Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Польський хроніст Галл Анонім (початок XII ст.) писав, що Польща “віддалена від проторених доріг паломників, і знайома вона лише небагатьом, які йдуть на Русь заради торгівлі”[378]. Польща вивозила із Русі сіль. Згідно з привілеєм 1176 р. Казимира Справедливого, монастирю в Сулейові дарувалося право на щорічне одержання 13 возів солі від сандомирської митниці, коли вона надходила з Русі. Привілей 1264 р. Болеслава Стидливого купцям Поланца, які їздили на Русь з тканинами, свинцем та іншими товарами, дає певне уявлення про те, чим торгували на Русі польські купці.

Постійні торговельні зв’язки Русь підтримувала і з сусідньою Угорщиною. Одним із центрів русько-угорської торгівлі був Естергом. У жалуваній грамоті короля Імре (1196—1204), що підтверджувала старовинний привілей Естергомському монастирю на збирання мита, на першому місці названо купців із Русі. У “Діяннях угрів” придворний нотарій короля Бели III відзначає, що угорцям на Русі дісталися “численні хутра ласки і соболя”. Із Угорщини на Русь довозилася мідь.

Візантійська корчага. XI — XII ст. Київ

Писемні джерела засвідчують торговельні зв’язки Русі з Англією. У “Житії Фоми Бекета” Уільяма Фітц-Стівена ідеться про те, що руси поставляють на англійські ринки хутра білок і соболів. У ряді випадків хутра в Англії називались за найменуванням тієї місцевості чи міста, звідки надходили. Так, у XII ст. були відомі хутра “clesmes”, або “klosem”, які надходили із району Клязьми, “smoling”, “smoleyn-werk”, “Smolenskischewerk”, що довозились із Смоленська. У казначейських згортках (Pipe Rolls) кінця XII ст. говориться про якогось Ісаака “із Русі”, а в творах англійського єврея рабина Мошеса Ханнесі (1170 — 1215) згадується рабин Ісаак, що прибув із Чернігова і знав живу руську мову[379].

В одній із версій про Бову-королевича (початок XIII ст.), де йдеться про торгівлю англійського міста Скутгемптона, згадуються купці із Русі. “Купці прибувають із Апулії і Русі, привозячи їх великий товар”[380].

Крім англійських у торгівлі з Руссю брали участь також ірландські купці, які мали в Києві свій храм св. Марії.

Торгівля Русі з країнами Скандинавії знайшла відображення в сагах. Особливий інтерес у цьому плані становить ісландська сага про багатого селянина Гескулда, що жив у X ст. У Норвегії він зустрівся з купцем у руській шапці. Останній представився як Гіллі, при цьому додав, що більшість краще розуміють його ім’я, коли чують і прізвисько — Русен. Далі сага розповідає, що Гескулд торгував у Гіллі-Русена рабиню. Тут, напевно, ми маємо справу з одним із купців, які спеціалізувалися на торгівлі з Руссю. “Руська шапка” згадується також у сазі про мудрого Ньяла. її подарував датський король Харальд Синьозубий (940 — 985) ісландському купцю Гуннару в Хайтхабу. Г.Янкун вважав, що цей факт свідчить про торговельні зв’язки Хайтхабу з Руссю[381].

У сазі про Магнуса Доброго розповідається, як Сігват часто перепитував купців, що їздили в Хольмгард, про долю сина Олава Святого Магнуса, який виховувався і жив тривалий час на Русі[382]. Значний інтерес становить свідчення саги про Олава Святого, в якому йдеться про Гудлейка Гардарікського. “Він був родом із Агдіра (Південна Норвегія. — П.Т.). Він багато їздив і був багатим купцем. Він їздив у торгових справах у різні країни і часто бував на сході в Гардаріці, через що його і прозвали Гудлейк Гардарікський”.

Руські товари потрапляли на європейські ринки не тільки завдяки скандинавським купцям. Активну участь у торгівлі з країнами Балтійського і Північного морів брали і руські купці. Один із переконливих аргументів на користь цього — любекський дубовий барельєф середини XV ст., на якому зображено руського купця в характерному одязі із шкіркою соболя у лівій руці. На барельєфі, очевидно, зображено життєві реалії, що складалися впродовж тривалого часу, у тому числі і давньоруського, коли торгівля Русі з балтійськими містами здійснювалася на договірній основі. Про це, напевно, свідчить послання саксонського герцога Генріха Лева, що заснував німецький Любек. Він надіслав “послів у міста і північні держави — Данію, Швецію, Норвегію і Русь, — пропонуючи їм мир, щоб вони мали вільний проїзд до його міста Любека”. Фрідріх І жалуваною грамотою Любеку звільняв руських купців від мита.

