Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Багато істориків вважали, що нерішучість Ярополка можна пояснити малодушністю чи християнським смиренням. Гадаємо, однак, що це не так. Знаменитий заклик Ярополка — “любите враги ваша” — йшов не' від малодушності чи боягузтва, а від принципової переконаності, що внутрішні суперечності в країні потрібно і можливо вирішувати не на полі бою. Згадаймо — щодо ворогів Русі, половців, Ярополк дотримувався зовсім іншого правила. Тут він був сміливим, рішучим і мав гучну славу переможця поганих.

На характер внутрішньої політики Ярополка, безсумнівно, накладали відбиток його зобов’язання перед Мстиславичами, реалізація яких викликала сильну протидію з боку молодших Мономаховичів. Намагання закріпити за одним із синів Мстислава Великого переяславський стіл, який розцінювався як перехідний до київського, було причиною різкого загострення стосунків великого князя зі своїми братами. Тільки перед смертю Ярополку вдалось об’єднати зусилля Мономаховичів і Мстиславичів для боротьби з Ольговичами і стабілізувати внутрішнє становище в країні.

Незважаючи на міжкнязівські конфлікти, Русь часів Ярополка зберігала ще багато того, що було досягнуто Мономахом і Мстиславом. її державну єдність ще не могли зруйнувати усобиці молодших Мономаховичів чи Ольговичів, які, до того ж, і не мали цього на меті. Кожен із князів — претендентів на Київ — вважав себе потенційним главою держави після Ярополка Володимировича і намагався підготувати для цього ґрунт. Право ж Ярополка на керівну роль у країні не тільки не оспорювалось, а й не піддавалося сумніву. Ця обставина уявляється надзвичайно важливою і характерною, оскільки в наступному періоді історичного розвитку Русі становище великокняжої влади вже не буде таким непохитним.

Русь у період загострення боротьби за Київ (40-ві — 70-ті роки XII ст.)

Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним із основних вузлів міжкнязівських інтересів, як і раніше, залишався Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х років XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі[206]. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов’язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські, які прагнули до першості. Характерно, що незалежно від династичної приналежності удільні князі, ледве оволодівши Києвом, ставали з автономістів рішучими і послідовними поборниками єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, проте всі усвідомлювали, що шлях до їх досягнення лежав через Київ.

Звичайно, ця величезна притягальна сила Києва пояснювалася насамперед традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль тут відігравали і ті реальні переваги, що їх одержував князь, оволодівши великокняжим столом. Ішлося не тільки про почесті. В руках київського князя опинялося найбільше місто Русі, а також обширна Київська земля, що була однією з найбагатших і найбільш розвинутих. Основні володіння Києва у XII—XIII ст. містилися на правому березі Дніпра, включаючи землі древлян і південно-західні райони розселення дреговичів. Західні кордони Київської землі уже в X — на початку XI ст. проходили по лінії річки Західний Буг, південні — по лінії річки Рось, верхів’їв Південного Бугу, Случі, Горині. В окреслених межах літопис називає близько 80 міських центрів, що значно більше, ніж у будь-якому іншому давньоруському князівстві. Слід також зазначити, що в окремі періоди володіння великокняжого столу значно розширювалися. Київські князі з династії чернігівських Святославичів утримували за собою В’ятицьку волость, а за часів княжіння в Києві представників роду Мономаха статус великокняжих володінь мали Волинь, Туровська і Переяславська землі[207].

Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзвичайно неспокійним і нестабільним місцем, породить з часом і свою протилежність. Сильні князі ряду земель будуть намагатися досягнути керівного становища в країні і очолити боротьбу за загальноруську єдність не шляхом переходу в Київ, а стверджуючи в ролі об’єднавчого центру столицю свого князівства.

Остаточно визначиться така тенденція лише на заключному етапі історії Русі, а поки визнаним центром країни залишався Київ, і багато князів вважали за честь хоча б на деякий час утвердитися на його столі.

На кінець правління Ярополка Володимировича найбільш реальним претендентом на київський стіл був чернігівський князь Всеволод Ольгович.

На час його правління Чернігівська земля простягалась від берегів Дніпра, Остра, Сули на півдні і південному заході до Середнього Посожжя і верхів’їв Десни на півночі, верхів’їв Оки на сході, а також вододілу Дону і його приток Проні, Сосни, Уни і Зуші на південному сході[208]. До чернігівських володінь належали також курське Посейм’я і далека Тмутаракань, стіл якої займав Всеволод до переходу в Чернігів.

Зміцнення економічного становища Чернігівського князівства, зростання його військового потенціалу, а також традиційне прагнення Ольговичів до керівної ролі в країні стали тими вирішальними факторами, які визначили “зовнішню” політику Всеволода. Він хотів стати великим київським князем і чекав зручної нагоди для реалізації своїх претензій.

Смерть Ярополка Володимировича і стала для Всеволода такою нагодою. Скориставшись незгодами в стані МономаховичІв і Мстиславичів, він зібрав невелике військо, зайняв спочатку Вишгород, а потім і Київ; Вячеслав Володимирович — старший з МономаховичІв — без боротьби віддав великокняжий стіл і пішов у Туровську волость.

