Розділ 1 Джерела та історіографія

Джерела та історіографія

Джерела

Тривалий час основним джерелом дослідження історії Русі були літописи. Їх історіографічне опрацювання і публікація тривають уже понад півтора сторіччя. Великим є внесок у цю справу М.І. Костомарова, О.О. Шахматова, А.М. Насонова, М.Д. Присьолкова, М.С. Грушевського, М.М. Тихомирова, Д.С. Лихачова, В.М. Істріна, О.С. Орлова, М.Г. Бережкова, Л.В. Черепніна, Б.О. Рибакова, А.Г. Кузьміна, В.Ю. Франчук та інших.

Основою давньоруського літописання є “Повість минулих літ”, до якої ввійшли давніші літописні твори, написані в Києві в кінці X — в XI ст. Перша редакція “Повісті” здійснена літописцем Нестором близько 1111 р. її публікацію, переклад на сучасну російську мову, текстологічний аналіз і археографічний опис списків здійснили Д.С. Лихачов і Б.О.Романов[7].

Як пам’ятка історіографії “Повість минулих літ” є видатним явищем не лише давньоруської, а й світової культури. Вона увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. У вступі до “Повісті” Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Для “Повісті” характерне постійне звернення до Біблії, що була вищим авторитетом історичних знань середньовіччя, візантійських хронік, давньоруських сказань. Особливо помітний вплив на Нестора справила візантійська “хроніка” Георгія Амартола; факти руської історії він розподілив на основі хронологічної канви грецького літочислення від створення світу.

Нестор був не просто літописцем, якому судилося створити своєрідну історичну енциклопедію Русі до початку XII ст., а й істориком. Це добре видно вже із заголовка “Повісті”, в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: “Откуду есть пошла Руская земля” і “Кто въ Киевѣ нача первѣе княжити”[8]. На відміну від своїх наступників, а також і деяких сучасників, Нестор розумів взаємозалежність цих явищ, їх зумовленість внутрішнім розвитком східнослов’янського суспільства. Не випадково виникнення Києва він зв’язував з діяльністю першого слов’янського князя Кия, влада якого поширювалася на всю Полянську землю, а дипломатичні контакти сягали Константинополя.

Джерелознавчий аналіз “Повісті”, здійснений Б.О. Рибаковим, показав, що працю Нестора в часи Мономаха — Мстислава піддали тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилася “норманська” концепція початкової руської історії, що не має нічого спільного з історичною дійсністю[9].

Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації “Повісті”, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису представили руську історію так системно і настільки повно, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Серед переваг “Повісті”, як і літописів, що лягли в її основу, було й те, що вона написана рідною мовою, на відміну від латиномовної історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із слов’янських країн до XIV — XV ст. тільки Болгарія створювала історичну літературу рідною мовою.

Літописець Нестор. Скульптура М. Антокольського

“Повість минулих літ” найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. На початку XIV ст. на півдні Русі було створено звід, що об’єднав київське і галицько-волинське літописання. До нього увійшли Київський звід 1198 р. (1200), складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, Галицько-Волинський звід початку XIII ст., “Літописець Данила Галицького”, складений у 1256 — 1257 рр. при кафедрі холмського єпископа[10]. Найповніше цей звід представлений в Іпатіївському літопису.

Північно-східне літописання найкраще реконструюється за матеріалами Лаврентіївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також “Літописець Переяслава Руського”[11].

Важливі дані для висвітлення історії Північної Русі містяться в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Першому[12].

Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст., в якому наявні свідчення, що не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних текстів. Згідно з Б.О. Рибаковим та іншими дослідниками, саме в Никонівському літопису зберігся так званий “Літопис Аскольда”, що подає відомості про взаємини Русі IX ст. з Візантією.

На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літописання велося переважно в Києві і Новгороді. У пору феодальної роздробленості, в XII — XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У південній Русі центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у свідченнях та в ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували “Повість минулих літ”. Вони помітні не лише в київському літописанні, а й у переяславському, галицько-волинському, новгородському, ростовському, володимирському.

Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — поборників загальноруських інтересів, їх заклики до об’єднання руських земель не були виявом тільки їх літературного таланту. Ці ідеї з часів Володимира Мономаха стали програмою державної практики не лише київських, а й князів інших руських центрів — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі.

Ідейно близькими до літописів є літературні твори — “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Повчання Володимира Мономаха”, “Житіє і ходіння ігумена Даниїла”, “Слово о полку Ігоревім” та ін.[13] На відміну від укладачів літописів, автори їх значно менше залежали від князівської влади, хоча творам їх притаманна така сама публіцистична пристрасність, вони пройняті тією ж ідеєю — державної і народної єдності. Початок цій спрямованості, очевидно, поклав Мономах своїм “Повчанням”. Він виступає як державний діяч, що дбає про благо своєї країни і до цього ж закликає своїх дітей та представників численного князівського роду. Ідея збереження єдності Русі і безкорислива відданість своєму сюзеренові, вірність принципам старійшинства чітко проступає в творі, присвяченому князям Борису і Глібу, що були особливо популярними на Русі. В умовах загострення князівських міжусобиць, коли племінники виганяли зі своїх столів дядьків, молодші брати — старших, особливо імпонували їхня смиренність, відповідальність за долю дружини і населення. За Руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Єрусалимі ігумен Даниїл. Характерно, що в “Житії” Даниїл говорить про себе як про представника всієї Руської землі. На Великдень він поставив кадило “на гробе святемъ отъ всея Русьскыя земля”[14].

Ще сильніше ідея єдності Руської землі прозвучала в геніальній поемі “Слово о полку Ігоревім”[15]. Автор “Слова” непокоїться насамперед долею Південної Русі, але вміло і тонко поєднує обидва поняття Руської землі. У “Золотому слові” великий київський князь закликає Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити “въ злата стремень за обиду сего времени, за землю Рускую”[16].

Оригінальним історичним джерелом є “Києво-Печерський патерик”, в основі якого лежить листування єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. “Патерик” містить унікальні замальовки київського життя. Це розповіді про лікаря Агапіта (він зціляв людей і вилікував Володимира Мономаха); про живописця Алімпія; про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря; про конфлікти ченців Федора і Василія з князем Мстиславом Святополковичем; про вихідця з Угорської Русі Мойсея Угрина та ін.[17] Київ в оповідях Симона і Полікарпа виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, що притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу, видатних зодчих, живописців, церковних діячів.