Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Поразка на Стугні не тільки поставила у критичне становище жителів ряду південноруських кріпостей, а й відкрила половцям шлях на Київ. У повторній битві на Желяні нашвидку зібрані дружини Святополка знову зазнали поразки. Великий князь із залишками війська втік до Києва. Не сподіваючись оволодіти столицею Русі, половці повернули на південь, де після дев’ятитижневої облоги взяли Торчеськ на річці Рось. Місто спалили, а його жителів забрали в полон.

Події 1093 р. з усією очевидністю показали, що для успішної боротьби з половцями необхідні об’єднані зусилля багатьох князівств. Згоди між князями, однак, не було. У той час як Мономах і Святополк намагались організувати оборону Русі, Олег Святославич вирішив скористатися ситуацією для зведення особистих і династичних рахунків. Він виступив із Тмутаракані на чолі половецьких полчищ на Чернігів. Після нетривалої облоги, в результаті якої було спалено передмістя і монастирі, Олег Святославич оволодів містом. Його союзники половці одержали право на пограбування Чернігівської землі.

Корисливі дії Олега, які призводили до незчисленних страждань руських людей, засуджувалися сучасниками. Дуже образно відображено цей час у “Слові о полку Ігоревім”: “Тогда при Олзѣ Гориславличи, сѣяшется и растяшетъ усобицами, погибашеть жизнь Даждь-Божа внука, въ княжихъ крамолахъ вѣци человѣкомъ скратишась. Тогда по Рускои земли рѣтко ратаевѣ кикахуть, нъ часто врани граяхуть, трупиа себѣ дѣляче”[188].

Оріентація Олега “Гориславича” на половців продовжувалась і після утвердження його на чернігівському столі. Всі спроби залучити його до спільної боротьби з половецькими ханами не приносили успіху. На запрошення прибути до Києва для обговорення заходів, пов’язаних з обороною Русі, чернігівський князь відповів відмовою. Вичерпавши всі мирні засоби, Святополк і Мономах вирішили застосувати силу. Вони виступили на Чернігів і вигнали звідти Олега Святославича. Він втік до Рязані й Мурома, звідки почав боротьбу з синами Мономаха. Розбивши в одному з боїв дружину князя Ростово-Суздальської землі Ізяслава Володимировича, він на короткий час “перея всю землю Муромскую и Ростовьскую и посажа по городамъ и дани нача брати”.

Осліпленого князя Василька везуть у Теребовль. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Настільки несподіване посилення чернігівського князя за рахунок волостей сина викликало роздратування Мономаха, і він наказав іншому сину Мстиславу виступити з новгородцями проти Олега. На річці Колокша Мстислав наздогнав відступаючі дружини Олега і завдав їм поразки. Перемога 20-літнього Мономаховича над Олегом Святославичем мала надзвичайно важливе політичне значення, оскільки давала можливість Святополку і Володимиру зібрати нарешті перший об’єднавчий з’їзд князів.

У листопаді 1097 р. князі Святополк, Володимир, Давид Ігорович, Василько Ростиславич, Давид і Олег Святославичі прибули до Любеча “настроение мира”. Знаменитий заклик любецького з’їзду — “почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору дѣюще? А половци землю нашу несуть роздно, и ради суть оже межи нами рать”, — здається, дійшов до свідомості його учасників. Князі одноголосно вирішили: “Отселѣ имѣмься во едино серце и съблюдѣмъ Рускую землю, каждо держить очьчину свою”. З’їзд розробив також заходи на випадок невиконання ким-небудь із князів цих рішень: “Аще отселѣ кто на кого вьстанет, то на того будемь вси”[189].

Скупі літописні повідомлення не розкривають самого ходу роботи Любецького з’їзду, але вже наступні події показали, що серед його учасників були і серйозні суперечності. Нерівномірне розподілення волостей, за яким великокняжі володіння звузились до меж Київщини і Туровщини, а Давид Ігорович повинен був поділитися частиною Волині з галицькими Ростиславичами, безумовно, не могло не мати негативних наслідків.

Ініціатором нової усобиці на Русі виступив Давид Ігорович. Повідомивши великого київського князя, що проти нього з боку Мономаха і Василька Ростиславича нібито існує змова, Давид умовив Святополка розправитись з Теребовльським князем, якого запросили до Києва, схопили у палаці Святополка, відвезли до Звенигорода і осліпили.

