Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Вслід за літописцями високу оцінку давали Мономаху й історики, причому до самого кінця XIX ст. Їх характеристики, як правило, збігалися з літописними. С. Соловйов вважав, що своїми доблестями і строгим виконанням обов’язків Мономах компенсував недоліки існуючого порядку і як державний діяч відповідав загальнонаціональним інтересам[198].

З часом історики почали відзначати і негативні риси вдачі Мономаха, навіть звинувачували його у підступності. Безумовно, характеристика Мономаха, що міститься в літопису і літературних творах, не в усьому відповідає дійсності. Відзначені істориками факти жорстокості стосовно політичних супротивників, безперечно, мали місце. У проведенні політики об’єднання давньоруських земель, подолання сепаратистських тенденцій, широкого наступу на ворогів Русі, зокрема активної боротьби з половцями, вони були неминучі. В умовах середньовічної нестабільності, постійної боротьби за владу і землі Мономах досяг максимуму можливого. Йому вдалося значно стабілізувати внутрішнє становище Русі, відновити авторитет великокняжої влади, поставити країну в ряд наймогутніших держав Європи.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до рук його сина Мстислава (1125 — 1132). Заповідав його Мстиславу, очевидно, сам Мономах. Літопис повідомляє, що після похорону Володимира в Софії його сини розійшлися “каждо въ свою волость, с плачемъ великомъ, идеже бяше камуждо ихъ раздаялъ волости”[199]. Так своєрідно було реалізовано вотчинне право на Київ. Мстислав мав продовжити справу батька, проводити в життя порядок, згідно з яким окремі князі виступали володарями частин єдиної Руської землі і були зобов’язані з’єднувати свої сили у боротьбі із зовнішніми ворогами країни за наказом великого князя київського.

Мстислав зайняв великокняжий стіл, не зустрівши ніякого опору. Серед законних претендентів, якими вважались Ізяславичі, старшого Ярослава Святополковича уже не було в живих, менші сиділи на дрібних окраїнних наділах або ж і зовсім не мали таких і, звичайно, не помишляли про Київ. Святославичі після смерті Олега Ториславича” в 1115 р. і Давида також не насмілювалися заявляти свої претензії. До того ж, як побачимо далі, вони й самі нетвердо тримались у Чернігові. Як і за часів Мономаха, практично вся Русь зосередилася в одних руках, власне — в руках одного княжого роду Мономаховичів. Сини Володимира займали: Ярополк — Переяслав, В’ячеслав — Туров, Юрій — Ростов і Суздаль, Андрій — Володимир (Волинський). Інші важливі столи Мстислав передав своїм синам: Ізяславу — Курськ, а пізніше Полоцьк, Всеволоду — Новгород, Ростиславу — Смоленськ.

Уже перший рік княжіння Мстислава показав, що він досяг визнання свого старшинства усіма князями Русі. До нього як до голови держави зверталися князі інших династій по допомогу і за сприянням у вирішенні “внутрішніх” справ. 1126 р. Мстиславу, як свідчить Татищевський літописний звід, довелося втрутитись у справи галицьких князів. Після смерті Василька і Володаря Ростиславичів (близько 1124 р.) Галицька земля перейшла до рук їхніх синів. Ростислав Володарович — як старший — сів у Перемишлі, Володимирко Володарович — у Звенигороді, Васильковичі (Ігор і Ростислав) зайняли відповідно Галич і Теребовль. Поділ Галичини на чотири частини загрожував спалахом нових усобиць, які й почалися 1126 р. Володимирка не задовольняла роль другорядного князя землі, і він почав підготовку до війни з братом Ростиславом, попередньо заручившись підтримкою угорців, з якими перебував у близьких родинних стосунках,— його дружиною була дочка угорського короля. Ростислав звернувся по допомогу до великого князя Мстислава і двоюрідних братів. Під час мирних переговорів у Щирці, які відбулися на вимогу великого князя, ворогуючі сторони так і не змогли домовитися. Ростислав виступив на Звенигород і обложив його; Володимирко з дружиною втік до тестя. Під загрозою втрати столу він врешті змушений був припинити ворожнечу з братами: “Более на брата воевать не смел, ведая, что Мстислав может его всего лишити”.

