Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

З кінця X ст. почалося формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися в управління його синам. Володіння ці, звичайно, були умовними, їх міг відібрати або замінити великий київський князь у будь-який час, але породжували вотчинні претензії. На перших порах реалізувалися вони лише Полоцьком. Віддана Володимиром Святославичем сину Ізяславу Полоцька земля надовго закріпилась за його родом. Після Любецького з’їзду (1097) вотчинне право поширилося на Чернігів, Володимир, Перемишль та інші міста. Відоме положення з’їзду — “каждо да держить отчину свою” — вказує не на початок князівсько-вотчинного порядку на Русі, а на його юридичне закріплення, визнання недоторканності отчих спадщин[332].

У реальному житті все було значно складніше. Вотчинним правом на володіння землею користувались лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які позбавились столів, втрачали не тільки владу, а й волость. Отже, доменіальні володіння на Русі являли собою сільськогосподарські округи, закріплені не стільки за князівським родом, скільки за князівським столом[333].

Розміри земельної ренти, яка йшла князям, були досить великими. Вона стікалась у міста і матеріалізувалась там у князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини. Лише десята доля надходжень від доменіальних володінь Володимира Святославича забезпечувала спорудження і утримання одного з найбільших храмів Русі — Десятинної церкви. Концентрація князівських данин Лівобережжя у Чернігові після поділу Русі в 1026 р. дала можливість Мстиславу Володимировичу розгорнути велике будівництво міста, в тому числі і кафедрального собору св.Спаса. Святослав Ярославич, за свідченням “Києво-Печерського патерика”, пожертвував на будівництво Успенської церкви Печерського монастиря 100 гривен золота. Князі Володимир Святославич, Ізяслав і Всеволод Ярославичі, Володимир Мономах, Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодович, Ярослав Осмомисл та інші були засновниками монастирів і фундаторами храмів.

Прибутки від обширних доменіальних володінь зосереджувались у князівських садибах. Коли повсталі у 1068 р. кияни заходилися грабувати великокнязівську резиденцію Ізяслава Ярославича, там було “бещисленое множество злата, и серебра, и кунами, и скорою”[334].

У кожному із великих давньоруських центрів було по кілька князівських дворів. У Києві і його околицях літописи називають їх десять. Про те, що вони являли собою в економічному плані, досить конкретно описує стаття 1146 р. Іпатїївського літопису. В ній мова йде про пограбування союзниками великого київського князя Ізяслава Мстиславича дворів новгород-сіверського князя Святослава Ольговича. Один із них розташувався в Ігоревому селі, інший — у Путивлі.

“Идоста на Игореве селце, идеже бяше устроилъ дворъ добръ, бѣ же ту готовизны много, въ бретьяничах и в погребѣхъ вина и медовѣ, и что тяжкого товара всякого, до желѣза и до мѣди, не тягли бяхуть от множества всего того вывозит Давыдовича же повелѣста зажечи дворъ и церкви святаго Георгия, и гумно его, а в нем же бѣ стоговъ девять сот”[335]. “И ту (в Путивлі.— П.Т.) дворъ Святославль роздѣли на четыре части, и скотницѣ, брестьяницѣ, и товаръ иже немочно двигнути и въ погребѣхъ было 500 берковьсковъ меду, а вина 80 корчагъ ... и челяди семь сотъ”[336]. Було захоплено табуни коней, в яких налічувалося “кобылъ стадних 300, а конь 1000”.

Князівський двір Андрія Боголюбського в Боголюбові, як видно із статті 1175 р. Лаврентіївського літопису, мав “злато и серебро, порты и паволокы, й имѣнье емуже не бѣ числа”[337].

Як бачимо, в князівських дворах знаходилися комори, токи, погреби, де зберігалися продукти харчування, господарський інвентар, ремісничі вироби. Продукти, зосереджені у цих дворах, призначалися не лише для особистих потреб господарів цих садиб і їх челяді, а й на продаж.

Розміри князівського землеволодіння залежали від багатьох факторів, насамперед — від якості земельних угідь і густоти заселення. Якщо подивитися на карту літописних міст Русі XII — XIII ст., то побачимо, що в південному регіоні вони відстоять один від одного в середньому на 20 — 25, у північно-західному і північно-східному — на 70 — 80 км. При всій умовності цих даних вони, однак, достовірно відображають картину міських волостей.

У Русі склалося три основних типи князівських волостей. Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Смоленську, Володимиру-на-Клязьмі та іншим удільним столицям. Іх економічна консолідація із своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже в перший період історії Київської Русі.

В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адміністративно-політичні і економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін.

