Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Визначення ранньосередньовічних східнослов’янських “градів” як племінних центрів, що набуло значного поширення в останні роки, досить умовне. Воно не розкриває їх соціальної суті. Тепер уже очевидно, що явище це характеризувало не первіснообщинну епоху в історії східних слов’ян, а перехідний етап їх суспільного розвитку, пов’язаний із народженням станових відносин. Свого часу П.М. Третьяков вжив щодо цих центрів термін “ембріон міста”[348]. Це визначення досить точно виявляє соціальний зміст поняття “гради” VI — VIII ст. У них була закладена можливість переростання у феодальні міста, хоча вона не завжди реалізувалася. Більшість їх так і не стала містами — їх спалили кочовики або ж залишили поселенці у зв’язку з іншими катаклізмами.

Існування “градів” третьої чверті І тис. н.е., що були найважливішими елементами суспільно-політичної організації східнослов’янського суспільства, історично обумовило виникнення і розвиток перших давньоруських міст. Пошук їх витоків у племінних “градах” так само виправданий, як і пошук першопочатків руської державності в племінних “княжіннях”, з яких літописець Нестор почав історію Русі.

Процеси політичної консолідації і соціально-економічного розвитку східнослов’янського суспільства, які визначились у третій чверті І тис. н.е., набули значного прискорення в кінці VII — IX ст. Саме в цей час у Середньому Подніпров’ї на базі племінних княжінь — полянського, сіверянського, древлянського — складалося державне об’єднання — Руська земля — на чолі з Києвом[349].

Аналіз писемних і археологічних джерел переконує, що раннє давньоруське місто становило собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Давньоруські літописи називають у IX — першій половині X ст. 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862) Ладога (862), Білоозеро (862), Муром (862), Ізборськ (862), Смоленськ (882), Любеч (882), Псков (903), Чернігів (907), Переяслав (907), Пересечен (922), Вишгород (945), Іскоростень (946). Очевидно, наведений список не вичерпує дійсної кількості ранніх руських міст. Г.Г. Литаврін, звернувши увагу на число руських послів (22), названих у договорі 944 р., які брали участь у поїздці Ольги до Константинополя, висловив припущення, що вони представляли інтереси 22 міських адміністративних центрів Русі[350].

Безперечно, склалися ці міста значно раніше, ніж з’явилася перша згадка в літопису. Більшість із них існувала вже в IX ст., а деякі, напевно, і в останніх десятиліттях VIII ст. Археологічні розкопки Києва, Чернігова, Ладоги, Пскова, Полоцька, Любеча, Ізборська виявили досить потужні культурні шари VII — IX ст. У деяких найдавніших літописних містах (Новгород, Смоленськ, Ростов) матеріали цих століть поки що не виявлені, але добре відомі ранньоміські поселення VIII — IX ст. поблизу від них: Рюрикове і Сарське городища, Гньоздово.

До найдавніших східнослов’янських міст слід, очевидно, віднести і Галич, хоча в літопису він і згаданий вперше у XII ст. Багаторічні розкопки Галича, проведені В.В. Ауліхом і його попередниками на Крилоській горі, виявили рештки значного поселення VIII — XI ст. П.О. Раппопорт вважав, що перші укріплення в Галичі з’явились уже в X ст.[351]

Уже йшлося про те, що літописні терміни “город” або “град” не завжди розкривають соціальний зміст конкретного населеного пункту. Це справді так. Але звідси не випливає, що літописці взагалі не вкладали в термін “город” соціального змісту, а мали на увазі лише наявність укріплень. Аналіз писемних повідомлень про найдавніші руські міста показує, що літописці бачили в них переважно центри державної влади, економічні і культурні осередки.

Досить пригадати, яким принципово важливим для літописця було питання про соціальний статус засновника міста Києва. Провівши дослідження, він показав, що Кий був не перевізником через Дніпро, а князем полян. Засноване ним місто, таким чином, являло собою не просто кріпость, а політичний центр княжіння. Оволодіння цим “градком” у 862 р. дало можливість, згідно з літописною версіею, Аскольду і Діру “владѣти польскою (полянською. — П.Т.) землею”. Рюрик вокняжився в Новгороді, його легендарні брати відповідно — у Білоозері й Ізборську. Далі в літописній статті 882 р. говориться, що по смерті братів “прия власть Рюрикъ, и роздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро”[352]. У 882 р. Олег оволодів Смоленськом і Любечем, в яких посадив своїх посадників, у Києві сів сам.

У цих літописних свідченнях простежується безпосередній зв’язок між давньоруською державністю і містами — як центрами її зосередження. “Русскыа грады” києво-візантійського договору 907 р. — крупні політичні і економічні центри Київської Русі, в яких зосереджувались органи державного управління, проживали представники вищих верств давньоруського суспільства, концентрувався і перерозподілявся додатковий продукт, розвивалась міжнародна торгівля.