Перехід київського столу до рук Всеволода (1139—1146) вимагав від нього налагодження нових зв’язків і контактів, приведення до покори або вигнання з волостей МономаховичІв і Мстиславичів. Учорашній сепаратист Всеволод на київському столі почав проводити політику зміцнення єдності руських земель. Літопис, розповідаючи про похід великого князя на Андрія Володимировича під Переяслав, зазначає, що він, покладаючись на силу свою, “самъ хотяще землю всю держати, искаше подъ Ростиславомъ Смоленьска, а подъ Изяславомъ Володимира”[209]. В особі енергійних синів Мстислава Великого Всеволод вбачав потенційних конкурентів і намагався позбавитись їх сусідства. Здійснені ним походи на Володимир і Переяслав, однак, не мали особливого успіху. В західному напрямку Всеволод дійшов тільки до Горинки і, “пополошившись”, повернувся до Києва. Не вдалась і спроба вигнати Андрія з Переяслава. У відповідь на вимогу великого князя піти на курський стіл Андрій, підтриманий боярами, заявив: “Лѣпьши ми того смерть и съ дружиною на своей отцинѣ и на дѣдинѣ взяти, нежели Курьскои княженьи”[210].

Від тактики силового тиску на своїх васалів Всеволод переходить до мирних переговорів і домагається помітних успіхів. Він укладає мирні угоди з Андрієм і Вячеславом Володимировичами, Ізяславом Мстиславичем, у Чернігові залишає свого юного сина Святослава. Після смерті Андрія у 1142р. Всеволод переводить до Переяслава В’ячеслава, а в Туровську землю посилає свого сина Святослава[211].

У проведенні своєї об’єктивно загальноруської політики Всеволод несподівано зустрівся з відвертим опором не тільки князів численних нащадків Мономаха, а й своїх братів — Святослава та Ігоря. Останні, докоряючи Всеволоду за його союз з Мономаховичами, прагнуть витіснити великого князя з Чернігівської землі, де він зберігав за собою обширну В’ятицьку волость. Претензії братів, на думку Всеволода, мали бути задоволені за рахунок невеликих містечок Київської землі — Берестя, Дорогочина, Клечеська, Чорторийська.

Брати, однак, відмовились од “подарунків” Всеволода: “Мы просимъ оу тебе Черниговьскои и Новгороцкои волости, а Киевьскоѣ не хочемъ”[212]. Великий князь продовжував стояти на своєму, що призвело до збройного конфлікту. Чернігівські князі рушили на Переяслав, щоб вигнати звідти В’ячеслава. На допомогу йому негайно виступили полки Всеволода та Ізяслава Мстиславича. Так, відстоюючи своє право старійшини руських князів, Всеволод опинився в союзі з Мономаховичами проти своїх же рідних братів. Вони нарешті одержали ряд міст в Чернігівській землі, але витіснити Всеволода з В’ятицької землі так і не змогли.

Незабаром з дозволу великого князя В’ячеслав повертається до Турова, а Переяслав уступає Ізяславу Мстиславичу. І надалі всі переміщення князів із однієї землі в іншу здійснюються з волі великого князя Всеволода. Влада Всеволода розширюється; навіть традиційно опозиційних до Києва полоцьких князів шляхом одруження сина великого князя Святослава з полоцькою княжною Васильківною у 1143 р. він прибирає до рук. За межами впливу Всеволода Ольговича залишались, очевидно, Суздальська земля, князь якої Юрій Довгорукий так і не зблизився з Всеволодом, непокірні новгородці, а також Галицьке князівство, розташоване на південно-західній околиці Русі, що дедалі більше набирало сили. У роки княжіння енергійного Володимирка Володаровича (1141 — 1152) визначились кордони цього князівства. На сході і північному сході вони проходили по лінії верхів’їв Горині, Случі і Південного Бугу, на півдні опускалися до верхів’їв Прута, на заході, де Галичина сусідила з Польщею і Угорщиною, вони витягнулися від гирла Сану по вододілу рік Вислока і Вислоки, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Дунайського пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським порубіжжям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь, здавна населена східними слов’янами.

З 1141 р. адміністративно-політичним центром князівства став Галич, куди було перенесено резиденцію галицьких князів. Окрім столиці до великих міських центрів землі належали Перемишль, що лежав на давньому торговому шляху з Русі до Польщі, Чехії і Німеччини, а також Звенигород і Теребовль.

Володимирко Володарович був першим князем, якому вдалося стабілізувати політичну ситуацію в своїй землі. Він зумів подолати опір не лише князів — претендентів на галицький стіл, а й місцевого боярства, яке здавна мало сильні позиції. Зміцніле становище галицького князя дозволило йому сподіватися на більшу незалежність од Києва, ніж мали його попередники, однак таке прагнення зустріло рішучий опір великого князя Всеволода Ольговича. Конфлікт поглибився претензіями Володимирка на сусідню Волинь, де сидів у цей час син Всеволода Святослав.

Щоб покласти край автономістським тенденціям Володимирка, Всеволоду довелося здійснити два великих військових походи на Галичину — в 1144 і 1146 рр. У них взяли участь всі Ольговичі, Володимир Давидович, В’ячеслав Володимирович, Ізяслав і Ростислав Мстиславичі, Борис і Гліб Всеолодовичі, Ростислав Глібович і навіть польський князь Володислав. Безперечно, союз таких масштабів міг скластися тільки на чолі з Києвом. Конфлікт не переріс у велику війну, сторони пішли на взаємні поступки: “И вда Всеволоду Володимирко за трудъ 1000 и 400 гривенъ серебра, переди много глаголивъ, а послѣди много заплативъ, тѣмъ бяше и умоленъ. Всеволод же ... взъвороти ему Оушицю, Микулинъ и взъвратишася во свояси”[213].