., а дерева спалив на які 100 зол.»; на тім ґрунтї осаджено чотирох селян на півланових господарствах[799].
Прикладом рудного промислу селянського — зовсїм дрібного, вповнї домашнього може послужити згадуване вже при иньшій нагодї c. Рудники під Луцьком: в нїм 14 дворищ і тутешнї селяне не несуть иньших обовязків окрім того що дають зелїзо на замок: на оден фільварок дають річно два плужні зелїза, вісїм серпів, чотири коси, два малі руські сошники, дві мотики, два заступи, дві сокири, два зелїза сьвітильні; на другий фільварок — теж саме, окрім сокир; окрім того на замок дають сокири — коли буде потреба, мотику, заступ, дванадцять грабель, одно зелїзо сьвітильне, і шини для гармати й ланцюха — давнїйше давали ті шини свого виробу, але «тепер їм новина заведена: кажуть купувати на торгу шину по 2 гр.», а виходить їх річно 200-300 штук[800]. Видко, шини селянського виробу були лихі.
Розкидані були сї руди й гути зелїзнї в північнім, лїсовім поясї — де й зіставили по собі такі численні слїди в хороґрафії в видї різних «Руд», «Рудень», «Рудників». В реєстрах 1569 р. показано в Перемиській землї гут зелїзних 12, в Львівській землї 13[801]; було їх досить також в землях Холмській і Белзькій, пізнїйше множать ся вони також в Полїсю київськім і волинськім. Крім того, що задоволяли місцеве запотрібованнє, вони висилали також значну скількість зелїза в полудневі краї. Нпр. в наведених вище записках про вивіз на Поділє бачили ми великі транспорта зелїза, цїлими возами[802]; ішли вони й далї, на Волощину — в однім контрактї львівський купець, забираючи від «візантийського» купця партію мухаіру, за те обовязуєть ся поставити йому 1.200 возів «зелїза земського доброго»[803]. З-за границї, одначе приходило також зелїзо — не тільки в делїкатнїйших фабрикатах, а і в сировім видї: в таксї 1633 р. «зелїзо нїмецьке» на сотнари, бляхи угорські й такіж нїмецькі «до ковальської, слюсарської й мечницької роботи, на сотнари, сталь ракуська й угорська, також на сотнари»[804]. Отже свого зелїза не вистарчало — може було воно й лихшого виробу та не витримувало конкуренції з заграничним.
В східнїй степовій Українї має певне значіннє фабрикація салєтри — бурти, або майдани салетряні. В 1602 р. шл. Ганьский і Підгородецький, позиваючи кн. Корецького за захопленнє їх дїдичних маєтностей, головну шкоду рахують собі за те, що Корецький робив салєтру на тих ґрунтах «з могили званої Сороки»[805]. В українських королївщинах фабрикація салєтри вела ся в першій чверти XVII в. коронними адмінїстраторами, або підприємцями на підставі королївських привилеїв і «постановлень» зроблених з підскарбієм; так в 1621 р. король видає грамоту свому коморнику Барт. Обалковскому, де передає йому салєтряну фабрикацію «у всїй землї Київській, і по всїй тамошнїй Українї», в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських, коло Муравських шляхів татарських і коло рр. Псла, Ворскли, Орели і по всїх диковинах, де б лише знайшли ся здатні до роблення салетри городища, могили й иньші місця», так як перед тим вів сю справу попереднїй підприємець, якийсь Ян Чернишевский[806]. Як видно з наведених звісток, до фабрикації уживали тодї як і пізнїйше, перегній (гумус) з могил і старих валїв, городищ і т. и., вимочуючи відти салєтряний квас і потім його випарюючи.