Цікавими є свідчення про русько-скандинавську торгівлю в Новгородському літопису. Так, під 1132 р. повідомляється про шторм, який завдав великих збитків новгородським купцям, що припливли із-за моря. “Идуце из замория съ Роть, потопи лоди 7, и сами истопиша и товар, а друзии вылезоша, нъ нази”[383]. Через десять років на купців напала шведська флотилія — “на гость, иже из заморья шли в 3 лодьях”, — але цей піратський напад вдалось відбити[384]. Під 1188 р. у літопису вміщено повідомлення про ще одне порушення Швецією мирних торговельних відносин з Руссю — Новгородом. Новгородських купців варяги заточили в поруби.

Здавна Русь підтримувала торговельні зв’язки з Данією. Датські мореходи, згідно з Адамом Бременським, добре знали шлях “до Остро гарда руського, столицею якого є Київ”, куди можна допливти за один місяць. Під 1190 р. літопис повідомляє про благополучне повернення новгородських купців із Данії (“из Дона”). У 1134 р. новгородських купців у Данії кинули до тюрми — “рубоша новгородцѣ за моремъ въ Дони”[385].

Є свідчення про торгівлю Русі з Францією, куди надходили передусім хутра. В багатьох творах французької художньої літератури XI — ХІІІ ст. говориться про соболині хутра (sabelin, sebelin, sable) і одяг з них, які довозились із Русі. Торгівля з такою далекою країною була зв’язана з великими труднощами і не випадково вираз “іти в Русь” став синонімом погибельного походу. Про торговельні зв’язки Русі і Франції свідчать знахідки лімозьких емалей у давньоруських містах — Суздалі, Новгороді, Ростові, на давньоруських поселеннях в районі дніпровських порогів, а також невелика кількість французьких монет.

Русь імпортувала із країн Центральної і Західної Європи предмети озброєння, зокрема мечі, деякі типи дорогого посуду, вовняні тканини. Як показали розкопки Новгорода, основна кількість тканин XII ст. надходила із сукноробних центрів Англії, пізніше значного поширення набули тканини із Фландрії[386].

Крім цього, Русь була зацікавлена в тому, щоб із Західної Європи надходили цінні метали, зокрема срібло. Вивозили його у вигляді монет і злитків. В.М. Потін вважає, що більша частина західноєвропейського (з Німеччини, Англії, Данії) монетного срібла надходила на Русь, у тому числі і до Києва, через Новгород. Очевидно, досить значні надходження західноєвропейського срібла здійснювались і за допомогою південного торговельного шляху: Регенсбург — Прага — Київ. Один із доказів цього: київська срібна гривна за своєю вагою практично відповідала вазі одної із найпоширеніших грошових одиниць Центральної Європи — кельнської (або сілезької) марки. Не випадково на нашій території найбільше знайдено монет саме кельнського карбування.

Якась частина срібла надходила на Русь також із Чехії і Угорщини. Посередньо на це вказує літописна стаття 969 р. “Повісті минулих літ”. Святослав, заявивши про свій намір переселитися до Переяславця на Дунаї, мотивував це тим, що “ту вся благая сходятся: отъ Грекъ злато, паволоки, вина, и овощеве разноличныя, изъ Чехъ же, изъ Угорь сребро и комони”[387]. Прямим свідченням є знахідки угорських монет на Русі.

Основні закономірності, що обумовлювали розвиток зовнішньої торгівлі Київської Русі, діяли і всередині країни. Зростання виробництва продуктів сільського господарства і ремесла супроводжувалось формуванням системи внутрішніх ринкових зв’язків, спершу в межах порівняно невеликих волостей, а потім і більш значних територій — земель. Регулювались ці відносини міськими ринками. Тітмар Мерзебурзький говорить про наявність у Києві восьми торжищ, руські літописи називають два — Бабин торжок на Горі і Торговище на Подолі. Великою популярністю користувався новгородський торг на Торговій стороні.

Характерним для ринків руського міста, починаючи з XII ст., було спорудження на них або в безпосередній близькості храмів. Це викликано було тим, що згідно з уставом князя Володимира саме до відання церкви переходили еталони торговельних мір, а також мито за користування ними. Остаточна редакція уставу Володимира, як вважає Я.М. Щапов, склалась на рубежі XII — XIII ст. у Києві або на одній із єпископських кафедр Південної Русі. В ній вперше з’явилася спеціальна стаття про мірила, відсутня в попередніх протографах[388]. Тут мова може йти про юридичне закріплення практики, що склалася в руському місті щодо служби мір і вагів значно раніше.

Є всі підстави вважати, що місцем знаходження мір і вагів була церква св.Богородиці Пирогоші, споруджена на київському Торговищі в 1136 р.

Ця важлива функція зберігалася за нею аж до пізнього середньовіччя. Аналогічним було значення храмів П’ятниці у Чернігові, Параскеви-П’ятниці в Новгороді. У Смоленську, судячи з договору 1229 р. з Ригою, міри і ваги зберігались у єпископському кафедральному соборі.

Корчага з бурштином. XIII ст. Київ