Розділ «Післямова»

Київська Русь

Фінальним рубежем києворуського періоду історії були 40-ві роки XIII ст. Монголо-татарська навала завдала Русі, що посідала одне із чільних місць у загальноєвропейському історичному розвої середньовіччя, непоправної шкоди. Упродовж кількох століть вона успішно протистояла кочовим народам степів, боронила себе і країни Центральної та Західної Європи. Свою високу історичну місію — рятівниці європейської цивілізації — Київська Русь виконала і в 40-ві роки ХІІІ ст., але цього разу ціною власного існування.

Вражена роз’їдаючою іржею феодальної роздробленості і місцевого сепаратизму, Русь не змогла протистояти військовій машині монголо-татар.

З вогнем і мечем, долаючи героїчний опір русичів, вони пройшли руськими землями, спалили найбільші міста, розтоптали і розікрали матеріальні цінності народу, нищили духовні. На високій ноті обірвалась творчість руських зодчих і художників, літописців і билинників, музикантів і ремісників. Те, що вдалося врятувати, опинилося на довгі століття в земляних схованках.

М.С. Грушевський вважав своєрідним позитивним результатом монголо-татарської навали соціальне нівелювання народу. “Де проносилась татарська гроза, — писав історик, — там багатії страждали сильно. В результаті багатий клас розорявся, занепадав і зливався із загальною масою земства”. Це явище справді мало місце, але було не прогресивним набутком монголо-татарського панування, а трагедією руського народу. “Демократизація” суспільства, досягнута за рахунок винищення елітарно-інтелектуальної його частини, відкинула Русь на століття назад.

Найбільше постраждала руська державність. З падінням Києва фактично перестала існувати єдина і самостійна держава. Формально князівська система продовжувала функціонувати. Монголо-татари не принесли в державне життя Русі чогось принципово нового, але вміло застосували принцип “поділяй і володарюй”. Відтепер верховним сюзереном руських земель став хан Золотої Орди. Там, а не в Києві чи якомусь іншому місті Русі вирішувалась її доля. Щоб посісти Велике Київське князівство (як і інші столи), потрібен був ханський ярлик. Ні Михайло Всеволодович, ні Данило Галицький такої честі не удостоїлися. Натомість суздальський князь Ярослав Всеволодович, а згодом і Олександр Ярославич Невський такі ярлики на Київ отримали. Хан, за словами літописця, “приказаша Олександрови Киев и всю Руськую землю”. Київ лишався символом Русі, але реальної політичної сили вже не мав. Названі князі навіть не побажали зробити його своєю резиденцією, а передали в управління боярам. Можливо, що саме такою була воля монголо-татарських ханів, не зацікавлених у відродженні політичного значення Києва. В останній чверті XIII ст. він не мав навіть і номінального князя.

Вважається, що спадкоємцем державно-політичних традицій Київської Русі в помонгольський час стало Галицько-Волинське князівство. На відміну від Середнього Подніпров’я, західні землі Київської Русі менше постраждали від монголо-татарських завойовників. Упродовж другої половини XIII ст. тут велося монументальне будівництво, літописання, розвивалися торгівля, ремесла, сільськогосподарське виробництво. Завдяки політиці Данила Галицького і його найближчих наступників галицько-волинські землі не зазнали такого розорення з боку монголо-татарських зайд, як це мало місце в старій Руській землі — у Київщині, Чернігівщині і Переяславщині.

Проте ні Володимир, ні Галич не змогли очолити процеси політичної консолідації Південної Русі. Колись єдиний державотворчий потік, що виходив із Києва, розділився на кілька окремих річищ, насильно консервованих завойовниками; спершу монголо-татарами, згодом — Литвою і Польщею. Віками налагоджені зв’язки між окремими землями Київської Русі, а також із країнами Європи були розірвані. Знищення Києва — як історичного центру тяжіння давньоруських земель, серця Руської землі — спричинилося до того, що вони опинилися в сфері політичних інтересів сусідніх держав і надовго втратили перспективу спільного незалежного розвитку.

Та незважаючи на трагічні наслідки для Київської Русі монголо-татарської навали, завойовники не змогли знищити історичні та культурні традиції народу, як і його самого. Руський народ продовжував жити на своїх предковічних землях і був гарантом безперервності історичного процесу. Спадщина Київської Русі стала тією базою, на якій розвинулась культура Русі-України в епоху пізнього середньовіччя.

У часи Київської Русі, особливо в період феодальної роздробленості, не вщухали міжкнязівські пристрасті з приводу переважного права на успадкування великокнязівського столу. Кому, якому князівському клану належить володіти Києвом, а отже, й Руссю — це питання стояло надзвичайно гостро. Не стало Київської Русі, але давні суперечності відродились у формі питання про право на киеворуську спадщину. Як колись князі не могли поділити Київ, так пізніше літописці та історики не могли дійти згоди у тому, який східнослов’янський народ є правонаступником історії Київської Русі.

Особливої гостроти, про що вже йшлося вище, ця проблема набула в першій чверті XIX ст. і вилилась у відому дискусію між М.П. Погодіним і М.О. Максимовичем. Незважаючи на висновки М.О. Максимовича, М.І. Костомарова та інших істориків про те, що український народ має рівні права на киеворуську історико-культурну спадщину, великодержавна історична школа єдиним її правонаступником вважала росіян.

У радянський час набула поширення концепція давньоруської народності, на базі якої розвинулись український, російський і білоруський народи. Цю справедливу в своїй основі тезу деформувала великоруська доктрина “старшого брата”. Теоретичний постулат етногенетичної рівності на практиці трансформувався в незаперечний російський пріоритет. Вважалося природним починати історію Росії з часів Київської Русі і політично небезпечним стверджувати те саме стосовно України.

Усе це в минулому. Здавалося б, настав час істини. Але тепер маятник гойднувся в інший бік. І сьогодні теза про спільні історичні корені українського і російського народів піддається сумнівам з українського боку. Всупереч історичній дійсності, деякі українські автори (вітчизняні і зарубіжні) обстоюють виняткове право українців на киеворуську спадщину. При цьому чомусь не беруть до уваги того, що й білоруси безпосередньо причетні до цієї спадщини.

У процесі нового етапу національного відродження спостерігається суперечливе ставлення до історичних традицій, які часто виступають у ролі заложників наших пристрастей і амбіцій. Дивно, але навіть протилежні думки користуються однаковим успіхом серед широкого читацького загалу. Прихильність знаходять як твердження про реквізовану Москвою нашу історичну назву “Русь”, так і тези про те, ніби ми від найдавніших часів були українцями. При цьому назви “Русь”, “руський” послідовно замінюються на “Україна” і “українець”. І це не тільки стосовно XVI — XVIII ст., а й часів Київської Русі. Деякі видання наповнюються дефініціями — “княжа Україна”, “хрещення України”, “українська княгиня Ольга”, “українські язичницькі боги”, яких не знають стародавні джерела. Ця не наукова позиція не стільки утверджує українців у правах на киеворуську спадщину, скільки дискредитує цю засадничо правильну ідею.

Насправді в реальному житті проблеми спадщини не існує. її давно і успішно вирішили самі народи — український, російський і білоруський, розвиток яких у помонгольський період рівною мірою ґрунтувався на високих досягненнях епохи Київської Русі.

Наступний розділ:

Список скорочень


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Київська Русь» автора Толочко П.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Післямова“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи