Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Період інтенсивних зв’язків Русі з країнами Арабського Сходу вкладається в рамки середини VIII — середини X ст. Після цього різко припиняється надходження дірхемів на Русь, що пояснюється зміною історичної ситуації на Сході. Приходить до занепаду і втрачає своє торговельне значення Хозарія. Волзькі походи Святослава привели до того, що Хозарія перестала відігравати роль стримуючого щита і в степові простори Східної Європи переселились орди тюрків-кочовиків. Вони й перерізали шляхи Русі на Схід.

Торговельні зв’язки Русі з країнами Середньої Азії, Іраном, Кавказом відновилися в XI ст. і продовжувались аж до монголо-татарської навали. В XI — XII ст. функціонували два основних шляхи, якими міста Південної Русі здійснювали торгівлю зі Сходом. Перший ішов із Києва і Чернігова по Дінцю — Дону і далі на Нижню Волгу. Другий вів через кримські і східночорноморські міста до портів Малої Азії, насамперед до Трапезунда. Ірано-арабський купець XII ст. абу Хамід ал Гарнаті писав про свої мандри Східною Європою і зазначав, що він відвідав землю слов’ян і побував в одному руському місті під назвою “Медінат ас-сакаліба” (Слов’янське місто). Більшість вчених вважає, що це Київ. Тут ал Гарнаті зустрів купця із Багдада.

Упродовж кількох століть успішно функціонував торговий шлях Київ — Булгар. Відомий він з часів Джейхані (близько 900 р.), ґрунтовно описаний ал Ідрісі в 1154 р. у його знаменитій книзі “Насолода мандруючих довколо світу”. Дві сусідні країни мали потребу в продукції одна одної. В.М. Татищев, використавши якесь невідоме нам джерело, відзначав, що в часи Володимира Святославича булгарським купцям дозволялося вільно торгувати в містах по Волзі і Оці, а руські купці користувалися аналогічними привілеями на території Булгарії. “И дал им (Володимир булгарським купцям. — П.Т.) во все грады печати, дабы они везде и всем вольно торговали, а руские купцы с печатьми от наместников в Болгары с торгом ездили без опасения”[369].

Про участь Русі в торгівлі з Булгаром повідомляють східні автори Ібн Русте, Ібн Фадлан та ін. Археологія підтверджує ці писемні свідчення. Культурні шари міст Волзької Булгарії утримують речі руської роботи, а міст Київської Русі — вироби, що походили з Булгарії. У двосторонніх торговельних операціях більше, ніж ремісничими виробами, торгували продуктами сільського господарства, виробами промислів. Помітне місце посідала також торгівля рабами, їх продавали у Хорезм і країни Арабського халіфату.

Особливо тісними були контакт порубіжних земель. Міста Північно-Східної Русі постійно відвідували булгарські купці. Згідно з договором 1229 р., укладеним князем Юрієм Всеволодовичем, вони мали право вільної торгівлі. “Купцам ездить в обе стороны невозбранно и пошлину платить по уставу каждого града безобидно”[370].

Шлях Київ — Булгар становив фактично частину великої трансєвропейської торговельної системи шляхів. Із Булгара вони йшли на Балтику, Каспій і Арабський Схід, із Києва — до чорноморських, балтійських і західноєвропейських ринків. Таким чином, Київська Русь і Волзька Булгарія виступали природними посередниками між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Для арабів Булгар був воротами у світ східних слов’ян, фіно-угрів, балтів і скандинавів. Аналогічну роль виконував Київ у торгівлі Русі і країн Західної Європи з Арабським Сходом.

У східній торгівлі Русі вагомою була роль Тмутараканського князівства, шлях до якого — через Керченський півострів і Корчев — добре знали руські купці. У візантійських і східних джерелах згадується в районі Керчі місто Русійа (XII ст.), яке, можливо, було одним із перевалочних пунктів на східному торговельному шляху. Є дані, що руські купці досягали Ірану і навіть Єгипту[371].

Про торговельні зв’язки Русі із Середньою Азією, Іраном і Близьким Сходом свідчать речі, виявлені розкопками у Києві і Новгороді (розписна кераміка), Смоленську (посуд з арабськими написами), Новогрудку (фаянсова кераміка, скло).

З другої половини IX до початку XIII ст. головним напрямом зовнішньоторговельних зв’язків Київської Русі був південний, де основним партнером виступала Візантія. Свідчення тому — широке коло писемних і археологічних джерел. На ранньому етапі мирні економічні контакти двох країн не раз затьмарювались військовими конфліктами. Походи руських князів на Візантію зумовлювалися намаганням Русі досягти рівноправного становища у торгівлі з економічно сильнішим партнером. Договори і угоди 860, 907, 911, 971, 988 та інших років, незважаючи на різний ступінь їх вигідності для Русі, загалом засвідчують високий рівень організації її торговельних відносин з Візантією. У наступні століття практика укладання договорів, очевидно, не мала продовження, але регулярні торговельні зв’язки двох країн не припинялися. У літописах постійно зустрічаються свідчення про “Грецький” торговельний шлях і заходи щодо його охорони.

У суперництві з Візантією Київська Русь відстояла своє право на гирло Дунаю, Дністра і Дніпра, де на землях слов’ян-подунайців знаходилось місто Києвець, а на Дніпрі виникла підвладна Києву руська гавань Олешшя. Торгові судна із Дністра морем і далі по Дніпру ходили до Києва.

