Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Помер Мстислав 15 квітня 1132 р., маючи 56 років. Великого князя поховали у храмі св. Федора. Уже в “Прологах” XIII — XIV ст. Мстислав був причислений до лику святих, а в київських і новгородських літописах його, як і Мономаха, називали Великим. Татищевський літописний звід зазначає, що за часів княжіння Мстислава “князи руские жили в совершенной тишине и не смел един другого обидеть. Сего ради его всии именовали Мстислав Великий”[200].

Роки княжіння Мстислава Великого в історичній літературі справедливо вважаються роками вирішального переважання об’єднавчих тенденцій на Русі. Мстислав перейняв від батька і втілював у життя ідею загальноруської єдності, що хвилювала передові уми і відображала прагнення народу. Можна було сподіватися на дальше продовження такої політичної лінії, але цього не сталося. Боротьба за Київ поновилась одразу після смерті Мстислава.

Заповіт Мономаха, підтверджений договором Мстислава і Ярополка, про утвердження виняткових прав на Київ, Переяслав і Новгород, а також пов’язаного з Києвом старшинства за Мстиславичами, викликав бурю в стані молодших Мономаховичів. Заявили свої права на Київ і чернігівські Святославичі (Ольговичі і Давидовичі). В умовах політичної нестабільності Русі (а це характерно для всіх середньовічних держав) військові сутички були неминучими.

Тісно пов’язаною з боротьбою за Київ і київське старійшинство була також боротьба за землі. Розрослому княжому роду ставало тісно в межах уже сформованої держави. Суперечності між кількістю князів і наявністю столів вирішувалися шляхом подрібнення і перерозподілу земель між окремими князями і князівськими династіями. Відбувалося це, як правило, при кожній новій зміні князів на київському столі.

Після Мстислава Великого київський стіл перейшов до його брата Ярополка (1132 — 1139). Як свідчить Лаврентіївський літопис, питання про успадкування київського столу вирішило київське боярство: “Людье бо кыяне послаша по нъ (Ярополка. — П.Т.)”. У цьому факті, як вважав Б.Д. Греков, з очевидністю виявляється тенденція ослаблення великокняжої влади Києва. У часи процвітання Давньоруської держави, на його думку, нічого подібного не було[201]. Справді, в епоху феодальної роздробленості випадки, коли питання зайняття київського столу вирішували бояри, почастішали, але вони мали місце і на першому етапі розвитку Русі. Досить згадати події, пов’язані з вигнанням Ізяслава, запрошенням на київський стіл Святополка і Мономаха.

Часи правління Ярополка характеризувалися перехідними формами від єдинодержав’я (домінувало за Мономаха і Мстислава) до поліцентризму, що остаточно утвердиться після 30-х років XII ст. Що стосується Ярополка як державного діяча, то йому, безумовно, були близькими ідеали Мономаха і Мстислава, він усіма силами намагався продовжити їх справу.

Зайнявши київський стіл, Ярополк негайно приступив до виконання своїх обіцянок Мстиславу відносно його синів — спадкоємців великокняжої влади. Оскільки своєрідним трампліном на київський стіл служив Переяслав, Ярополк віддає його Всеволоду Мстиславичу, що князював у Новгороді. Це викликало сильне роздратування молодших Мономаховичів, котрі справедливо вбачали у такому акті реалізацію Ярополком заповіту Мстислава. Особиво енергійно запротестував Юрій Володимирович, князь Ростово-Суздальської землі, оскільки сам хотів заволодіти великокняжим столом. Несподіваним наїздом він бере Переяслав і виводить звідти племінника. Через вісім днів Юрій, однак, сам розділив участь Всеволода — його вигнав з міста великий князь. На короткий час переяславським князем став Ізяслав Мстиславич, але згодом Ярополк змусив його обмінятися столами з Вячеславом Володимировичем. Сусідство В’ячеслава не турбувало великого князя, воно було навіть вигідним, оскільки позбавляло підстав для претензій молодшого брата Юрія, котрий вважав себе найбільш достойним кандидатом на Київ. Ізяславу Ярополк віддав Туровську землю разом з Пінськом і Мінськом.

