Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Свідченням русько-німецьких контактів можуть бути знайдені в Києві монети імператорів Оттона і Адельгейда, а також Генріха III.

Дружні відносини Русі з Польщею, а також Швецією Володимир закріпив, одруживши своїх синів Святополка[160] і Ярослава відповідно на дочках Болеслава Хороброго у 1013 р. та Олафа Скотконунга у 1014 р. У майбутній боротьбі за великокняжий престол брати будуть користуватися підтримкою Польщі і Скандинавії — на захист Святополка виступив польський князь Болеслав, у війську Ярослава воювали норманські дружини.

На закінчення слід сказати, що Русь наприкінці X — на початку XI ст. досягла небувалої могутності. Зміцнилось її внутрішнє становище, зріс міжнародний авторитет.

Русь в XI — на початку XII ст.

Після смерті Володимира (1015) між його синами розгорілася боротьба за великокняжий стіл. Спочатку Київ захопив Святополк, який перебував у Вишгороді і першим дізнався про смерть батька. Одного за одним він убиває братів Бориса, Гліба і Святослава, у яких вбачав потенційних претендентів на київський стіл (за що й одержав прізвисько “Окаянний”, під яким і ввійшов в історію). Підступність і жорстокість, однак, не допомогли йому утвердитися на київському столі, у боротьбу за який рішуче вступив старший син Володимира Ярослав.

Народився Ярослав у 978 р. Його матір’ю була полоцька княжна Рогніда. Як і батько, він отримав в уділ далекий новгородський стіл. До 1014 р. літописи не згадують про нього. Очевидно, нічого знаменного на півночі Русі у цей час не відбувалось. Ярослав спокійно правив Новгородом. Із щорічної данини у три тисячі гривен, яку збирали з Новгородської землі, дві тисячі він залишав на утримання своєї дружини, одну надсилав до столиці Русі. Так було до 1014 р., коли Ярослав відмовляє Києву у виплаті традиційного “урока”. Непокірність сина викликала сильний гнів Володимира, і він наказав готувати військовий похід на північ[161]. Хвороба, а згодом і смерть великого князя різко змінили політичну ситуацію на Русі.

Ярослав на київському столі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Ярослав готувався вступити в боротьбу з рідним батьком, коли до Новгорода прискакав гонець із Києва від сестри Предслави з повідомленням про смерть Володимира. Довелося терміново міняти плани. Заручившись підтримкою новгородського віча, Ярослав на чолі тритисячного війська виступив на Київ. У битві під Любечем, що відбулася восени 1015 р. між Ярославом і Святополком, переміг новгородський князь. Святополк утік до печенігів, а Ярослав урочисто в’їхав у столицю Русі Київ.

Ярослав не лише щедро нагородив за допомогу новгородців, а й дав їм “Правду і Устав” — збірник правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами. Звичайно, закон насамперед оберігав життя і честь вищих прошарків суспільства. Загалом юридичний кодекс “Руська Правда”, незважаючи на новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення. Він відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.

Успіх Ярослава, однак, не був повним. Незабаром на Русь з великим найманим військом, куди входили поляки, німці, угорці і печеніги, рушили Болеслав І Хоробрий і Святополк. Ярослав, зазнавши поразки на Бузі, повернувся до Новгорода. Київський стіл знову опинився в руках Святополка. Фактично ж господарями становища у Києві були поляки — єдина реальна сила, на яку спирався Святополк і від якої повністю залежав. Гарнізони найманців розквартирували у Києві і його найближчих передмістях. Святополка не турбувало те, що вони грабували мирних жителів. Але незабаром проти пришельців піднялося народне повстання, що змусило польського короля Болеслава І Хороброго повернутися на батьківщину. Позбавлений підтримки союзників, Святополк був наголову розбитий Ярославом у 1019 р. на річці Альта під Переяславом і знову втік з Києва; на київському столі остаточно утвердився Ярослав.

Роки княжіння Ярослава Мудрого (1019 — 1054) стали періодом дальшого піднесення Русі та її столиці. У Києві розгорнулось величезне будівництво. Ярослав енергійно продовжив заходи по захисту південних кордонів Русі від кочовиків. Почалося спорудження нової лінії оборонних рубежів по Росі, що мала запобігти несподіваним набігам печенігів на руські землі. Коротка фраза літопису 1032 р. — “нача (Ярослав. — П.Т.) ставити городы по Роси”, як і повідомлення попереднього року про розселення у Пороссі “многих ляхов”[162], полонених Ярославом під час походу на Червенські міста, свідчать про те, що київський уряд (як і за Володимира) вирішував проблему оборони південних кордонів Русі шляхом залучення населення з інших регіонів. Вільних людських резервів на півдні Русі, очевидно, не було.