Торговельні зносини Русі з Візантією базувалися переважно на обміні товарів. Із Візантії везли шовкові і парчеві тканини, килими, багатий одяг, прикраси, посуд, вино, оливкове масло, дорогі предмети побуту, що їх охоче купувала давньоруська знать. Розраховувалась Русь за ці товари рабами, медом, воском і, особливо, хутрами. Про надзвичайну популярність руського хутра у Константинополі свідчить такий факт. Вигнаний латинянами афінський митрополит просив Нікейського імператора Федора Ласкаря: “Якщо ти мені ще пришлеш і [шкірку] білого зайця, які Русь поставляє у Велике місто [Константинополь], то надаси мені велику допомогу, оскільки лікарі говорять, що вона чудово зігріває”[372].

Природно, що у торгівлі Русі і Візантії за принципом “товар на товар” монети останньої практично не випадали із сфери внутрішнього обігу. Ймовірно, що якісь товари руські купці збували за гроші, але вони знову поверталися візантійцям за придбані у них товари, наприклад, за багаті тканини.

Вивчення М.В. Фехнер тканин, знайдених у 1903 р. на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, показало, що вони походять із шовкоткацьких майстерень Візантії й Ірану. Відомо, що князь Данило Галицький носив кожух з грецького оловіра (шовкова, ткана золотом матерія), а чоботи, пошиті із “хза зеленого” — грецького сап’яну[373]. Русь купувала у Візантії різні прянощі, ювелірні і скляні вироби, ікони. Києво-Печерський ігумен Варлаам заповідав Феодосію свій скарб, придбаний у Константинополі. “Я же бе купил в Константине граде иконы и иное, еже на потребу”[374].

Показником регулярності торговельних зв’язків Русі з Візантією є червоноглиняні амфори і корчаги. Особливо багато їх виявлено в Києві та інших південноруських містах, але відомі вони по всій Русі. Упродовж X —XIII ст. вони надходили з наростаючою інтенсивністю. Розкопки виявляють їх не лише в багатих комплексах, а й у рядових, що засвідчує, по-перше, масове побутове використання цього імпортного посуду, по-друге, його відносну доступність. Чи доставляли амфорну тару спеціально для реалізації її на внутрішньому ринку, чи продавали її тільки з вином або олією, сказати важко.

Амфори потрапляли на Русь як із Візантії, так і з її кримських колоній, де, за повідомленням Ібн ал Асіра, руські купці проживали колоніями. Так, довідавшись про результат битви на Калці (1223), знатні руські купці і багаті люди із Судака на кораблях втекли до Малої Азії. Про участь руських купців у торгівлі з Судаком говорить і Рубрук. Писемні повідомлення підтверджуються археологічними матеріалами. Руські речі — хрести-енколпіони, кіотні хрести, шиферні прясла — виявлені розкопками в Херсонесі і Судаку.

Русь торгувала і з кавказьким світом. Про це свідчать літописні повідомлення про “Залозний” шлях (проходив із Києва на Тамань і Північний Кавказ), а також знахідки мідних і бронзових хрестів-енколпіонів руського виробництва в Керчі, на Тамані і Північному Кавказі[375].

Активно торгувала Київська Русь і з країнами Центральної і Західної Європи. Уже в кінці IX — на початку X ст., очевидно, функціонував торговельний шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург. У Раффельштетенському уставі 903 — 906 рр. згадуються руські купці на Верхньому Дунаї. Іспанський єврей Ібрагім Ібн Єкуб (966) писав, що в “найзначніше із торговельних міст” — Прагу приходять з товарами із Кракова руси і слов’яни. Писемні джерела зафіксували стійкі торговельні зв’язки Русі з Німеччиною. У жалуваній грамоті кельнського архієпископа Райнальда вестфальському місту Медебах (1165) говориться про торгівлю з Руссю[376]. У Кельні були відомі купці із Києва і Володимира. Німецький дослідник Б. Відера вважав, що до Німеччини із Русі поступали ювелірні вироби і хутра. Особливо добре знали в Німеччині руські соболі. Якийсь Маврикій повертався із Русі в Регенсбург з дарованими на монастирський храм св. Якова і Гертруди хутром і іншими цінностями на суму 100 марок. Регенсбурзький купець Гартвік, що проживав у Києві, подарував у 1178 р. монастирю св. Еммерама в Регенсбурзі 18 фунтів срібла. У грамоті герцога Австрії і Штирії Леопольда, виданій регенсбурзьким купцям у Відні 1192 р., серед інших купців-руцаріїв, які торгували з Руссю, названий якийсь Отто із Києва[377]. Джерела доносять й інші свідчення, що вказують на активну торгівлю Русі з Німеччиною. Вони підтверджуються археологічними матеріалами: порівняно часто знаходять в шарах давньоруських міст бронзові водолеї, виготовлені у Лотарингії і Північній Німеччині, різьблені навершя, металеві тарілі, скляні речі.

Срібна гривна київського типу. XI — XII ст.

Широковідомим був шлях, який зв’язував торговельні центри Південної Прибалтики — Старигард, Любек, Волін, Штеттін — з давньоруськими містами Новгородом і Києвом. Адам Бременський говорить про важливий торговельний шлях із Ольденбурга (Старигарда) і Хайтхабу через Юмну (Волін) в Острогард (Новгород), а далі по Дніпру до Києва.

У Польщу і західнослов’янське Помор’я вели два шляхи: сухопутний (Київ — Луцьк — Володимир — Люблін) і водяний (Дніпро — Прип’ять — Західний Буг).