Незабаром В’ячеславу набридло сидіти у прикордонному Переяславі, день у день очікуючи половецького нападу, і він, не послухавши умовлянь великого князя, “йде опять Турову”. Сприятливим випадком вирішив скористатися Юрій. До Ярополка негайно відправили послів з пропозицією обміняти Переяславську землю, яка у цей час фактично була складовою частиною великокняжого домену, на більшу частину Ростово-Суздальської землі: “В лѣто 6643 Юрьи испроси у брата своего Ярополка Переяславль, а Ярополку дасть Суждаль и Ростовъ и прочюю волость свою, но не всю”[202].

Реалізація цієї пропозиції означала б, по суті, визнання за Юрієм Володимировичем прав на спадщину (після Ярополка) київського столу. Це зовсім не відповідало намірам Мстиславичів, серед яких виділявся Ізяслав, а також Ольговичів, що давно чекали нагоди повернути собі Посейм’я. В союзі з синами Мстислава чернігівський князь Всеволод Ольгович іде походом на Переяслав і навіть вторгається в межі Київської землі. Воєнні демарші союзників змусили Ярополка відмовитися від пропозиції Юрія, і він саджає в Переяславі молодшого сина Мономаха — Андрія. Князі — претенденти на Київ — спокійно пережили цю подію, оскільки Андрій Володимирович не значився серед претендентів на великокняжий престол. Проблема переяславського столу, таким чином, втрачала, принаймні тимчасово, свою гостроту. Чернігівські князі нібито залишилися при своїх інтересах. Посейм’я їм не було повернуто. Навіть перед загрозою нової війни Ярополк не вважав за можливе задовольнити прохання Ольговичів.

Друга половина правління Ярополка проходила під знаком боротьби з чернігівськими князями, зокрема з Всеволодом Ольговичем, котрий значно зміцнив своє становище і став одним із провідних серед удільних князів. У 1136 р., роздратований непоступливістю великого князя у питанні Посейм’я, Всеволод взяв в облогу Переяслав і протягом трьох діб намагався здобути його. На допомогу обложеним з обох сторін виступили Ярополк і Юрій Володимирович. Щоб не потрапити в оточення, Всеволод відвів свої війська до Супою, куди незабаром підійшли і обидва Мономаховичі. У жорстокому бою сторони зазнали значних втрат (був убитий навіть онук Мономаха Василько Леонович), але жодна з них не здобула вирішальної перемоги.

Кирилівська церква у Києві. XII ст. Реконструкція Ю.С. Асєєва

Восени цього ж року Ольговичі в союзі з половцями знову вторглись у межі Київської землі. Нескінченні претензії чернігівських Ольговичів змусили Ярополка звернутись по допомогу до деяких удільних князів. Літопис повідомляє, що під знамена великого князя стали “множьство вой изо всихъ земель”, які, однак, так і не розпочали воєнних дій. При посередництві митрополита Михаїла між Ярополком і Всеволодом було укладено мирний договір, за яким спірні землі поверталися Чернігову: “И тако утиши благоумный князь Ярополкъ брань ту лютую”.

Замирення, однак, було тимчасовим. Умови договору не задовольняли ні Ярополка, який втратив Курську волость, ні Всеволода, котрий почав уже претендувати на провідну роль у країні і шукав нагоди ослабити позиції великого князя.

Події 1135 — 1136 рр. у Новгороді набули загальноруського резонансу. Мова йде про повстання новгородців проти князя Всеволода Мстиславича. Приводом до нього послужили участь князя в південноруській усобиці, а також поразка новгородців у битві з суздальцями, а вину за це покладали на Всеволода. Причиною було прагнення новгородського боярства обмежити князівську владу, активізувати свою участь в управлінні містом і землею. Зібравшись 28 травня 1136 р. на віче (у його роботі брали участь також псковичі і ладожани), новгородці прийняли рішення позбавити Всеволода стола. Після двомісячного ув’язнення в єпископському палаці його вигнали з Новгорода.