Свідчення руських літописів про існування на Русі значної кількості міст уже в IX ст. підтверджується й арабськими джерелами. У творах IX — початку X ст. (ал Йакубі, Ібн Хордадбеха, Ібн ал Факіха, Ібн Русте, анонімного автора “Худуд ал Алам”, ал Істахрі, Ібн Хаукаля) постійно згадуються слов’янські міста. Крім загального зауваження про велику кількість міст у слов’ян і руських, дізнаємося з них і про конкретні міста Вабніт, Хордабе, Куйабу, Салау, Арсу. Свідчення ці надзвичайно цінні, оскільки є, по суті, сучасними процесам містоутворення і формування держави у східних слов’ян. Східні автори, життя яких було пов’язане з розвиненими міськими центрами арабського світу, добре розрізняли місто і кріпость, а тому їхні свідчення про наявність у слов’ян і русів міст не можуть піддаватися сумніву. Вони представляють раннє східнослов’янське місто як значний населений пункт, де живуть цар, його наближені, дружинна знать, жерці, купецтво. Його соціальний характер практично ідентичний тому, який відтворюється і за ранніми літописними даними.

Є достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на початковому етапі руської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать, усвідомивши своє особливе становище в суспільстві, одразу розпочала будівництво для себе кріпостей-замків, які порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, в межах стін формувалась військова дружина, здатна протистояти зовнішній загрозі і реалізувати претензії правлячої верхівки на внутрішнє панування. Варяги, які познайомилися з Руссю у IX — X ст., назвали її “Гардаріки” — країною міст (замків).

Назви більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині XI — на початку XIII ст. Згідно з підрахунками М.М.Тихомирова, до другої половини XI ст. належать згадки про 50 нових центрів, до XII ст. — понад 130 і до перших десятиліть XIII ст. — про ще близько 50. Це приблизно три чверті усіх літописних міст[353].

Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним наслідком поглиблення процесів феодалізації всієї країни. На заключному етапі раннього феодалізму (друга половина XI — початок XII ст.) нові міста виникали переважно в центральних районах Русі. Це — Бужськ, Дорогобуж, Новгород, Святополч, Дубен, Острог, Пінськ, Сновськ, Теребовль, Треполь, Воїнь, Черторийськ і деякі інші. У другій половині XI — на початку XIII ст. активні процеси містоутворення спостерігаються в західних землях Південної Русі — Волинській і Галицькій. Будувалися вони переважно на західних рубежах князівств, що зумовлювалося потребами окреслення і стабілізації державного кордону Русі.

Відзначаючи загальний ріст чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку XIII ст., слід зважити й на те, що це лише один із показників динаміки містоутворення. Інший полягав у бурхливому зростанні і розвитку старих міст, які в XII ст. набули зовсім нової якості.

Становлення міських форм життя на Русі не відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Процеси ці багатолінійні і різноспрямовані. Умовно можна виділити три основних шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Відбувалися вони приблизно в один і той самий час, але зумовлювалися різними умовами розвитку і відіграли неоднакову роль у соціально-економічній історії давньоруського міста. Перший шлях виявився фактично тупиковим, оскільки обумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами. Торговельно-ремісничі центри прийшли до занепаду і припинили своє існування в кінці X — на початку XI ст. у зв’язку з припиненням функціонування трансєвропейської торговельно-економічної спільності. Общинно-феодальний і державний шляхи утворення міст становили природну еволюцію нових соціальних форм життя, які виникли із потреб розвитку самого східнослов’янського суспільства.

З часів М.М. Тихомирова побутує думка, що напередодні монголо-татарської навали на Русі налічувалось понад 300 міст. Підставою для такого висновку стали літописні повідомлення. Пізніше, з накопиченням даних археологічного вивчення давньоруських городищ, стало очевидним, що більшість таких центрів містами в соціально-економічному значенні цього слова не були. За нашими підрахунками справжніх міст на Русі XII — XIII ст. було близько 100[354].

За розмірами, а отже, і за кількістю населення давньоруські міста XII — XIII ст. можна поділити на чотири групи. До першої слід віднести найбільші центри, площа яких наближалась або перевищувала 100 гектарів: Київ (360 — 380), Чернігів (250), Новгород (150), Переяслав (150), Галич (250), Володимир-Волинський (близько 80), Полоцьк (80), Смоленськ (70), Суздаль (близько 70), Володимир-на-Клязьмі (200), Василев (130), Вишгород (близько 80), Білгород (100).

Другу групу становили міста, площа яких дорівнювала 10 — 50 гектарам: Новгород-Сіверський (30), Остерський Городець (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (30), Білоозеро (30), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (30).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів; до четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 гектара.