Розділ 4 Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Общинна земля у деяких народів ділилася на оброблювану кожним членом общини — як приватним власником — і на ту, що її обробляли общинники спільно, а отримані продукти використовувалися на общинні потреби. У Київській Русі общинні запаси на покриття спільних витрат накопичувались інакше — кожен член общини вносив певну кількість продуктів. З часом ці запаси і право збирати їх з общинників узурпувала родоплемінна знать. Так натуральні повинності вільних селян на користь общини поступово перетворились у феодальні натуральні повинності. Уже в IX — першій половині X ст. право племінних і міжплемінних князів на збір данини перейшло до київського князя як верховного суверена.

Феодалізм у східних слов’ян формувався на базі розпаду первіснообщинних відносин. Родоплемінна верхівка поступово перетворювалася на феодалів, общинники ставали феодально залежними виробниками, забезпеченими всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, стали панівною формою феодальної експлуатації.

Данину платили у формі разових контрибуцій і регулярних податків на користь держави. Вони розподілялися між господарствами відповідно до кількості землі, якою користувалася сім’я. Отже, данина являла собою фактично земельну ренту.

Збір данини отримав назву “полюддя”. Зміст його найкраще описаний Костянтином Багрянородним у праці “Про управління імперією”. Князі з усіма русами виходили з Києва за полюддям в листопаді і кормились у землях древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян упродовж усієї зими. У квітні вони поверталися до Києва. Звичайно, київський князь і його дружина не об’їжджали всі населені пункти, щоб зібрати данину. Вона вилучалася місцевим адміністративно-управлінським апаратом земель і концентрувалась у спеціальних місцях — погостах, які відвідували київські князі, їх дружина, податкові чиновники. Погости були своєрідними фінансово-адміністративними і судовими осередками, що зміцнювали владу київських князів на місцях[323].

Писемні джерела фіксують полюддя на етапі його відмирання. Напевно, вже з середини — другої половини X ст. ця форма збирання данини втрачає своє значення. Передача міст і земель в управління посадників і намісників князів зробили непотрібними щорічні князівські об’їзди земель. Податки відтепер збиралися судово-податковим апаратом земель і централізовано передавалися до Києва. В часи Ігоря Рюриковича, як гадають дослідники, полюддя перетворилося на особливий податок, який київські князі намагалися стягувати понад установлені норми.

Древлянське повстання 945 р., яке призвело до вбивства київського князя Ігоря, змусило великокнязівську владу ввести чітко фіксовану норму податку, так звані “уроки”. Про їх характер і розміри можна судити з літописного повідомлення 1014 р., у якому йдеться про “уроки”, які виплачував щорічно Новгород Києву: “Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и урокомъ дающую Киеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года”[324].

Крім централізованої частки значну частину данини збирали для місцевих потреб. Ярослав як новгородський князь третину суми (одну тисячу гривен) розподіляв між своїми дружинниками. УХ — XI ст. сформувалася досить розвинена система податків, що стягувались розгалуженим апаратом князівських чиновників.

У “Повісті минулих літ” є згадки про данину, що збиралась у східнослов’янських землях від окремого будинку — “диму”. “А козари имаху на полянѣх, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ, имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма”[325]. Подимна данина з часом трансформувалася в поземельну — від рала або плуга. Про неї згадує літопис під 964 і 981 рр. Перемігши в’ятичів, Володимир Святославич “възложи на ня дань от плуга”, яку вони давали і його батькові. Це могли бути податки як хутром, так і грошима.

У кінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були “віри” — штрафи за скоєні злочини. Володимир хотів увести смертне покарання, але єпископи і старці порадили йому брати штрафи, що йшли б на утримання дружини. “Рать многа; оже вира, то на оружьи и на коних буди”[326]. Віри стали своєрідною формою експлуатації місцевого населення, яке, згідно з “Локоном вірним”, зобов’язувалося давати князівським чиновникам продуктові і грошові подарунки.

Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий “повоз”, відомий з X ст. У літописній статті 984 р. (про перемогу Володимира над радимичами) говориться: “И платят дань Руси, повозъ везуть и до сего дне”[327]. Уточнення терміну “повоз” літопис не дає, але на підставі аналізу опосередкованих даних можна дійти висновку, що він означав державну повинність — поставки коней і транспорту для потреб князя і його адміністрації[328].

Ще однією повинністю сільського населення було будівництво міст і їх укріплень. Сил міських жителів для цього не вистачало, тому до роботи залучалося населення підвладної місту округи. Конкретні вказівки на це містять літописи пізньосередньовічного періоду, але немає сумніву, що вони відобразили явище, яке склалося ще в давньоруські часи.

Як поширена форма експлуатації відомі й відробітки. Їх значення у феодальному господарстві зростало з розвитком і збільшенням попиту на продукцію сільського господарства. Розвиток торгівлі і ремесла, ріст міського населення ставили перед сільським господарством і передусім землеробством завдання різкого збільшення товарного виробництва. Князі і бояри у своїх володіннях організовували господарства, які виробляли сільськогосподарську продукцію на продаж.

Поряд з продуктовою даниною і відробітками залежне населення платило грошову данину, що засвідчено писемними джерелами X ст. Пізніше саме така форма ренти стала найбільш поширеною. Про рівень її розвитку у XII ст. дає уявлення жалувана грамота 1150 р. смоленського князя Ростислава Мстиславича монастирю. У цій грамоті згадується близько 30 сіл і волостей, що мусили виплачувати грошову данину в розмірі 800 гривен; десята частина її йшла на користь смоленської єпископії.

Форми феодальної експлуатації, що визначалася рівнем розвитку виробництва, в свою чергу впливали на економічне становище суспільства. Для Київської Русі характерні були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. З IX по XI ст., тобто за порівняно короткий історичний період, було досягнуто значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури. Серед пояснень цього феномену мали місце й такі, які все зводили до впливів зовнішніх чинників. Так з’явилися різні теорії про впливи і запозичення, зокрема хозарська, норманська.

Насправді ж причиною високих темпів розвитку Київської Русі стали сприятливі соціально-економічні умови, що визначалося більш доцільною, порівняно з рабовласницькою, формою феодальних відносин.

За натуральної і особливо грошової ренти виробник віддавав власному господарству весь свій робочий час. У нього був стимул для пошуку раціоналізації виробництва, удосконалення знарядь праці і максимальної віддачі фізичних зусиль.

Феодальне землеволодіння

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами починаючи з IX ст. Феодали були зв’язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі. Великий київський князь вважався верховним власником землі і держави. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями — Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою та іншими. Князі волосні володіли меншими земельними округами, бояри — окремими містами і селами.

Уже в X ст. почала формуватися великокнязівська вотчина, або доменіальні володіння. Після походу княгині Ольги 946 р. у Древлянській землі відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцевих старійшин-землевласників позбавили наділів, їх місце посіла адміністрація Ольги. У Древлянській землі виникли великокнязівські доменіальні володіння[329]. “И йде Вольга по Дерьвьстѣй земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, устающи уставы и уроки; и суть становиша еѣ и ловища”[330]. Наступного року великокнязівський домен розширився за рахунок володінь в інших землях. “Йде Вольта Нову городу, и устави по Мьстѣ повоеты и дани и по Лузѣ оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знаменья и мѣста и повосты... и по Днѣпру перевѣсища и по Деснѣ, и есть село ее Ольжичи и доселе”[331].

Літописна стаття 996 р., що розповідає про завершення будівництва Десятинної церкви, не лишає сумніву в тому, що великокнязівський домен на цей час повністю визначився. Володимир Святославич виділив на утримання церкви святої Богородиці десяту частину прибутків від “имѣнья моего и отъ градъ моихъ”. У “Сказанні про князів Бориса і Гліба” є відомості про володіння Святополка.