Небачене до цього злодійство викликало сильний гнів Мономаха та інших князів. Мономаховичі і Святославичі вирішують позбавити Святополка київського столу. Зібравши військо, вони негайно виступили на Київ. Дослідники розцінюють активність Мономаха як спробу самому зайняти великокняжий стіл. Чи так було насправді, сказати важко. Якщо Мономах і мав такі наміри, то йому довелося незабаром від них відмовитися. Київське боярство підтримало Святополка, який уже збирався залишити столицю, а до Мономаха і Святославичі в відправили представницьке посольство на чолі з митрополитом Миколаєм і мачухою Володимира Анною з пропозицією миру. Святополка було врятовано від ізгойства. За умовами мирного договору між Володимиром і Святополком єдиним порушником любецьких рішень визнавався Давид Ігорович, якого врешті позбавили за це міста Володимира.

Таке рішення прийняв новий з’їзд князів, що зібрався під Києвом в Уветичах 14 серпня 1100 р. Він став, по суті, продовженням Любецького з’їзду. Аналогічними були і питання, що розглядалися. У центрі уваги, як і раніше, стояла проблема єдності. Рішення Уветицького з’їзду, що безпосередньо випливало з постанов Любецького, свідчило про перемогу на Русі об’єднавчих тенденцій, про стабілізацію її внутрішнього становища.

Покінчивши з міжкнязівськими чварами, Святополк разом з Володимиром Мономахом починає підготовку до наступу на половців. 1101 р. у Києві, на Золочі, вони скликають черговий з’їзд князів. Основним питанням на ньому була пропозиція половецьких ханів про мир. У тому самому році у задніпровському містечку Саків мир з половцями було укладено, проте він виявився нетривалим. Через два роки, об’єднавши сили семи князів, Святополк з Мономахом виступили на половців. У битві на річці Сутинь (Самара) об’єднані руські дружини здобули блискучу перемогу: 20 половецьких ханів було вбито, одного (хана Белдуя) захопили в полон і стратили. Князям дістались величезні табуни коней, багато різного добра і полонених. Мабуть, найважливішим результатом перемоги руських над половцями 1103 р. було те, що вона дала можливість вивести із Степу печенігів і торків і розселити їх вздовж південних рубежів Русі. У майбутньому вони стануть тим щитом, який першим буде брати на себе удари половців. Очевидно, після цієї перемоги була відновлена і Пороська оборонна лінія, прорвана половцями наприкінці XI ст.

Успішний похід 1103 р. започаткував цілу серію блискучих перемог руських дружин, в результаті яких правобережних половців було відкинуто далеко на південь і значно ослаблено. На черзі стало завдання активізації боротьби з лівобережними половцями, які проривали Посульський оборонний рубіж і здійснювали блискавичні набіги на Переяславське і Чернігівське князівства. 1107 р. під Лубнами руські полки, очолювані Мономахом і Святополком, завдали сильної поразки ордам Боняка і Шарукана. Половці запросили миру, хоча і після цього продовжували чинити напади на південносхідні кордони Русі. Це змусило Мономаха почати підготовку до нового походу в Степ, у якому мали взяти участь об’єднані сили багатьох князівств. Прибувши у 1111 р. до Києва на переговори з Святополком, Мономах несподівано для себе виявив, що київське боярство не підтримує ідею негайного походу проти половців. Старша дружина Святополка пропонувала перенести похід на пізніший час, щоб не відривати смердів од весняних робіт. Мономах звернувся до Святополка з такими словами: “Се дивно ми, брате, оже смердовъ жалуєте и ихъ коний, а сего не помышляюще, оже на весну начнеть смердъ тотъ орати лошадью тою, и приѣхавъ Половчинъ ударить смерда стрѣлою и поиметь лошадьку, и жону его и дѣти его, и гумно его зажжеть, то о сѣмь чему не мыслите?”[190]. Промова Мономаха справила на Святополка таке сильне враження, що він не лише сам погоджується виступити в похід, а й наказує взяти в ньому участь Давиду Святославичу. Об’єднані сили руських князів підійшли до Дінця і двічі завдали сильної поразки половцям. За словами літопису, слава про ці перемоги дійшла “ко всимъ странамъ далнимъ, къ Грекомъ, и Угромъ, и Ляхомъ, и Чехомъ, дондеже и до Рима пройде”[191].