Процес формування нових волостей на цьому не закінчився. З другої половини XII ст. по 40-ві роки XIII на політичній карті Русі з’явилися князівства третього типу на чолі з такими містами, як Вишгород, Торчеськ, Пересопниця, Теребовль, Белз, Путивль, Курськ, Брянськ та ін. Всього утворилося близько 100 невеликих князівств. Якщо вилучити Переяславську і Новгородську землі, де процес виділення невеликих князівств не був характерний, то виявиться, що в кожному удільному князівстві Русі виникло приблизно до десяти структурних новоутворень, військово-фінансових волостей.

Юридичний і територіальний статуси цих князівств-волостей не мали жорсткої визначеності, але складалися вони як стабільні економічні райони на чолі з кількома міськими центрами, можливо, старими племінними зосередженнями (по п’ять в кожному районі). Це був той оптимальний економічний регіон, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним державним структурам, у тому числі і військовим. При потребі князь такої волості міг (або повинен був) виставити бойову одиницю — полк," яка в давньоруський час налічувала тисячу чоловік.

Волості-тисячі ділилися на менші адміністративно-фінансові і військові одиниці (сотні) на чолі з невеликими містечками. Сільськогосподарська округа, що здавна тяжіла до них, займала територію близько 15 — 20 км у радіусі.

В останні роки завдяки суцільному археологічному обстеженню окремих регіонів, зокрема межиріччя Дніпра і Десни, вдалося отримати досить повне уявлення про характер їх поселенської структури. На площі понад 2 тис. кв. км виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX — XIII ст. Розміри їх досить значні — від 2 — 3 до 10 — 12 і навіть 17 гектарів. В середньому на одне укріплене поселення припадає п’ять — шість неукріплених. Помітне їх своєрідне кущове розташування, сільські поселення ніби групуються довкола свого соціально-економічного центру — замку.

Давньоруські князі — як верховні власники землі — мали право на певну долю додаткового продукту з підвладної території, що вилучався через систему податків. Крім того, вони заводили і власні господарства — вотчини, які одержали назву “жизнь”. Явище це добре відображене в літопису. Розповідаючи про пограбування 1147 р. в Путивлі та Ігоревому сільці, літописець уточнює, що постраждали не взагалі села, а тільки князівські: “А жизнь есмы его (Ігоря. — П.Т.) взяли, а имѣнье его раздѣлилѣ”[338]. У статті 1148 р. говориться про розорення великим князем Ізяславом Мстиславичем доменіальних володінь чернігівських князів в околицях Чернігова і Любеча: “И пожьже села ихъ оли до Боловоса, нача Изяслав молвити: се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь ихъ всю ... а пойдемъ к Любчю, идеже ихъ есть вся жизнь”[339]. Зауваження літопису про те, що разом з селами згоріла і “вся жизнь” чернігівських князів, свідчить про те, що і тут були такі самі князівські двори-господарства, як і пограбовані роком раніше під Путивлем.

Судячи з повідомлення статті Іпатіївського літопису 1158 р. про дар великого князя Ярополка Ізяславича Печерському монастирю, його “жизнь” — доменіальні володіння — знаходились як на Волині, так і біля Києва.

При певних загальних закономірностях формування князівських доменів у кожній землі мало і свої особливості. В одних землях до князівського домену входила більша частина території князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Рязанська, Суздальська), в інших — його формування зустрічало сильний опір місцевого боярства (Галицька).

Крім князівських велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Найбільшими зосередженнями землеволодільців були Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич та інші столичні міста. Давньоруська земельна знать, проживаючи у містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями (з часом вотчинами) в селах. Наявність родових володінь у землях засвідчують патронімічні назви сіл — похідні від прізвищ київських, чернігівських, галицьких та інших бояр. Про боярські села говорять і літописи. Під час походу 1146 р. великого київського князя Ізяслава Мстиславича на Чернігів були пограбовані “домы дружины Игоревы и Всеволожѣ, и села, и скоты, взяша имѣнья много в домехъ”[340].

Високу концентрацію землеволодільців у містах засвідчує стаття 1208 р., в якій ідеться про гострий соціально-політичний конфлікт у Галичині. Князі Ігоровичі, що правили там, вирішили покінчити з непокірними боярами: за короткий час було вбито 500 великих бояр, інші розбіглись. Якщо припустити, що тут мова йде не лише про власне галицьких бояр, а й перемишльських, Звенигородських, теребовльських, бояр інших центрів Галичини, то і в цьому разі їх кількість досить значна. Утримуючи в своїх руках фактично всю землю, галицьке боярство становило одну з головних політичних сил землі. Певне уявлення про його реальне економічне становище дає літописна стаття, що розповідає про антибоярські санкції Данила Галицького. Захопивши під Галичем двір Судислава Великого, князь взяв “вино и овоща, и корма, и копии, и стрѣлъ, пристраньно видити”[341].