Незабаром Мстиславу Володимировичу довелося зайнятися чернігівськими справами. У 1128 р. з далекої Тмутаракані виступив на Русь Всеволод Ольгович. Швидким маршем він підійшов до Чернігова і заволодів ним. Ярослав Святославич, не маючи сил для боротьби з сильним і енергійним племінником, змушений був погодитися на обмін волостями із Всеволодом і відійшов до Тмутаракані. Дуже швидко він, очевидно, пошкодував про свою поступливість і, перейшовши до Мурома, направив великому князю грамоту з проханням відновити справедливість: “Хрестъ еси цѣловаль ко мнѣ, поиди на Всеволода”. Вірний політиці мирних взаємовідносин, Мстислав робить спробу умовити Всеволода повернути Чернігів Ярославу. Але вона виявилась безуспішною, і великий князь почав підготовку до походу на Чернігів. А Всеволод тим часом призвав на допомогу половців. Семитисячний корпус на чолі з воєводами Ставшем і Селуком виступив на Русь. Від давньоруського міста Вир половці направили до Чернігова послів, а самі заходилися грабувати міста і села Переяславської землі. По дорозі до Всеволода половецькі посли потрапили в засідку і були взяті в полон. Не одержавши від чернігівського князя жодних вістей, Селук і Ставш вирішили залишити межі Русі: “Половци же вземше вѣсти отъ Олговичъ бѣжаша усвояси”.

Всеволод, розуміючи, що не зможе протистояти дружинам Мстислава, вдається до підкупу найвпливовіших радників великого князя, і ті відмовляють його від походу на Чернігів. Ігумен монастиря св. Андрія Григорій, який користувався особливою симпатією і повагою ще у Мономаха, знімає з Мстислава хресне цілування з Ярославом, причому зазначає, що в даному випадку Мстислав бере на душу гріх значно менший, ніж тоді, коли піде походом на Всеволода і проллє кров християнську. Мстислав послухався ігумена Григорія, однак, як свідчить літопис, до самої смерті шкодував про це. Втративши підтримку Мстислава, Ярослав повернувся до Мурома, де і помер у 1130 р.

Результатом участі Мстислава в чернігівській усобиці було приєднання до великокняжих володінь Посейм’я, яке, вірогідно, йому віддав Всеволод як нагороду за нейтралітет.

Набагато рішучіше повів себе Мстислав щодо полоцьких князів, які роблять спробу повернути собі Мінськ, Друцьк та деякі інші володіння, приєднані до великокняжих земель ще Мономахом. У відповідь Мстислав рушив проти Полоцька сили багатьох князівств. Чотирма шляхами наступали вони на Полоцьку землю: В’ячеслав з Турова, Андрій з Володимира, Всеволодко з Гродна і В’ячеслав Ярославич з Клечська. Всі вони мали з’єднатися з полками Ізяслава Мстиславича. Всеволоду Ольговичу Мстислав наказав прибути до Борисова, Івану Воїтишичу з торками і Ростиславу із смоленським полком — до Друцька. Новгородські сили на чолі з Всеволодом Мстиславичем повинні були вийти до Неклоча. Для всіх князів призначався єдиний день наступу на Полоцьк. Полочани змушені були вжити термінових заходів, щоб врятувати місто, — вони звинуватили в усьому князя Давида і його синів, вигнали їх з Полоцька і звернулися до Мстислава з проханням утвердити на полоцькому столі князя Рогволода.

Пізніше, коли полоцькі князі вдруге відмовилися коритися великому князю, Мстислав жорстоко розправився з ними. 1130 р. він наказав Давиду, Ростиславу, Святославу і двом синам Рогволода прибути до Києва з сім’ями на суд, звідки їх заслали до Константинополя. “И всаждавъ ихъ в лодии и поточи их к Царьграду за ослушание ихъ, а по городамъ их посажа мужи своя”. Після цієї акції, згідно з В.Татищевим, Мстислав віддав Полоцьке князівство сину Ізяславу, який до цього сидів у Курську.

Так було покінчено з автономізмом кривицьких князів. “Полоцька операція” свідчила про виняткове посилення влади і авторитету старшого князя Русі. Проти Полоцька Мстислав рушив сили восьми удільних князів, однак сам участі в цьому поході не брав. Не ходив він туди і пізніше, коли полоцькі князі порушили договір. З непокірними розправилися за наказом Мстислава його воєводи. Для вирішення спірних питань між синами Володаря Ростиславича Мстислав також посилав своїх воєвод. Безперечно, так міг чинити тільки великий князь, що мав реальну владу в країні.