Похід 1111 р. завершив наступальну боротьбу руських з половцями у першому десятилітті XII ст. Після поразок кінця XI ст. Русь знову зміцнила свої позиції на Півдні, відновила Посульську і Пороську оборонні лінії. Половецькі кочів’я, що наблизились до рубежів Русі, змушені були перебазуватися до глибинних районів Степу. Протягом наступних 20 років половці лише тричі будуть тривожити Русь і кожного разу зазнавати поразки.

У цьому, безперечно, заслуга антиполовецької боротьби 1103—1111 р., у якій брало участь багато давньоруських князівств. Очолювали її Святополк і Володимир Мономах, який уже багато років являвся фактично співправителем великого київського князя. Рішучий і послідовний прихильник сильної і єдиної Русі, Мономах зосередив у своїх руках майже половину її території. Його влада поширювалася на Переяславщину, Новгород, Смоленськ, обширну Ростовську землю, феодальне освоєння якої особливо активно проходило в XI — на початку XII ст. Тут поряд зі старими містами — Ростовом, Суздалем, Муромом, Рязанню, Ярославлем — виникли нові — Володимир-на-Клязьмі, Переяславль-Заліський. Переселенці з Київщини і Переяславщини на північному сході присвоювали південні назви не тільки населеним пунктам, а й річкам — Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж.

Енергійна діяльність Мономаха, спрямована на відбиття нападів половців, зміцнення єдності країни, визначила його високий авторитет — і не тільки в середовищі правлячого класу, а й простого люду, на плечі якого важким тягарем лягали міжкнязівські чвари І половецькі вторгнення.

Великий київський князь Святополк Ізяславич як державний діяч ближче стояв до Олега “Гориславича”, ніж до Мономаха. Він змушений був брати активну участь у боротьбі з половцями і навіть спонукав до цього своїх васалів, але робив це майже завжди під тиском переяславського князя. У внутрішніх справах також був малоініціативним. Єдине, в чому проявлялась його винахідливість, — це у визискуванні народу і накладанні нових податків. Сріблолюбивий і скупий, як характеризує його літопис В.М. Татищева, великий князь проводив політику посилення експлуатації, заохочення лихварства. Він скомпрометував себе хабарними зв’язками з київським купецтвом, на користь якого ввів соляний податок. Цим Святополк викликав сильне невдоволення не лише київських низів, а й феодальних верхів, які не бажали поступатися своїм керівним становищем. Проти Святополка і його адміністрації назрівало повстання, але 16 квітня 1113 р. великий князь помер.

Храм Спаса на Берестові. Реконструкція Ю.С. Асєєва, В.О. Харламова

Повстання у Києві почалося після того, як Володимир Мономах черговий раз відмовився від пропозицій київського боярства зайняти великокняжий стіл. Головний удар киян був спрямований проти воєводи Путяти, правої руки Святополка, а також лихварів, чия неупорядкована і безконтрольна діяльність переповнила чашу терпіння народу. На перших порах велика земельна знать своєю мовчазною згодою, по суті, сприяла повсталим, однак у розширенні руху, який міг загрожувати і її благополуччю, зацікавлена не була. До Мономаха терміново направляють іще одну делегацію з повторним запрошенням до Києва, і при цьому, побоюючись нової відмови, вказують Мономаху на можливе розширення народного повстання. “Поиди, княже, Киеву: аще ли не поидеши, то вѣси яко много зла уздвигнеться, то ти не Путятинъ дворъ, ни соцьких, но и жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бояры, и на монастырѣ, и будеши отвѣтъ имѣлъ, княже, аже ти монастырѣ разъграбять”[192].

Сказане свідчить про розгубленість феодальних верхів Києва, які боялися, що з ними трапиться те саме, що з Путятою і лихварями. Вони розраховували, що саме Мономах зуміє придушити цей рух — “да вшед, уставить крамолу, сущую в людьях”, і їх сподівання виявилися небезпідставними. “Народний обранець”, як нерідко зображують Мономаха, справді усмирив повсталих: “и въшѣд утоли мятежъ и гълку в людѣх”.