Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Способи утворення великого боярського землеволодіння були різними: експропріація (захоплення силою) земель общинників, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінювалось і давньоруське законодавство. “Руська Правда” утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина: “Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть”.

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смердів, дочки яких не могли бути правонаступниками, в той час як боярські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя.

У XI — XIII ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. Із них поступово формувався стан дворян.

Крупним землеволодільцем була Руська православна церква. Вже “Уставом” Володимира Святославича церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Ярослав Мудрий забезпечив десятиною церкву Бориса і Гліба у Вишгороді. В “Чтении о Борисе и Глебе” повідомляється, що князь Ярослав “шед в стольный град (Киев), повеле властелину града того (посаднику Вишгорода. — П.Т.) даяти дани церкви святою десятую часть”[342]. Пізніше, як свідчать князівські грамоти Мстислава Володимировича, Всеволода та Ізяслава Мстиславичів Юр’євому і Пантелеймонову монастирям Новгорода, а також статути Ростислава Мстиславича і Андрія Боголюбського, церкві надавалося не лише право десятини, а й передавались у володіння великі земельні наділи. Села Києво-Печерського монастиря згадуються уже в ранній період його історії. Близько 1087 р. князь Ярополк передав у власність цього монастиря “всю жизнь свою: Небльскую волость, и Деревьскую, и Лучьскую и около Киева”. Крім того, він давав десятину церкві Богородиці. “Бяше блаженний св. князь тих, кротък, смирен и братолюбив, десятину дая светей Богородици от всего своего именья по вся лета”[343]. Аналогічні дари відписала монастиреві і дочка Ярополка: “А по своем животѣ вда княгини 5 сел исъ челядью и все да и до повоя”[344]. Великими землеволодільцями були Київська митрополія, єпископії земель, великі монастирі. Літописна стаття 1229 р. Московського літописного зводу повідомляє, що єпископ Ростовський Кирил був багатий “зѣло кунами и селы и всем товаромъ и книгами”[345].

Київській Десятинній церкві належало багато сіл і місто Полонне, володимирська церква Богородиці мала “много имѣния и свободы купленныя и з даньми и села лѣпшая”, Печерський монастир одержав від Андрія Боголюбського підтвердження на володіння двома містами на Київщині — Василевом та Мичеськом.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був панський двір, де зосереджувалися житлові і господарські будівлі феодала, інвентар, запаси продуктів, зброя тощо. У таких дворах проживали їх володільці, тіуни — управителі помістям, адміністративний персонал, дружина і челядь, яка обслуговувала господарство і двір. Двори-замки будувались, як правило, в густонаселених місцях, мали потужні укріплення і призначалися для захисту майна і особи феодала від нападу як зовнішніх ворогів, так і феодалів-суперників. Площа таких замків порівняно невелика, їх внутрішнє планування зумовлювалось потребами феодального двору. Частина будівель становила собою єдиний комплекс житлових, господарських і оборонних споруд. Вони розташовувалися по периметру валу і органічно з’еднувалися з кріпосними стінами. Ідеться про так звані “житлові стіни”, відомі також і в замках Західної Європи.

Певне уявлення про феодальний двір-замок дають розкопки городища на Княжій горі. Замок знаходився на правому березі Дніпра, вище гирла Росі, на видовженій височині, обмеженій з трьох боків природними рубежами — стрімкими схилами до річки і глибокими ярами, а з четвертого — ровом і валом. Площа його — 0,25 гектара. Розкопками виявлено рештки 22-х жител і господарських споруд у два ряди, велику кількість предметів, зокрема знаряддя праці, зброї, ювелірних виробів тощо. Є всі підстави стверджувати, що в замку на Княжій горі жило населення, тісно пов’язане з сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і військовою справою. На городищі виявлено велику кількість дорогоцінних прикрас (12 скарбів), які належали представникам вищих феодальних верств. Увесь комплекс речей, а також назва місцевості дають підстави стверджувати, що феодальний двір-замок належав князю. Можливо, що тут ми маємо справу із заміською резиденцією канівських князів з усією їх “жизнью”.