Мстислав уважно стежив і за ситуацією, що складалась у північних землях Русі, зокрема в Новгороді. З останнім, де сидів син великого князя Всеволод, Мстислав підтримував постійні і стабільні контакти. Близько 1130 р. він дав дарчу грамоту Юр’ївському монастирю, в якій наказував сину Всеволоду передати монастирю ряд помість з даниною і вирами, за що ігумен Ісая, а також монастирська братія повинні були молити бога за великого князя і його дітей. Дарча грамота одному з багатих і впливових монастирів Новгорода мала на меті зміцнити позиції Всеволода, а отже, і Мстислава у цьому найбільшому місті на півночі країни.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику свого батька, спрямовану на забезпечення непорушності державних кордонів і відстоювання загальноруських інтересів. Насамперед це стосується взаємовідносин Русі з половцями. Дізнавшись про смерть Мономаха, лівобережні половці у 1125 р. напали на Переяславську землю. Обійшовши Переяслав, вони підійшли до міст Баруч і Бронь Княжа в надії на допомогу переяславських торків, розселених у містечках вздовж Трубежа. Назустріч степовикам негайно виступили полки переяславського князя Ярополка Володимировича, які не дали торкам стати на бік половців, після чого ті відійшли в район Посулля. На березі Сули сили Ярополка наздогнали ворожі полки і змусили їх прийняти бій. І хоча, як повідомляє літопис, переяславців було значно менше, вони блискуче виграли бій, багато половців було перебито, інші, тікаючи, потонули у річці.

Наступний переможний похід Мстислав організував близько 1129 р.

Руські полки виступили під проводом воєвод Мстислава і здобули переконливу перемогу над половцями — розгромили їхні численні кочів’я і стани, загнали їх самих “за Донъ и за Волгу, за Яикъ”. Літописець порівнював цей військовий успіх Мстислава з тією перемогою, що її одержав над половцями його знаменитий батько. Після цього половці тривалий час не наважувалися турбувати державні кордони Русі.

Наступальною була політика Мстислава і стосовно інших неспокійних сусідів Русі, зокрема литовців і чуді. Як повідомляє Татищевський літописний звід, руські полки під проводом Мстислава виступили у 1130 р. проти литовців і завдали їм поразки. Літопис не розкриває причин русько-литовського конфлікту, однак можна припустити, що це була відповідь на часті вторгнення литовців у межі Полоцької землі, де в цей час княжив син Мстислава Ізяслав. Матеріали пізніших часів, зокрема XIV ст., свідчать, що литовці мали певні претензії до Новгорода. Суперечності виникали переважно з приводу експлуатації соляних промислів у Старій Русі, які знаходилися в руках новгородських промисловців. Литовці тривалий час безуспішно домагалися мати свою частку в цих промислах, і лише в XV ст., про що ми дізнаємось з торгових договорів Новгорода і Литви, новгородці здають литовцям в оренду дві солеварні. Ще один похід проти литовських племен було здійснено 1132 р., але він не приніс особливих успіхів. Спочатку руські дружини здобули перемогу і навіть проникли в глибинні райони Литви, однак, повертаючись на Русь, частина військ Мстислава потрапила в засідку і була розгромлена.

Проти чуді, яка намагалась звільнитися від влади Києва, Мстислав направив у 1131 р. своїх синів Всеволода, Ізяслава і Ростислава, після чого на чудські племена знову було накладено данину.

Про високий міжнародний авторитет Русі часів Мстислава переконливо свідчать також взаємовідносини з Польщею. В. Татищев розповідає про один цікавий випадок, що стався з давньоруськими купцями у 1129 р. При поверненні з Моравії вони були пограбовані поляками. Як тільки про це стало відомо Мстиславу, він негайно направив до польського короля Болеслава посла з вимогою відшкодувати збитки, завдані руським купцям. Знаючи круту вдачу київського князя, Болеслав не затримався з відповіддю і обіцяв не тільки компенсувати збитки руським купцям, а й надалі проводити їх через польські землі під охороною.

З Візантією, де у цей час імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, Русь підтримувала союзницькі відносини. Це добре видно, зокрема, з акції заслання Мстиславом до Константинополя полоцьких князів.

Успіхи внутрішньої і зовнішньої політики Мстислава створили йому на Русі незаперечний авторитет — практично всі давньоруські князі перебували у васальній залежності від Мстислава. Найменша непокора того чи іншого князя загрожувала йому втратою стола. Спокійні роки правління Мстислава, не обтяжені усобицями, позитивно позначилися на економічному і культурному розвитку країни. У столиці Русі Києві у цей час зводиться цілий ряд монументальних споруд: комплекс монастиря св. Федора (1129), церква св. Андрія Янчиного монастиря (1131), храм св. Богородиці Пирогощі на Подолі (близько 1132 р.).