З иньших фабрик знаємо гути шкляні, папірнї, в скількости далеко меньшій і з продукцією ще меньшою. Правда, відомости наші мають характер дуже припадковий. Гути в ревізії 1564 р. стрічаємо одну в королївщинї Белзькій, дві коло Потилича, в Любачівщинї, одну в Городецькій, одну з рудою коло Калуша[807]; виробляли на них самі примітивнїйші річи: прості фляшки й шиби до вікон. Так белзький гутник дає окрім чиншу 6 зол. іще «скляниць звичайних 500 (цїнили ся по 1/3 гр.) і шиб скільки потрібно для двору»; калуський гутник «скляниць і шкла на вікна скілько потрібно.» Дохідність сих фабрик також була досить проблєматична: калуську гуту разом з рудою знищено по смерти її інїціатора, «бо більші того кошти, як пожиток»[808]. Одну з потилицьких гут разом з ґрунтами, що до неї належали (був при нїй лан і кілька «обшарів», млин і став і «сїножатей досить», так що сама по собі гута властиво не несла майже нїякого дохода), «скупив» за королївським дозволом потилицький війт, осадив шість селянських господарів і заложив маленький фільварок[809] — сею протореною дорогою панщинного господарства було йти лекше, як розвивати промислову дїяльність. Папірню одну знаємо в Сяніччинї, в Одриконю (з реєстрів 1589 р.)[810], другу в Буську (в 1580-рр.)[811], третю закладає собі в 1570-х рр. луцький біскуп в своїх маєтностях коло Луцька[812]. Відомости се зовсїм припадкові, але що свого паперу робило ся мало, й уживали в значних масах чужого, про се сьвідчать водні знаки паперу XVI-XVII і звістки про довіз чужого паперу[813].
На значнїйші розміри ведено в XVI в. промисел млинський — по королївщинах, а по всякій правдоподібности так само і по більших маєтностях церковних та приватних, — хоч за обслугу тїсно місцевої потреби він взагалї не виходив. XVI вік був взагалї часом його розвою, коли більші, водні млини вкінець виперають з уживання більш примітивні способи мелення і стають дуже важною галузею більшого господарства, заразом ставши його прероґативою й монополем.
Хоч водяні млини звісні на грецькім сходї уже в І в. перед Хр. і вже в IV-V вв. починають з Італії розширяти ся в романських краях Зах. Европи, і так само мусїли розширяти ся з Візантії в сферах візантийської культури, але стара Русь, скільки можемо слїдити, не знала їх ще зовсїм, і тільки з Заходу, десь від XIII-XIV в. починає вона розширяти ся у нас (наше «млин» пішло з вульґарно-римського molina, від mola, камінь, як франц. mulin, в нїм. mulina, анґлосакс. mylen). Перші звістки про млини у нас маємо в грамотах другої полов. XIV в. (саме се слово в памятках старших не стрічаєть ся), тодї вони мусїли бути вже досить росповсюджені. Так в контрактї продажі 1359 р. продаєть ся в одній маєтности (в Перемищинї) «полъ става и со млиномъ»; «монастир Калеників», проданий 1378 р., має також млин; кн. Юрій Коріатович надає смотричським домінїканам млин на р. Смотричу[814], і т. и.
Одначе поруч з тим держали ся старі, примітивнїйші способи мелення і тільки поволї їм уступали. І так в поборових реєстрах почат. XVI в. навіть найбільше західньої частини нашої території — Сяніцької землї ще млини водні («вальники») далеко не вивели з уживання млини ручні:
Отже ручні млини ще сильно держали ся, і при 42 «вальниках» було ще 76 млинів ручних. В Перемищинї «вальники» були ще в меньшім уживанню: на цїлу королївщину був оден «вальник», і було чимало таких волостей де не було анї одного. Але вже в люстрації 1560-x рр. і поборових реєстрах 1570-80-x рр. нема згадок про млини ручні; вони позаникали, заховавши ся тільки по глухійших кутах (як нпр. ще в XIX в. їх можна було стрінути в горах). Крім більшої вигоди нових млинів до сього причинило ся одначе й високе оподаткованнє, яким в XVI в. обложено ручні жорна — вони платили половину того, що платили нові млини, а також і заходи панів, що в інтересах своїх млинів обмежали право держання жорен або й зовсїм забороняли їх держати[816]. Їх місце заступили передо всїм млини водні, тим часом як вітряки, що взагалї, й на заходї росповсюднили ся тільки пізнїйше, у нас з кінцем XVI в. стрічають ся тільки виїмково[817].