Картину життя феодального двору розкрили і розкопки Райковецького городища. Воно займало площу 0,30 гектара, його оточував глибокий рів і вали. Замок згорів в часи монголо-татарської навали 1241 р. У його центрі знаходився загін для худоби, запаси сіна у стогах. В усіх приміщеннях знайдено знаряддя праці, переважно сільськогосподарські, багато зброї (мечі, наконечники стріл, списів). Можна б вважати, що виявлені житлово-господарські комплекси належали виробникам, які вели власне господарство і мали приблизно однаковий соціальний статус. Є, проте, підстави стверджувати, що приміщення, в яких мешкали ці виробники, не були їх власністю, оскільки будувались одночасово з укріпленнями і конструктивно з’єднувалися з усією фортифікаційною системою. Господарська самостійність виробників обумовлювала приватну власність на худобу, але в Райковецькому замку вона утримувалась у спільному загоні. Таким чином, у райковецьких будинках — “житлових стінах” — проживали не самостійні виробники, а особи, які обслуговували велике феодальне господарство, можливо, челядини або закупи.

Подібними за своїм соціально-економічним змістом були двори-замки, досліджені поблизу села Колодяжне на Случі (Житомирська область), у селі Городище (Хмельницька область), на горі Іван поблизу Ржищева (Київська область) та ін.

Основною галуззю господарства феодальних помість були землеробство і скотарство. Це підтверджується археологічними і писемними джерелами. Найчастішими знахідками в них є землеробські знаряддя праці і залишки продуктів землеробства.

Князівське і боярське землеволодіння охоронялося законодавством Київської держави. “Руська Правда” передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпалення току, знищення межового знаку.

У феодальних господарствах значного розвитку набули також різні галузі ремесла, насамперед ті, що обслуговували потреби феодального господарства і найближчої сільськогосподарської округи. За валами Райковецького городища виявлено залізоплавильні і гончарні горни, практично кожне із досліджених укріплених поселень мало залишки ковальських майстерень.

На підставі археологічних джерел можна скласти уявлення не лише про виробничу галузевість феодальних господарств, а й про їх потужність і продуктивність. Підраховано, що Райковецький замок міг мати від 270 до 300 гектарів орної землі. Більша частина цієї площі відводилась під злакові культури. Приблизно визначається і кількість зерна, яке збирали в цьому господарстві: щорічне його виробництво становило більше 4 тисяч пудів.

Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, потрібних для прожиття. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи із норм проживання у селянській сім’ї в XIX ст., — це 18 пудів зерна на душу на рік, все населення замку потребувало 2,5 тисячі пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну долю врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. В середньому вона становила приблизно третину валового збору зерна.

Адміністрацію феодального двора-замку складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.

На Русі X — XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Впродовж тривалого часу вони співіснували, хоч їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, в період феодальної роздробленості — вотчинне. Володільницький юридичний статус обох форм дещо відрізнявся, але загалом був подібним і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або “Золотої булли” угорського короля Андраша II не виробила. Для конфіскації володінь, що широко практикувалося в обох державах, не вимагалося жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, а й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю приватне землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.

Давньоруське село

Переважну більшість давньоруських населених пунктів становили села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: “село”, “сільце”, “погост”, “двір”, “дім”, “деревня”. Кожна з цих назв вказує в основному на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва “село”, що означало поселення, де жили смерди. “Деревньою” називались нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. “Погостом” джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, общини-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи общинного управління тощо. Назвами “двір” і “дім” визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. “Село”, “погост”, “деревня” були неукріпленими поселеннями, а “дім” і “двір” являли собою своєрідні замки. Розташовувались вони в межах поселень або поблизу них.

Археологічні дослідження широкими площами дають достатнє уявлення про характер сільського поселення.

Розкопане біля села Комарівка Переяслав-Хмельницького району Київської області давньоруське селище розташовувалося на лівому березі Дніпра і займало надзаплавну терасу. Його площа — вісім гектарів. Природні умови тут сприятливі для сільського господарства. Поблизу селища знаходиться значний масив надзаплавного чорнозему. На дослідженій площі (близько двох гектарів) виявлено рештки 12 селянських дворів, а всього їх було (при такій самій густоті забудови і на решті площі) близько 50. Певної планувальної структури село не мало, двори розташовані безсистемно.