Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Бурхливі події 1068 — 1069 рр. змінилися періодом відносного спокою, який порушувався лише Всеславом Полоцьким та невеликими половецькими набігами на Поросся. У 1072 р. відбулися важливі події, які мали загальноруське значення і свідчили про відродження традицій тріумвірату. Мова йде про відому вишгородську нараду, в результаті якої з’явилась “Правда Ярославичів” — загальноруський кодекс юридичних норм. Участь у цій нараді Ізяслава, Святослава і Всеволода, а також митрополита, єпископів та ігуменів мала, на думку великого князя, стабілізувати політичну ситуацію всередині країни, але цього не сталося.

Суперечності між представниками правлячого роду поглиблювались і вже в наступному 1073 р. вилились у відкритий конфлікт. Святослав, підмовивши Всеволода, здійснив військовий похід на Київ і вигнав звідти Ізяслава. Літопис пояснює вчинок Святослава прагненням до першості серед братів (“Святослав же бѢ начало выгнанию братню, желая большая власти”), однак причини конфлікту лежали значно глибше. Ізяслав, очевидно, не міг змиритися з тим, що після подій 1068 — 1069 рр. Новгород перейшов до рук Святослава, і мав намір повернути свої володіння. З цією метою він установив контакт з Всеславом Полоцьким, але діяв не досить рішуче. Мабуть, від виступу проти Святослава Ізяслава стримувало побоювання за свої тили. Репресії і переслідування прибічників руху 1068 р., в тому числі і Антонія Печерського, привели до виникнення нової сильної опозиції в Києві, яка бажала бачити на київському столі чернігівського князя. З розповіді літописця можна зробити висновок про те, що київські міські кола відіграли важливу роль у зміщенні Ізяслава з київського столу. Їх дії були досить активними, і не безпідставно Ізяслав покинув Київ раніше, ніж туди прибули Святослав і Всеволод.

Початок княжіння другого Ярославича позначений рядом заходів, спрямованих на зміцнення позицій центральної влади Києва і подолання сепаратистських тенденцій. З цією метою Святослав насамперед зайнявся перерозподілом столів. Залишивши за собою Чернігівську землю, він в інших волостях великокняжого домену — Новгороді, Володимирі, Турові — посадив своїх синів і племінників. У руках Всеволода, як і раніше, залишались Переяславщина, Смоленщина і Ростово-Суздальські землі. Лише в Полоцьку продовжував сидіти Всеслав.

Таким чином, у руках Святослава і Всеволода зосередились практично всі давньоруські землі. Тріумвірат поступився місцем дуумвірату, проте всі важелі управління величезною країною перебували під контролем Святослава, який мав необмежений вплив на Всеволода. За короткий час новий великий князь домігся визнання своєї першості всіма князями і, що особливо важливо, прихильності київського боярства і духовенства. Для цього Святослав пожертвував на будівництво храму Успіння Богородиці Печерського монастиря 100 гривен золота і особисто брав участь у закладанні її фундаменту.

У загальнодержавних справах Святослав демонструє своє владне і незалежне становище. 1075 р. він прийняв послів германського імператора, що прибули для примирення його з Ізяславом, у 1076 р. на прохання польського короля Болеслава подає йому військову допомогу для боротьби з чехами. У цьому ж році, як повідомляє В. Татищев, до Києва прибуло посольство візантійського імператора Михаїла з проханням про воєнну допомогу. Смерть Святослава, що сталася на 49-му році життя, перешкодила реалізації цього воєнного союзу.

Поховали Святослава не в Києві, що було б природним, зважаючи на його великокняжий ранг, а в Чернігові, у Спаському соборі. Історики пояснили це тим, що Святослав більше тяжів до Чернігова, і саме тому заповів поховати себе там. Так, мабуть, воно й було. Прокняживши у Чернігові майже 20 років, Святослав пустив тут глибоке коріння. Він став родоначальником князівської династії чернігівських Святославичів (більше відомої як Ольговичів), яка утримувала Чернігівську землю аж до 40 — 60-х років XIII ст.

За три з половиною роки великокняжого правління Святослав досяг більшого, ніж Ізяслав за 18 років. У його руках чи під його безпосереднім впливом опинились практично всі давньоруські землі. Успіхами своєї політики, спрямованої на збереження єдності Русі, Святослав нагадував батька. Його, як і Ярослава Мудрого, вирізняли потяг до книг і турбота про освіту. У післямові до знаменитого “Ізборника” Святослава говориться, що він наповнив книгами свої кліті і як “новий Птолемей” проливав мед писань у колі наближених.

Разом з тим такі риси його вдачі, як хвалькуватість, підступність, несправедливість, жорстокість призвели до того, що народ не зберіг доброї пам’яті про Святослава, смерть його досить стримано описана в літопису, у ньому немає навіть традиційної фрази про вияв киянами співчуття з приводу смерті князя.