Опинивши ся з новими млинами в руках панських, меленнє збіжа стало одною з прероґатив панського, взагалї привілєґіованого землеволодїння. Виробляєть ся понятє, що піддані не мають права молоти свого збіжа де инде як у панських млинах; так само міщане обовязані молоти тільки в своїм міськім — війтівськім або королївськім млинї. Часом се зазначало ся в спеціальних грамотах, ще частїйше розуміло ся само собою, як прийнята практика. Нпр. в такім досить привілєґіованім містї як Кремінець «міщане як і селяне кремінецькі відповідно до свого старого обовязку мають молоти всяке збіже своє й солод в млинах наших (кор. Бони, державицї кремінецького староства) під карою трох кіп грошей на кремінецький замок і утратою свого збіжа»[818]. Навпаки, звільненнє від сього примусу вимагало спеціального позволення. Се робило млинське господарство інтеґральною частиною великого господарства, але заразом і замикало його в льокальні межі — обслужуваннє потреби осад чи осель певної маєтности, в якій той млин стоїть.
Вів ся млинський промисел двома дорогами: по містах, більших маєтностях і королївщинах закладали ся великі млини самими властителями чи державцями й ними адмінїстрували ся, чи арендували ся разом з иньшими джерелами доходів держави. Сї млини мали часто прикмети великих промислових закладів, цїлих фабрик, де сила води уживала ся до ріжних механїчних процесів. Поруч них в далеко більшім числї істнували млини малі («з одним колесом»). Вони часом арендували ся разом з більшими млинами й иньшими доходами — як мита, бровари, горівчаний монополь, і т. и. (така система аренд в другій половинї XVI в. входить в широке уживаннє); часом роздавали ся в державу мельникам за грошевий чинш — кільканадцять або кількадесять золотих в другій пол. XVI в., або за право побирання на себе третьої мірки. Часто, особливо по королївщинах, вони й закладали ся самими такими підприємцями — мельниками, що за те діставали привилей на дїдичну державу такого млина. Реєстр з 1569 р.[819] виказує всього млинів:
на Волини в повітах:
дїдичних і більших
державлених і меньших[820]
Про великі млини, їх функції й видатність дадуть понятє нпр. отсих кілька подробиць з люстрації королївщин 1565 р. Під Сяноком новозбудований млин, на дуже добрім місцї, воду до нього приведено з Сянока — млин дуже добрий, в нїм пять колес, що мелють муку й солод, до того фолюші (валила до роблення з овечої шерсти сукна і гунь) — з ними може він дати на рік що найменьше 600 зол., бо має роботу велику, і через нього оден млин спустїв, і в иньших богато зменьшило ся аренди. При нїмже колесо, що ріже дошки (тартак): до нього з гірських сїл спускають бруси Сяном, Ославою й Ославицею скільки потрібно, окрім того що треба для будовання в замку; спускають до того млина звиш півтораста брусів з Куляшного, Щавного, Туринського, Репедзи, Смольника, Команчі й иньших не давно осаджених сїл (села права волоського, що мали між ин. сей обовязок спускання брусів): всї отсї бруси йдуть на тартак, бо на будову замку люде з сих сїл обовязані спускати дерево осібно; з кождого бруса що найменьше буде чотири дошки й дві «шварти», рахуючи дошку 3 гр., а шварту за півтора, дасть се, за виключеннєм третини для мельника, 50 зол. Крім того мельник має вигодувати в тім млинї 12 кабанів, вартости по 2 зол.