Події другої половини 20-х років XII ст. у Новгороді по-різному оцінили історики. Б.Д. Греков вважав їх справжньою революцією, в результаті якої в Новгороді народилися нові форми політичного устрою — республіканські[203]. Стриманіше поставився до наслідків повстання 1136 р. В.Л. Янін. Він справедливо вважає, що, по-перше, новгородське боярство мало організаційні форми участі в управлінні Новгородом і до цього, а, по-друге, що рух 1135 — 1136 рр. не привів до повного позбавлення юридичних прав князівської влади[204].

Справді, уже події, що безпосередньо сталися після рішення віча 1136 р. (про вигнання Всеволода), показали, що волелюбні новгородські бояри не могли обійтися без князя. Вигнавши одного, вони тут-таки запрошували іншого. Цього разу їх обранцем виявився Святослав Ольгович. Причому вибір цей не був одностайним волевиявленням усіх бояр. Багато з них бажали повернення на новгородський стіл Всеволода і, очевидно, вели з ним якісь переговори, про що свідчить несподіваний прихід Всеволода на північ, до Пскова, де він мав очікувати свого часу. Але змову було розкрито, і в Новгороді знову спалахнув заколот: “Не всхотеха людье Всеволода”. Прихильники Всеволода змушені були тікати до Пскова або спокутувати свою “вину” великими грошовими виплатами.

Зміцнення позицій чернігівського князя Всеволода Ольговича в Новгороді, традиційно тісно пов’язаного з Києвом, виявилося тимчасовим. Його ставленик — брат Святослав — незабаром розділив участь Всеволода Мстиславича. На новгородський стіл посадили сина Юрія Довгорукого — Ростислава, що, безумовно, може розцінюватись як успіх політики дому Мономаховичів на чолі з великим князем Ярополком.

Такий несподіваний поворот подій викликав новий вибух невдоволення Всеволода Ольговича, що вилився у воєнний похід проти Переяслава. У союзі з половцями чернігівський князь іде в район Посулля і бере ряд порубіжних переяславських фортець. Щоб покінчити з претензіями Всеволода, Ярополк збирає проти нього значні сили, куди ввійшли: “Суждальци и Ростовци, с Полочаны и Смоляны І...) и Туровцѣ”. Крім того, київський князь одержав допомогу від угорського короля і 30-тисячний корпус берендеїв. Чернігів було взято в облогу. Не маючи змоги відстояти місто, Всеволод вирішив тікати до половців. Здійсненню цього плану перешкодило чернігівське віче, яке звернулося до князя з такими словами: “Ты надѣешися бѣжати в Половцѣ, а волость свою погубиши: то к чему ся опять воротишь? луче того останися высокоумья своего, и проси си мира”[205].

Можна тільки дивуватися, чому Ярополк знову не скористався своєю перевагою і не покарав “высокоумного” чернігівського князя. За умовами мирного договору, укладеного в містечку Моровійськ, Всеволод змушений був відмовитися від претензій на Київ, а Ярополк знову прибрав до своїх рук значні лівобережні володіння. Важко сказати, як би складалися подальші стосунки Всеволода і Ярополка, коли б не смерть київського князя, що сталася 18 лютого 1139 р.

Аналіз семирічного правління Ярополка в Києві дозволяє констатувати, що він не зміг гідно продовжити справу своїх знаменитих попередників — Мономаха і Мстислава. І сміливий, і розумний, Ярополк у той же час не відзначався рішучістю. Там, де треба було застосувати силу, він намагався вирішити питання компромісним шляхом. Насамперед це стосується Ольговичів, які не раз могли поплатитися за свої претензії на керівну роль в країні, але щоразу справа закінчувалась миром. Ярополк прагнув примирити Ольговичів і усунути їх від участі у вирішенні суперечок численних нащадків Мономаха. Літописець не шкодує епітетів для характеристики великого князя, але навряд щоб його політика знаходила підтримку у широких народних мас. Слова літопису, що Ярополк “хулу и укоръ прия на ся отъ братьѣ своея и отъ всихъ”, свідчать про те, що більш рішучим Ярополка хотіли бачити не тільки брати і племінники, а й населення Київської і Переяславської земель, яке страждало від постійних воєнних вторгнень Всеволода Ольговича.