Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Русь у період зміцнення державної єдності (перша третина XII ст.)

20 квітня 1113 р. Володимир Мономах прибув до столиці Русі і зайняв великокняжий стіл. Це було прямим порушенням вотчинного принципу Любецького з’їзду, згідно з яким Київ закріплювався за Ізяславичами, Чернігів — за Святославичами, а Переяслав — за Всеволодовичами. Щодо Києва цього принципу не будуть дотримуватись і надалі, але Мономах зробив усе, щоб не зажити лихої слави ініціатора цього порушення. До Києва він прийшов не за власним бажанням, а під тиском київського боярства. Цього разу їх вибір себе виправдав.

Володимир Мономах був найдосвідченішим державним діячем Русі останньої чверті XI — першої чверті XII ст. Він пройшов добру школу — був підручним у свого батька Всеволода. Володимир багато років жив у Переяславі і більше ніж будь-хто з своїх сучасників розумів згубні наслідки половецьких вторгнень. Йому було 15 років, коли 1068 р. половецький хан Шарукан завдав нищівної поразки руським дружинам, які водили його батько і дядьки. 16 років (1078 — 1094) Мономах правив одним із найбільших князівств Русі — Чернігівським, 20 років (1094 — 1113) займав переяславський стіл. За цей час він пізнав радість і гіркоту поразок, зміг оцінити силу великого боярства, від чиєї волі нерідко залежали долі княжих столів.

Володимир Всеволодович народився в Києві у 1053 р. Його матір’ю була дочка візантійського імператора Костянтина IX Мономаха Марія. Батько належав до найосвіченіших людей Русі, знав кілька іноземних мов. Це була грецька, половецька, латинська і англійська. Не дивно, що і Володимир одержав добре виховання і високу освіту. Знамените “Повчання” свідчить про незвичайний письменницький талант Мономаха. У нас є всі підстави припускати, що він також знав кілька іноземних мов: грецьку — мову матері і англійську — мову дружини Гіти Гарольдівни. Все це дозволило Мономаху широко використовувати в утвердженні ідеї єдності Русі не тільки меч, а й слово.

Із трьох старих центрів Русі, з якими була пов’язана його князівська доля, у Києві Мономах правив найменше — 12 років, але домігся найбільших успіхів. На київському столі повного мірою проявився його неабиякий талант державного діяча. Він не тільки усвідомлював необхідність єднання руських земель перед лицем зовнішньої небезпеки, а й умів знаходити шляхи для досягнення цієї мети. Почав Володимир із зміцнення стратегічних позицій — залишив у своїх руках Переяславське князівство (в тому числі і Ростово-Суздальську землю), поширив владу на Туровщину і таким чином значно розширив великокняжий домен. У Смоленську Мономах посадив сина В’ячеслава; старший син Мстислав залишався новгородським князем.

Щоб нейтралізувати претензії Ярослава Святополковича (а він рано чи пізно повинен був усвідомити себе обділеним), Володимир шляхом шлюбних зв’язків установив родинні відносини з його безпосередніми сусідами — Володаром Ростиславичем і Всеволодом Городенським. Чернігівське князівство, особливо під час єдиновладного правління Давида Святославича, також перебувало під безпосереднім впливом Києва.

Уже впродовж нетривалого часу правління Мономаха його великокняжу владу визнали практично всі князі. Не порушуючи принципу, виробленого Любецьким з’їздом, — “каждо да держить отчину свою”, — Володимир Мономах прибрав до рук удільних володарів і створив умови, які зобов’язували їх до покори[193]. Окремі спроби непокори рішуче придушувалися. Так, у 1116 р. проти мінського князя Гліба Всеславича, котрий напав на Туровшину і спалив Слуцьк, Володимир пішов військовим походом, у якому взяли участь дружини Давида Святославича, синів його брата Олега, смоленського князя В’ячеслава та інших синів Мономаха. Гліб запросив миру і пообіцяв в усьому коритися великому князю. Коли ж у 1119 р. Гліб порушив своє слово, Володимир відібрав у нього Мінськ, а його сім’ю вивіз до Києва. Так само рішуче повівся Мономах і щодо Ярослава Святополковича, який висловив невдоволення з приводу переводу з Новгорода до Білгорода Мстислава Володимировича. Оцінивши акт Мономаха як намір застосувати тепер до Києва право вотчини і передати його своєму сину, Ярослав, звичайно, не міг цьому не спротивитись. Він і до 1117 р. не підтримував дружніх стосунків з Мономахом, котрий перехопив у нього стіл, а після того, як прибув на південь його тесть, відкрито заявив протест. Але Мономах вирішив покінчити з претензіями Ярослава — зібравши значні сили, куди ввійшли полки Давида Святославича, Володаря і Василька Ростиславичів, підійшов до Володимира і взяв його в облогу. Два місяці Ярослав утримував місто, але врешті змушений був просити миру і обіцяти Мономаху надалі не порушувати васальної залежності. Слова свого, як часто бувало в подібних випадках, Ярослав не дотримав. У 1118 р. він навіть почав підготовку походу на Київ. Розуміючи, що волинським полкам не під силу таке завдання, Ярослав відправляється до Польщі і Угорщини просити військової допомоги. Ця чергова помилка коштувала Святополковичу і того стола, який він мав. Скориставшись його відсутністю, володимирські бояри відступилися від Ярослава і запросили до себе князем спочатку Романа, а після його швидкої смерті іншого сина Мономаха — Андрія. Так Волинь виявилась у тісній єдності з Київщиною та іншими землями Русі під управлінням роду Мономаха.

