Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Загалом давньоруські міста становили собою складні соціально-економічні, політичні і культурні центри. Упродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв’язок з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі, державної влади і управління. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньоруські міста досягли високого європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно зупинений.

Ремесло

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. Дослідження Б.О. Рибакова, Б.О. Колчина, Ю.Л. Щапової, Т.І. Макарової, Г.Ф. Корзухіної, Г.О. Вознесенської та інших археологів показали його високий технічний і технологічний рівень, широку спеціалізацію[356].

Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались і в феодальних замках та селах.

Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добували із болотяних руд, яких багато було на території Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мали високий (від 18 до 40) відсоток заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлено в багатьох пунктах. Як правило, залізоробне виробництво, що мало безпосередній зв’язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами. Ґрунтуючись на свідченнях писцевих книг XV — XVI ст., Б.О. Колчин прийшов до висновку, що металургійна промисловість на Русі була винятково сільським промислом, який зберігав общинний характер[357].

Срібний браслет-наруч. XII — XIII ст. Київ

Давньоруські міста здійснювали зв’язок з чорною металургією не тільки через ринок або відчуження общинних домників на користь феодалів. Виплавкою заліза займались і вотчинні ремісники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продукцію князівським і боярським майстерням у міста. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце відхідництво. Розкопки поселень металургів X — XII ст. в заплаві річки Тетерев засвідчили їх сезонний характер[358].

Відомі на Русі і спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один із них знаходився в літописному місті Городськ на Тетереві — на місці сучасного села з тією ж назвою в Коростишівському районі Житомирської області. Тут на значній площі одночасово функціонували десятки сиродутних горнів. Сліди залізоробного ремесла зафіксовано також у Вишгороді.

Обробка заліза, виготовлення з нього різних речей для господарських побутових потреб, військової справи здійснювались у ковальських майстернях — кузнях. Їх залишки виявлено в усіх давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород та інші міста. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, у тому числі знарядь праці — 22 назви, ремісничих інструментів — 46, видів зброї — 16, предметів домашнього начиння —37, наборів кінської збруї і спорядження вершника — 10, прикрас — 19 назв. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інструментарій: ковадла, молотки, кліщі, зубила, пробійники. За формою і функціональністю вони не поступалися аналогічним інструментам пізніших часів.

Золоті сережки київського типу. XII — XIII ст. Київ

Давньоруські ковалі володіли різноманітними техніками обробки заліза: куванням, зваркою, цементацією, обточкою, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. У ряді ковальських виробів висока якість металу доповнювалася функціональною довершеністю форми, а також художнім опорядженням. Насамперед це стосується давньоруських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. ал Біруні, являли собою речі “дивні і виняткові”. Переконливим підтвердженням сказаному є меч з автографом майстра — “Коваль Людота”, виявлений на Полтавщині біля села Хвощево. Його руків’я прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

У XII ст. в металообробному ремеслі замість високоякісних багатошарових стальних лез, виготовлення яких потребувало трудомісткої технології, з’явилися клинки з наварними лезами на залізній основі. Така технологія різко підвищувала продуктивність праці і вже засвідчила ринковий характер ковальської справи, що розвивалась на вільній міській основі. У XII — XIII ст. помітно збільшився асортимент ковальських виробів, з’явилась серійність виробництва.

Давньоруське слово “кузнец” означало також ремісника, який працював з кольоровими металами — золотом, сріблом, міддю. Ковалі досягли високої майстерності і володіли всіма видами обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі. Це литво, волочіння дроту, скань і філігрань, зернь, знали вони і техніку виготовлення емалей, свинцевих і олов’яних відливок.

Мистецтво відливок у так званих “імітаційних” формочках винайшли київські майстри в XII ст. У цій техніці виготовлялися прикраси, які імітували коштовні золоті і срібні вироби і надходили на широкий ринок. Монополією київських ливарників було виготовлення хрестів-енколпіонів, які мали широкий збут не лише в межах Київської Русі, а й у сусідніх регіонах.

Високою технологічною досконалістю відзначаються давньоруські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена Руссю в X — XI ст. у Візантії, набула особливого поширення в XII — XIII ст. Відомими центрами виробництва емалей вважалися Київ, Новгород, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі. В майстернях цих міст виготовляли князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Вершиною руської емалевої справи є роботи київського майстра другої половини XII ст. Лазаря Богші, серед них — дві князівські діадеми (з деісусним чином і зображенням сцени вознесіння Александра Македонського), а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької.

Колт XII ст. Золото, емаль. Київ

Залишки ювелірних майстерень, пов’язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями, виявлено в центральній частині стародавнього Києва, а також на території Печерського монастиря.

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи вже в X ст., але найвищого розвитку воно досягло в XII — XIII ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслети-наручі. Вражає виняткова декоративність зображень на цих виробах, їх технічна і функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було склоробство. Його сліди виявлено сьогодні у багатьох давньоруських центрах. У склоробних майстернях виготовляли мозаїчну масу (смальту), віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто та інші речі. Давньоруські майстри володіли секретами скловарного виробництва уже в кінці X — у першій половині XI ст., час розквіту цього виду ремесла припадає на XII — XIII ст.

Найбільш масову продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Асортимент її був надзвичайно широкий. Це горшки, глечики, корчаги, амфорки київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні кахлі, іграшки тощо. На рубежі X — XI ст. розпочалось виробництво полив’яних керамічних виробів: столового посуду, дитячих іграшок, декоративних плиток, що йшли на оздоблення інтер’єрів храмів та палаців. У XII — XIII ст. давньоруські керамісти виготовляли полив’яний посуд, який на внутрішньому ринку успішно конкурував з довізним.