Розділ 6 Етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Історики про етнічний розвиток Русі

Проблема етнічного розвитку Київської Русі — одного із важливих чинників її історії — постійно привертала увагу дослідників. Це питання досліджували історики та археологи, етнографи, філологи, антропологи. При цьому інтерес до етнічних процесів на Русі не завжди зумовлювався пошуками наукової істини. Свій деформуючий вплив на об’єктивне вирішення етнічної історії східних слов’ян справила політична кон’юнктура. В діалектичній єдності переплелися тут офіційна великодержавна доктрина “старшого брата” і національний комплекс “меншого”. Впродовж тривалого часу історики ведуть наукові дискусії з приводу права на києворуську спадщину. Належить воно росіянам чи українцям? При цьому в полемічному запалі нерідко забувають, що є ще й білоруси, теж безпосередньо причетні до цієї спадщини.

Історіографія даної теми висвітлювалась в радянський час за схемою великодержавної російської доктрини, а тому лишається, по суті, маловідомою не тільки широким колам читачів, а й спеціалістам. Вирвані з контексту дослідження окремі тези істориків (російських і українських) нерідко створюють викривлену картину їх поглядів на надзвичайно складну етногенетичну проблему часів Київської Русі. Тим часом, без неупередженого аналізу історіографічної спадщини об’єктивне осягнення її практично неможливе.

Перші спроби осмислення теми — походження руського народу — були зроблені в другій половині XVII ст. на фоні зростання його національної свідомості, викликаної національно-визвольною боротьбою і Переяславським актом 1654 р. Феодосій Софонович, ігумен київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, у своїй “Кройніці”, написаній на межі 60 — 70-х років XVII ст., показав розвиток південноруських земель на широкому тлі загальноруської історії. На Київську Русь він дивився як на державу єдиного народу від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Володимир Мономах, згідно з ним, “Русь, утрапленую и незгодами, и войнами межусобными сынов Володимеровых разорваною, своим розумом и мужеством в едино злучил и в монархию албо самодержавство по-старому привел”[442].

Ідея спільності походження руського народу стверджується в “Київському синопсисі”, виданому 1674 р. Укладачем його вважається архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Автор у кількох місцях праці зауважує, що руський народ від виникнення був єдиним. “Русский или паче Российский народы тыижде суть Словяне. Единого бо єства (...) и тогожде языка”[443]. Єдиною була і держава Київська, яка загинула під ударами “злочестивого Батия” у 1240 р. Прямою спадкоємицею Русі Київської “Синопсис” вважав Русь Володимирську, пізніше Московську[444].

Автор “Синопсису” не був оригінальний у своїх висновках. Етнічна та історична спорідненість східнослов’янських народів в Україні XVII ст. ні в кого не викликала сумнівів. Щоб переконатись у цьому, досить звернутися до документів того часу, в тому числі і до гетьманських універсалів. Гетьман Іван Виговський, відомий своєю пропольською орієнтацією, називав царя Олексія Михайловича, який “призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостью своею”, “сродником” великого князя Володимира[445]. В універсалі гетьмана Брюховецького до задніпровських (правобережних) українців вказується, що “не толко окрестные все народы, но и сама ваша милость, братья наша милая, признать то имеете, что в явной слепоте и обмане видимом пребываете, когда Руское имя на себе от предков своих нося, не к тому монарху [...] прибегаете”[446].

Традиції єдності слов’янорусів домонгольського періоду, помітні в працях дослідників XVII ст., мали своє продовження і в ґрунтовних історичних дослідженнях XVIII — початку XIX ст. В етнічній єдності всіх східних слов’ян були переконані В.М. Татищев, П.І. Симоновський, О. Рігельман, О. Шафонський, Д.М. Бантиш-Каменський.

В історичній хроніці “Короткий опис про козацький малоруський народ” П.І. Симоновський наголосив, що різниця між великоросіянами і малоросіянами “тоді сталася, коли вони (малоросіяни. — П.Т.) перейшли у володіння Литовське і Польське”[447].

О. Шафонський висловив оригінальну думку про старшинство малоросійського народу над усіма іншими слов’янськими народами, в тому числі і великоруським[448]. Новий погляд на етногенез малоросів хоч і не підважував загальноприйняту концепцію спорідненості, все ж вносив суттєві корективи.

Близьку за змістом точку зору висловив Я.Маркович, він вважав, що Київська земля була “колискою росів” — спільних попередників малоросіян і великоросіян[449].

“Історія Росів”, авторство якої приписується то білоруському архієпископу Георгію Кониському, то Григорію і Василю Полетикам, викладає історію Південної Русі до монгольського розгрому як частину загальноруської.

В ній чітко підкреслена ідея спільності походження всіх слов’ян та існування в часи Київської Русі єдиного руського народу.

В авторській передмові до “Історії” читаємо: “История Малой России до времен нашествия на нее Татар с ханом их Батыем соединена с историею всея Руси, или она-то и есть единственная история Российская”[450].

Значний інтерес до об’єктивного розуміння проблеми етнічного розвитку східних слов’ян становить відома прокламація гетьмана Івана Мазепи до малоросійського народу, розіслана напередодні Полтавської битви 1709 р.

В ній Мазепа справедливо звинувачує московський уряд у порушенні договору з Б.Хмельницьким, відзначає всі ті біди і утиски, яких зазнає малоросійський народ від царського деспотизму, але й застерігає від війни з Великоросіею “единовѣрной и единоплеменной”. Адже відомо, писав він, “что прежде были мы то, что теперь Московцы: правительство, первенство и самое название Руси отъ насъ къ нимъ перешли. Но мы теперь у нихъ, какъ притча во языцѣхъ”[451].

На початку XIX ст. побачила світ перша синтетична праця з історії України. її автором був відомий український історик, дипломат і державний діяч Д.М. Бантиш-Каменський. У вступі до своєї “Історії Малой Росії” він ' писав, що країна, яка потім стала відома під назвою Малої Росії, первісно становила основну частину володінь великих князів руських і являла собою “вітчизняну колиску нашу”. Поділ єдиного руського народу на східне і південне відгалуження історик датував часами поневолення Південно-Західної Русі Литвою і Польщею”[452].

Оригінальні думки з приводу етнічних процесів на Русі висловив М.О. Маркевич. Згідно з одним його твердженням, малоруський народ походив від іншої племінної основи, ніж великоруський. Згідно з іншим — усі три відгалуження руського народу мають єдине походження, але великороси були молодшими братами малоросів. У той час як малоруський народ сформувався в незапам’ятні часи, великоруський виник значно пізніше з переселенців з території Південної Русі[453].

З думками О. Шафонського і М.О. Маркевича, по суті, солідаризувався історик Ю.І. Венелін, який, відзначаючи спільність походження східнослов’янських народів, переважне право називатись Руссю віддавав українцям[454].