Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Значні за площею давньоруські поселення виявлено на Чернігівщині, Черкащині, в Галичині, Надпоріжжі. На селищі, розташованому на правому березі Дніпра поблизу колишнього села Кічкас, археологічно зафіксовано 57 селянських дворів. Розкопками селища поблизу села Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області досліджено 32 селянських двори з житловими і господарськими будівлями, в яких знайдено знаряддя праці і предмети побуту. В одній із садиб вдалося виявити наральник, косу, жорна, риболовні гачки і грузила, ключі від замків, мідний і керамічний посуд; в іншій — наральник, дві коси; в третій — наральник, плужний ніж, косу, ковадло, молоток, кліщі тощо.

Господар такої селянської садиби був самостійним виробником, він мав практично все необхідне для ведення власного господарства. Зважаючи на розміри селянських жител, можна припускати, що сім’я смерда складалась у середньому із шести осіб. їй належали крім садиби худоба, орні знаряддя, знаряддя збирання врожаю, предмети домашнього вжитку.

У літописах утримуються конкретні свідчення про те, чим володіла селянська сім’я. У 1103 р. на князівському з’їзді поблизу Долобського озера (на лівому березі Дніпра навпроти Києва) обговорювалися питання участі смердів у відверненні половецької загрози. Похід призначався на весну, час надзвичайно незручний для смерда-орача і сівача. Дружинники київського князя Святополка Ізяславича наполягали на перенесенні термінів походу на половців. “Не веремя веснѣ воевати, — говорили вони, — хочемъ погубити смерды и ролью ихъ”[346]. Володимир Мономах стояв за негайний похід, мотивуючи його небезпекою половецьких вторгнень, які приносили багато лиха тим самим смердам.

“Дивно ми, дружино, — виголосив він, — оже лошади кто жалуеть, еюже ореть кто; а сего чему не расмотрите, оже начнеть смердъ орати, и Половчинъ приѣха ударить смерда стрѣлою, а кобылу его поиметь, а в село его въѣхавъ поиметь жену его и дѣти, и все имѣнье его возметь”[347].

У літописній статті 1111 р. практично повторюється ця оповідь і доповнюється вказівкою на наявність у смерда стодоли.

“Руська Правда” містить статті про селянську власність. В одній із них ідеться про недоторканність худоби смерда.

Площа орної землі смерда залежала від багатьох факторів — загальної площі, придатної для обробітку землі в даній місцевості, наявності поблизу феодального господарства і землі, яка оброблялась у ньому, від виробничих можливостей селянського господарства тощо.

Але основним фактором була продуктивність знарядь, що ними користувався смерд. За допомогою рала чи плуга смерд міг обробити в середньому близько восьми десятин землі. Якщо додати землю, яка за трипільної сівозміни перебувала під паром, то площа орної землі, оброблюваної одним плугом, становитиме 12 десятин. Очевидно, ця середня норма землекористування в селянському господарстві складала одиницю оподаткування, відому під назвою “рало”, “плуг”, “дим”. Назви орних знарядь визначають тут площу землі, яку можна ними обробити, а “дим” — саме господарство.

З усієї орної землі, що оброблялась окремим сільським господарством, за тодішньої агротехніки можна було збирати щорічно близько 300 пудів зерна озимих і ярових культур. Такий врожай, за умови, що значна його частина вилучалася феодалом, все ж забезпечував мінімальні потреби сім’ї виробника, витрати на відтворення господарства.

У лісових місцевостях Київської Русі довго зберігались архаїчні форми господарювання. Малопридатні для культивування орного землеробства підзолисті ґрунти обумовили тривале існування підсічного землеробства. Воно було трудомістким і вимагало колективної праці значної кількості виробників.

Підсічне землеробство завжди поєднувалося з допоміжними заняттями населення — мисливством, бортництвом, рибальством, збиральництвом. Характер сільськогосподарського виробництва в Поліссі не дав можливості розділитися крупним виробничим колективам — сімейним общинам або великим патріархальним сім’ям.