Роки княжіння Святослава у Києві були часом важких випробувань для недавнього голови тріумвірату Ізяслава. У 1073 р. він утік з Києва до Польщі. Надії на нову підтримку Болеслава не виправдались. Болеслав не побажав сваритися із Святославом, він намагався встановити з ним союзницькі стосунки. Польща, яка сама переживала тяжкі часи, не стала на захист руського князя-вигнанця. Наприкінці 1074 р. Ізяслав відправляється до германського імператора, Генріху IV у Майнці було піднесено багаті дари. За словами німецького хроніста, за допомогу повернути київський стіл Ізяслав обіцяв визнати себе васалом Генріха IV. До Києва вирушило німецьке посольство на чолі з шурином імператора Бурхардтом. Посередницьких функцій воно не виконало, та й навряд чи це було основним. Очевидно, що Генріх IV прагнув установити дружні контакти з Святославом і, взявши багаті дарунки (яких, за словами хроніста, ще ніколи не одержував германський імператор), Генріх припинив будь-які стосунки з Ізяславом.

Пошуки союзників змусили Ізяслава звернутися до папи Григорія VII, якого відвідав його син Ярополк І оголосив батьківське прохання. Згідно з ним, папа Григорій VII мав допомогти Ізяславу повернути київський стіл, а він обіцяв віддати Русь в лен св. Петра. Результатом переговорів сина Ізяслава з папою були дві булли, адресовані “королю русів Димитрію” і Болеславу. У першій папа обіцяв Ізяславу сприяння у його прагненні повернути Київ, у другій — просив польського короля повернути гроші, відібрані ним у “руського короля”. Про серйознішу допомогу в буллах не йшлося. Як видно, європейські правителі не бажали через Ізяслава сваритися з могутнім Святославом.

Трирічні митарства Ізяслава по Європі не приносили бажаних результатів і загрожували ще більше затягнутись, але смерть Святослава різко змінила ситуацію. Ізяслав іде на Русь і після переговорів із Всеволодом знову займає київський стіл. Зближенню братів (новий варіант дуумвірату) сприяла спільна загроза з боку енергійних синів Святослава, котрі ще при батькові зайняли важливі стратегічні позиції на Русі. Незабаром вони були позбавлені своїх столів, і вся Русь виявилась фактично в руках Ізяслава і Всеволода. Спроба Олега Святославича повернути чернігівський стіл закінчилась невдачею. У битві з Ізяславом і Всеволодом, що відбулася 3 жовтня 1078 р. на Нежатиній ниві (поблизу Ніжина), Олег Святославич зазнав поразки і втік у Тмутаракань. У бою загинув і великий князь Ізяслав.

Київ за правом старшинства перейшов до третього Ярославича — Всеволода. “Всеволодъ же сѣде Киевѣ на столѣ отца своего и брата своего, перемь всю власть Рускую”[184]. Як і його попередники, він здійснює деяку перестановку князів на столах, в результаті якої син Володимир одержав Чернігів, Ярополк Ізяславич — Володимир і Туров. Щодо Святославичів, а також синів менших братів Ігоря і В’ячеслава, Всеволод продовжував політику ізгойства, що призводило до нескінченних воєнних сутичок.

1079 р. проти Всеволода виступили сини Святослава Роман і Олег, однак спроба заволодіти батьківською спадщиною виявилась невдалою. Через деякий час Романа вбили половці, а Олега підкуплені Всеволодом хозари засилають до Константинополя. Тмутаракань одержує великокняжого посадника Ратибора. Через два роки Тмутараканню заволодів Давид Ігорович, а в 1083 р. — Олег Святославич, котрий повернувся із візантійського полону. Жорстоко розправившись з винуватцями свого константинопольського ув’язнення, Олег Святославич вигнав з Тмутаракані на Русь Давида і Володаря. Це створило нову ситуацію. Безмістні князі заявили претензії на західні землі Русі. У 1084 р. Ростиславичі виганяють з Володимира Ярополка Ізяславича, а Давид Ігорович зі своєю дружиною перерізає дніпровський торговий шлях. “Давыдъ зая грѣкы въ Олешьи, — и зая у них имѣнье”[185]. Нескінченні претензії ізгоїв змусили Всеволода врешті піти на поступки і наділити найактивніших із них волостями. Давид Ігорович одержав Дорогобузьке князівство, Ростиславичі — старі батьківські володіння в Галичині, а Ярополк Ізяславич знову утвердився у Володимирі. На короткий час Всеволоду вдалося заспокоїти своїх енергійних племінників, але вже у 1085 р. несподівано виник новий конфлікт. Тепер уже збунтувався Ярополк Ізяславич, якого всіляко опікав великий князь і допоміг йому повернути Волинь. Чим були викликані претензії Ярополка, сказати важко. Можливо, йому не сподобалось рішення Всеволода наділити Дорогобузьким князівством Давида Ігоровича, а може, він уже почав виношувати плани заволодіти Києвом. Свої претензії, однак, Ярополк не міг підкріпити силою і як тільки дізнався про підхід Володимира Мономаха до Володимира, втік до Польщі. 1086 р. він повернувся на Русь і одержав знову Волинське князівство, але вже у 1087 р. був підступно вбитий під Звенигородом. Свідчення літопису, що його вбивця (якийсь Нерадець) втік до Рюрика у Перемишль, вказує на причетність до цього злочину Ростиславичів.