У літопису перший період правління Ярослава описано надзвичайно коротко, однак навіть з цих лаконічних свідчень можна зрозуміти, що він був наповнений багатьма подіями і не відзначався особливою стабільністю внутрішньополітичної ситуації. Не встиг Ярослав “утереть пота с дружиною своєю” після боротьби з Святополком за Київ, як йому довелося зіткнутися з племінником Брячиславом, князем полоцьким. 1021 р. він здійснив блискавичний наїзд на Новгород, взяв його і розграбував. Ярослав зреагував рішуче, на річці Судомир він наздогнав полочан і завдав їм поразки. Брячислав утік до Полоцька. Причини конфлікту літопис не розкриває, але, як справедливо вважав А.М. Насонов, виник він через претензії Полоцька на ключові позиції одного з відгалужень шляху “із варяг у греки” — вітебського, що відкривав вихід землі до балтійських ринків[163]. Як свідчить Софійський Перший літопис, Брячислав одержав від Ярослава два міста — Усвят і Вітебськ. За це він обіцяв завжди бути з великим київським князем “за один”, і слова свого не порушив до самої смерті. “И воеваша Брячиславль с великимъ Ярославомъ (разом. — П.Т.) вся дни живота своего”[164].

1023 р., залишивши тмутараканський князівський стіл, на Русь виступив Мстислав Володимирович, котрий прославився своїми перемогами над косогами. Ярослав був у Новгороді, коли Мстислав з дружиною з’явився біля стін Києва. Плани Мстислава оволодіти Києвом не здійснилися. На цей час позиції Ярослава тут були досить міцні, і кияни не хотіли іншого князя. Одержавши їх рішучу відповідь — “не прияша его кыяне”, — Мстислав пішов до Чернігова, де й утвердився на княжому столі. Але Чернігів здавна управлявся з Києва, і Ярослав, зібравши велику дружину, до якої входили і варяги на чолі з воєводою Якуном, рушив до Чернігова. Назустріч йому виступив Мстислав. У жорстокій січі, що відбулася 1024 р. під Лиственом, Ярослав зазнав поразки і втік до Новгорода. Чому до Новгорода, а не до Киева, де “бъяху мужи Ярославли”, залишається загадкою.

Врешті Ярославу довелося змиритися з сусідством енергійного Мстислава, а той, у свою чергу, визнав право старшого брата на Київ. “И посла Мьстиславъ по Ярослава, глаголя: “Сяди в своемъ Кыевѣ: ты еси старѣйшей брат, а мнѣ буди си сторона”[165]. Угоду братів було закріплено мирним договором 1026 р. біля Городця. Згідно з цією угодою Русь була поділена на дві сфери впливу: Лівобережжя Дніпра з Черніговом відійшло Мстиславу, Правобережжя з Києвом залишилося за Ярославом.

Скульптурний портрет Ярослава Мудрого. Реконструкція М.М.Герасимова

“И начаста жити мирно и в братолюбьствѣ, и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли”[166], — так оцінив літописець результата мирного договору біля Городця. З цього і з наступних повідомлень літопису видно, що поділ Русі 1026 р. був формальним, і не привів до утворення двох самостійних державних структур. Мова може йти, по суті, про перші ознаки зародження на Русі колективної форми правління, у даному випадку — системи дуумвірату. Відбулося своєрідне розосередження політичних функцій між двома центрами Руської землі — Києвом і Черніговом. Така децентралізація влади загалом позитивно позначилася на внутрішньому розвитку Київської Русі. Про це свідчать швидкі темпи будівництва Києва, Чернігова, Переяслава, інших давньоруських міст, заходи щодо зміцнення державних кордонів. В області зовнішньої політики Ярослав і Мстислав разом вирішували всі основні питання. Так, у 1031 р. вони ходили на Польщу і повернули Русі Червенські міста.

Після смерті Мстислава (1036) Ярослав став єдиновладним правителем Київської Русі. Авторитет його був досить високим. Про це, зокрема, може свідчити акція ув’язнення в київському порубі брата Судислава, князя псковського, котрий чимось не догодив Ярославу. У початковий період правління Ярослав не зміг би собі дозволити такого жорстокого поводження з політичними супротивниками. Наступні дії Ярослава також вказують на особливу міцність його становища. Не випадково невідомий автор, який залишив у центральному нефі Софійського собору в Києві запис про смерть Ярослава Мудрого, назвав його “царем”[167].

Зразки озброєння давньоруських дружинників

Однією з найважливіших турбот урядової діяльності Ярослава, спрямованої на зміцнення об’єднавчого значення Києва, була православна церква. Він добре розумів її місце в структурі феодальної держави і не шкодував коштів для того, щоб становище церкви було якомога міцнішим. Ще за Володимира церква одержала соціальний статут, що визначав її правовий статус у системі державного управління. За Ярослава церковні привілеї були ще більше розширені. У всіх міських центрах розгорнулося будівництво храмів, почалося заснування монастирів. Найбільшим із них був Києво-Печерський, що став зосередженням не лише православ’я, а й культури, освіти.

Виріс міжнародний авторитет церкви. Цьому сприяв і той факт, що на київську митрополичу кафедру собор руських єпископів обрав відомого вітчизняного церковного діяча і письменника Іларіона.