Сімейна община — це колектив людей, об’єднаний родинними стосунками його членів, спільним господарством, спільним володінням засобами виробництва і виробленою продукцією. Така община була характерною формою організації суспільства за родоплемінного ладу. Як пережиток місцями зберігалась вона і в класовому суспільстві. У відносинах з суспільством сімейна община була подібною до індивідуального домогосподарства і підкорялась усім юридичним нормам феодального права.

Індивідуальні селянські сім’ї об’єднувались у сільські територіальні общини, які називались “верв”, “мир”, “село” тощо. Під такими назвами общини відомі із “Руської Правди” і літописів. У “Руській Правді” в 15-ти статтях ідеться про верв як громадську організацію сільського населення. Верв виступає як організація територіальна. За злочин, скоєний на території верві, за умови, що особа злочинця не встановлена, штраф мусила сплачувати вся община. Верв платила штраф за виявленого злочинця лише в тому випадку, коли він вкладався в так звану “дику віру”, тобто раніше сплачував верві певний внесок.

Економічне значення верві полягало також і в тому, що володіння частиною угідь — лісами, пасовиськами, водоймами тощо — було общинним. Земельні володіння верві межували з землею феодала. Межі нерідко порушувалися, за що, згідно з “Руською Правдою”, верв несла відповідальність. Територія верві була досить значною, що видно із узаконеної “Руською Правдою” процедури розшуку злочинців. Судячи з детального опису таких розшуків, до верві входило кілька населених пунктів, розташованих недалеко один від одного.

Дані археології засвідчують значну щільність сільського населення території Київської Русі.

Давньоруське місто

Вивченню давньоруського міста у вітчизняній історичній науці завжди приділялася велика увага. Поставлена ще в XVIII ст. В.М. Татищевим, М.В. Ломоносовим, Г.Ф. Міллером, М.М. Щербатовим, ця проблема була однією з центральних в дослідженнях XIX ст. (М.Ф. Берлинський, М.І. Костомаров, С.М. Соловйов, М.О. Максимович, В.О. Ключевський, М.С. Грушевський), а також у працях істориків XX ст. М.М. Покровського, С.В. Юшкова, М.М. Тихомирова, Б.Д. Грекова, Б.О. Рибакова, В.Т. Пашуто, В.Л. Яніна, П.П. Толочка та ін.

Постійним є інтерес до цієї теми і в археологів. Пояснюється він не тільки винятковим багатством археологічних матеріалів, що утримуються в міському культурному шарі, а й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дозволяють вирішувати. Багаторічні широкомасштабні розкопки Києва, Новгорода, Чернігова, Старої Ладоги, Смоленська, Суздаля, Полоцька, Вишгорода, Білгорода, Ізборська, Любеча, Звенигорода, Мінська, Бреста, Гродно, інших давньоруських міст збагатили історичну науку якісно новими джерелами, дозволили відтворити яскраву картину їх історико-культурного і економічного розвитку.

Першопочатки найдавніших давньоруських міст відносяться до третьої чверті І тис. н.е. і збігаються в часі з процесами етнополітичної консолідації східнослов’янських племен. У літопису нова форма поселень дістала назву “град”. У розповіді Нестора про заснування Києва читаємо: “И створиша градъ во имя братья своего старѣйшаго”. Говорячи про уличів, він відзначав, що ті сиділи по Дніпру до моря “и суть грады ихъ и до сего дне”. Літопис не розкриває, що саме являли собою ці перші “гради”, але навряд чи можна сумніватися в тому, що вони були передусім адміністративно-політичними зосередженнями союзів племен, кріпостями в порубіжних районах, культовими центрами. Їх рештки виявлено в Києві, Чернігові, селі Зимно, поблизу міста Володимир-Волинський, в селі Пастирське на Черкащині, селі Бітиця на Сумщині, в Ізборську (Псковська область), Пскові і деяких інших пунктах. Типологічно вони близькі до моравських і польських “градів” VI — VIII ст.

Стародавній Київ. Макет