Смерть волинського князя послужила приводом для нових перестановок на столах: Волинь було віддано Давиду Ігоровичу, Туровську землю — Святополку Ізяславичу, Новгород — сину Мономаха Мстиславу. Переводом Святополка з Новгорода Всеволод, по суті, завершив процес зосередження давньоруських земель в одних руках. Позиції його сім’ї зміцніли настільки, що жоден князь не наважувався відкрито заявляти претензії. Навіть бунтівні ізгої впродовж другої половини княжіння Всеволода не наважувались вимагати столів. Лише половці, як і раніше, турбували набігами південноруське порубіжжя, але зусиллями Мономаха були розбиті і відігнані в глиб степів.

Вбивство половецького хана Ітлара у Переяславі. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Відзначаючи успіхи політики об’єднання давньоруських земель і збереження загальноруської єдності, дослідники нерідко схильні приписувати заслуги в цьому не стільки Всеволоду Ярославичу, скільки його сину Володимиру. Безумовно, Мономах відіграв значну роль у стабілізації внутрішнього становища Русі цього часу, але й Всеволод виявився на рівні вимог, яким мав відповідати глава держави. Це був високоосвічений князь, котрий турбувався про розвиток культури і освіти. При ньому в Києві були зведені собори св. Петра, св. Михаїла у Видубицькому монастирі, завершено будівництво центрального храму Печерського монастиря, засновано Андріївський жіночий монастир, відомий більше під назвою Янчин, оскільки його першою ігуменею була дочка Всеволода Янка. За свідченням літопису В. Татищева, Янка, очевидно, не без участі батька, відкрила при цьому монастирі школу для молодих дівчат, у якій “обучала писанию, також ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям”[186].

В останні роки життя Всеволод фактично не займався державними справами, переклавши ці турботи на князівську адміністрацію. Літописець з цього приводу зазначав, що Всеволод “нача любити смыслъ уных (молодих. — П.Т.), свѣтъ творя с ними”. Нові радники великого князя дуже швидко почали зловживати своїм становищем (“начаша грабити, людей продаяти”), що викликало невдоволення серед киян. Але Всеволод уже не міг впливати на хід подій: “Сему не вѣдушу у болѣзнѣхь своихъ”[187].

Соціальна криза 1092 — 1093 рр. поглибилась страшною засухою, яка спричинила голод і епідемії, а також новим наступом половців, гнаних на Русь, очевидно, тією ж засухою. 13 квітня 1093 р. Всеволод Ярославич помер. У цій складній ситуації, що загрожувала у будь-який момент вилитись у народне повстання, великокняжий стіл залишився вакантним. Його міг зайняти Володимир Мономах, який прибув до вмираючого у Києві батька, але він вирішив відмовитись на користь двоюрідного брата Святополка. Навряд чи це рішення було добровільним. На його прийняття, безсумнівно, вплинули київські бояри, які були невдоволені політикою Всеволода і не бажали бачити на великокняжому столі його сина. Володимир пішов у свій Чернігів, а до Києва запросили з Турова Святополка Ізяславича.

Але у цій складній і напруженій обстановці, що вимагала об’єднання сил всіх руських князівств для відпору половцям, Святополк не виявив себе вмілим державним діячем і полководцем. Уже перше зіткнення з половцями завершилося для нього поразкою. Свідчення літопису про пораду “мужей смысленных” звернутися за допомогою до Мономаха вказує на недооцінку Святополком істинних масштабів небезпеки, що нависла над Руссю. Більш реалістично оцінював ситуацію Мономах. Він не тільки привів до Києва чернігівську дружину, а й наказав виступити з Переяслава брату Ростиславу.

На раді князів у Видубицькому монастирі виявилось, що під їх знамена стало не так уже й багато сил. Мономах вважав, що з ними навряд чи можна розраховувати на серйозний успіх, і запропонував вступити у переговори з половцями. Святополк, що керувався не тверезим розрахунком, а емоціями, наполягав на поході. Після довгих суперечок об’єднані дружини “Ярославлих внуков” все-таки виступили проти половців, однак у битві під Треполем зазнали жорстокої поразки. Рятуючись від переслідування, Володимир і Ростислав кинулися до броду через Стугну, але Ростислава затягла стугнинська трясовина.