Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі в XII — XIII ст. становила 510 — 520 тисяч чоловік. У крупних містах проживало від 10 до 50 тисяч чоловік, у середніх — 3 — 5, у малих — 1 — 2 тисячі чоловік[355]. Загалом це наближається до тієї кількості населення, яке мешкало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував 30 тисяч чоловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII — XIII ст. мали приблизно по 20 тисяч жителів.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-топографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалежно від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього росту і розвитку була кріпость. Спорудження цитаделі приводило до концентрації населення під її стінами, а отже — і до неминучого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста обумовила його соціально-топографічну двочастинність: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувались органи влади і управління, ніби протистояв величезному передмістю — посаду, населеному переважно демократичними верствами населення. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали в містобудівному і соціальному планах проміжне становище між дитинцем і посадом.

Така соціально-топографічна модель давньоруського міста, народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської державності, лишалась універсальною упродовж століть. З кінця XII — на початку XIII ст. передмістя-посади ділилися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у містах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста різнилися як соціально-економічною основою свого розвитку, так і формами міського устрою. Їх типологічна різноманітність обумовлювалася багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного устрою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Але співвідношення цих галузей у містах було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полоний, Колодяжин, Плісненськ, Ізяслав та інших, показало, що вони як центри світського і церковного землеволодіння розвивалися переважно на сільськогосподарській основі. Їхня виробнича база повністю або значною мірою знаходилася за межами міста. Ремесло в них відігравало другорядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь господарства.

Такі аграрно-феодальні міста відомі в усіх давньоруських землях, але найбільше їх було у лісостеповому поясі, що мав родючі землі і порівняно високу густоту населення. Не випадково більшість давньоруських міст виникала в районах інтенсивного розвитку землеробства.

У XII — XIII ст. економічний розвиток міст визначався переважно процесами природно-географічного поділу праці. Нерідко регіон, багатий на тільки йому притаманний вид сировини, визначав виробничу специфіку міст. Овруч виробляв і постачав у різні райони Русі шиферні прясла, натільні хрестики, іконки, великі партії шиферних плит для культового і цивільного монументального зодчества. Городеськ був насамперед значним центром чорної металургії на півдні Русі, Галич і Стара Руса — організатори виробництва кухонної солі. Навіть найбільші — столичні — міста Русі і ті мали певну виробничу специфіку: у Новгороді переважного розвитку набули галузі ремесла, пов’язані з господарською діяльністю; у Києві досить високого рівня досягло склоробство, керамічне і ювелірне виробництва; у містах Північно-Східної і Західної Русі — Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Галичі та інших неабиякою популярністю користувалися вироби майстрів по каменю, які працювали на місцевій сировині.

Господарську специфіку давньоруських міст визначала і торгівля. Багато міст, що лежали на важливих внутрішніх і міжнародних торгових магістралях, росли і розвивалися переважно за рахунок торгівлі. До них належали Вітачев, Канів, Олешшя, Василев, Туров, Воїнь на півдні Русі; Дорогочин, Берестя, Друцьк і Новогрудок на заході; Ладога, Новий Торг, Коломна, Устюг на півночі і північному сході.

Давньоруські міста різнилися не лише економічною основою розвитку, а й формами міського устрою. Переважна більшість їх перебувала в залежності від князів і феодалів. Із великих міст лише деякі — Новгород, Псков, Полоцьк — мали відносно розвинене самоуправління, яке, проте, ґрунтувалося не на комунальних формах, а на боярсько-феодальних. Місцева земельна знать не тільки не ліквідувала інститут князівської влади, а й не могла без нього обходитися.

Залізна сокира. X — XI ст. Село Табаївка на Чернігівщині

Більшість давньоруських міст мали статус державних. Це насамперед міста, що виникали на окраїнах Київської держави, виконували функції опорних пунктів на території підвладних Русі іншомовних народів, вирішували завдання оборони країни від іноземних вторгнень або ж служили перевалочними центрами міжнародної торгівлі: Ладога, Білоозеро, Юр’їв, Корсунь, Канів, Торчеськ, Берестя, Олешшя, Дорогочин, Перемишль, Тмутаракань, міста галицького пониззя.

Аналогічний статус мали і всі князівські міста, доля яких перебувала в руках державних властей. В умовах нестабільної політичної обстановки, яка постійно мінялася, князі не тільки не могли надовго закріпити за своїм родом те чи інше місто на правах спадкового володіння, а й обґрунтувати своє власне право на його стіл. Всі вони перебували фактично на становищі тимчасових володарів, державних чиновників, обов’язком яких було управління містом і його волостю.

Писемні джерела дають підстави виділити ще одну категорію давньоруських міст — церковних. До таких належали Полоний і Синелець на півдні Русі, Гороховець — на північному сході.

Соціальний склад міського населення був досить строкатим, що взагалі характерно для середньовіччя. Як правило, воно поділялося на дві основні категорії — міську аристократію і міські низи.

До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духовенство. В центрі міст їм належали просторі садиби з житловими хоромами, господарськими приміщеннями, будинками дворових людей і челяді. Князівські двори, особливо в столичних містах, мали кам’яні палаци, оздоблені фресками, різним каменем, майоліковою керамікою. Їх рештки виявлено в Києві, Чернігові, деяких інших містах.

У руках князівсько-боярської верхівки міст зосереджувалися великі багатства. Про їх розміри свідчать коштовні скарби, знайдені на території боярських і князівських осель багатьох давньоруських центрів. У Києві виявлено близько 60-ти скарбів, переважну більшість з них — в аристократичній частині міста.

Скарби складалися звичайно із золотих і срібних прикрас — гривен, колтів, браслетів, намиста, сережок, перснів, різноманітних підвісок, монет, в деяких з них знайдено князівські діадеми і барми. Усі вироби відзначаються художньою досконалістю. Розміри скарбів були різними — від десятків до кількох сотень предметів.

Великі давньоруські міста, як правило, мали по кілька монастирів, значну кількість храмів з численним кліром. У Києві в X — XIII ст. було 10 монастирів, серед них найбільший на Русі — Києво-Печерський, у Галичі — п’ять, Чернігові — три, Переяславі — два, Володимирі-Волинському і Новгороді-Сіверському — по одному.

До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні торговці, челядь. Більша частина цього люду в X — XI ст. залежала від своїх хазяїв, проживала на їхніх садибах. У XII — XIII ст. в містах різко зростає кількість особисто вільного населення, місцем проживання якого стають посади.

Значну частину міського населення на Русі становили робітники, зайняті в сфері сільськогосподарського виробництва. У малих містах їх питома вага була визначальною, у великих — досить помітною. Аналіз писемних і археологічних джерел показує, що безпосередній зв’язок з сільським господарством мали практично всі міські населені пункти.