[821]. В Короснї млин добрий під міським муром, воду має проведену з ріки Вислока — гати і всяку роботу коло нього мають робити селяне з великих сїл, що лежать під Коросном; в нїм колес коречних, що мелють муку, сїм, а окрім того солодові, ступи, пили до різання дерева, валила, і т. и.; по заприсяженому зізнанню старостинського служебника, що адмінїструє той млин, прийшло з млина жита 180 кірцїв, пшеницї чистої 20, гіршої 28, солоду для пива 82 («солод» — була то спеціальна, велика міра, вартости 8 зол.), солоду для горілки 31 корець (вартости пів золотого); від пекарів за питльованнє муки 4 зол.; від суконників, що валять сукно, 12 зол.; за товченнє дубової кори для шевцїв 8 зол.; від ковалїв 8 зол.; до тартака спускають Вислоком з сїл що найменьше 120 брусів; загальний дохід млина обчислено на підставі сих відомостей на 950 зол. Сї два млини давали дохід далеко більший анїж всї фільварки королївщини разом, що дали коло 1.200 зол. при загальнім доходї королївщини коло 6.700, а з млинів прийшло коло 1.950, в тім отсї два великі млини дали самі звиш 1.600. В Перемишльській королївщинї дохід з млинів обраховано на 3.415 зол., що становить близько четверту частину всїх доходів королївщини. І тут головну ролю грають два великі млини під самим Перемишлем: в однім девять колес, що мелють збіже і солод, в другім вісїм колес; помірне з сих двох млинів дало 2.088 зол., і окрім того прийшло за продані солоди (числом 50, по ріжних цїнах) 606 зол. Всїх млинів в королївщинї двадцять, при двох були тартаки. До тартаку на Стрвяжу з гірських сїл, в великім числї осаджуваних тодї на Підгірю, спускано до 200 брусів, з чого ревізори рахують коло 200 зол. доходу. В однім селї згадуєть ся młyn wołowi, очевидно з давнїйших часів, що вже не несе нїяких доходів[822].
Сими кількома прикладами задовольнимо ся для ілюстровання того, яке важне значіннє в місцевостях тїснїйше залюднених мав млинський промисел, і в яких розмірно широких розмірах його ведено тут. Натомість вареннє пива й горілки — ся спеціальність польсько-шляхетського великого господарства пізнїйших часів, в сих часах іще не мала і так великого значіння (більшого значіння наберала разом з доходами від млиновання), вело ся в формах дрібного, домашнього промислу і не здобуло ще собі такого привілєґіованого характеру, як млинський промисел, що вже в XV-XVI в. мав сильно зазначений характер привілєґії великого господарства — держави і панів. Як бачимо з люстрацій 1560-х рр., навіть в Галичинї вареннє пива, не кажучи про вареннє меду, вело ся в значній мірі ще домашнїм способом, або що найвище — як ремесло, а не великий промисел.
Солод робили по млинах, часом в великій скількости — як то ми бачили нпр. в наведених звістках про великі млини західнїх королївщин; але пивоварення при них не вели. По иньших королївщинах бачимо замкові солодовнї, але в них роблять солод для себе ріжні пивовари, за певною оплатою; такіж самі й бровари. От як пояснює се нпр. ревізор при м. Калушу: солодовня панська[823] — хто в нїй робить солод, дає від зроблення одного солоду 4 гр. і пів мірки солоду, се дасть до року 66 зол. і 20 гр., бо рахуєть ся тільки 90 солодів, тому що там роблять також тягом двірські солоди; в броварі хто робить пиво, дає від вару пива 3 гр.; хоч на тиждень роблять два вари, але що там часом роблять двірське пиво, то доходу з того бровару кладеть ся тільки 9 зол. і 3 гр.[824]. Дохід, який дають сї фабрики в Калушу, ще в порівнянню з иньшими досить високі — дуже часто така солодовня або бровар не несуть більше як кільканадцять зол.[825].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II. Господарство сїльське“ на сторінці 10. Приємного читання.