Зображення давньоруського воїна на срібному браслеті-наручі. XII ст. Київ

Успіхи об’єднавчої політики Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток всієї країни. Зосередження в одних руках великого водного, шляху від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі Русі і стимулювало тісніше економічне єднання всіх давньоруських земель. Не випадково літопис відзначає ріст і забудову саме тих міських центрів, які знаходилися на центральній економічній магістралі Русі: Києва, Новгорода, Смоленська, Ладоги, Переяслава та ін. Пожвавленням внутрішніх зв’язків і централізуючим значенням Києва, вірогідно, можна пояснити і спорудження Мономахом у 1115 р. мосту через Дніпро.

Серед заходів Мономаха, що сприяли стабілізації внутрішнього становища Русі, винятково важливе значення мала його законодавча діяльність. Одразу ж після утвердження на київському столі Володимир скликав у Берестові нараду за участю представників адміністрації Києва, послів Олега Святославича і розробив знаменитий “Устав”, власне — доповнення до юридичного кодексу “Руська Правда”. Нові статті хоча і не позбавляли лихварів і землевласників привілеїв, однак значно обмежували їх безконтрольну діяльність, що призводила до розорення городян і селян. Було визначено єдині проценти під грошові позички, встановлено термін стягнення боргу — три роки. Статті про закупів і холопів відображали тенденцію до обмеження і скорочення джерел рабської праці на Русі і засвідчували, як вважав Б.Д. Греков, розуміння Мономахом нових вимог господарчого розвитку країни[194]. У відомому “Повчанні” Володимир, безперечно, ідеалізував і перебільшував свої заслуги перед “простым смердом и убогою вдовицею”, однак і ті напівзаходи, які він змушений був під тиском народних мас запровадити в життя, дещо поліпшили їхнє становище.

Значно зміцнила Русь часів Мономаха і свої міжнародні позиції. Літературна пам’ятка ХІІІ ст. — “Слово о погибели Русской земли” — прославляє блискуче минуле Русі і серед її видатних діячів називає й Мономаха.

“То все покорено было богом крестьяньскому языку поганьскыя страны: великому князю Всеволоду, отцю его Юрью, князю Кыевьскому, дѣду его Володимиру Манамаху, которым то половьци дѣти своя полошаху в колыбѣли ... А Угры твердяху каменыи городы желѣзными вороты, абы на них великый Володимер тамо не възѣхал. А нѣмци радовахуся, далече будуче за синим морем. Буртаси, черемиси, веда и мордъве бортьничаху на князя великого Володимира. И Кюр Мануил Цесарегородский опас имѣ, поне и великыя дары посылаще к нему, абы под ним великый князь Володимер Цесарягорода не взял”[195].

Ця, безперечно, ідеалізована характеристика Мономаха відображує і успіхи зовнішньої політики Русі першої чверті XII ст. На відміну від останнього десятиліття XI ст., її можна кваліфікувати як наступальну. Насамперед це стосується русько-половецьких відносин. Дізнавшись про смерть Святополка Ізяславича, половці вирішили скористатися цим і напали на Русь, сподіваючись на чергову тривалу “урядову” кризу в Києві. Руські полки під проводом Мономаха зустріли половців під Виром і змусили їх відступити в степ. Це був останній антиполовецький похід, очолюваний Володимиром, подальшу боротьбу із степовиками він уже доручав своїм синам. Так,

1116 р. відбувся переможний похід Ярополка Володимировича і Всеволода Давидовича на Донець, під час якого було взято половецькі міста Сугров, Шарукань, Балин. Це змусило половців відкочувати в глибинні райони степів; коли 1120 р. Ярополк Володимирович вдруге пішов на Донець, половців там уже не було.

Антиполовецьку боротьбу цього часу полегшував розбрат, що почався в стані степовиків. 1116 р. проти половців, які панували над іншими племенами, виступили торки і печеніги. У дводенній битві половці зазнали поразки і відійшли до кордонів Русі, попросивши допомоги і притулку у Володимира Мономаха. Відчували половці тиск і з боку волзьких булгар, причому потерпілим виявилось саме те ханство, з яким Мономах мав родинні зв’язки, — його син Андрій був одружений з онукою Тугорхана. Вірогідно, що переможний похід руських дружин під керівництвом Юрія Володимировича на Волзьку Булгарію у 1120 р. був здійснений на прохання половців.

На півночі й північному заході Русі успішну боротьбу з неспокійними сусідами вів новгородський князь Мстислав Володимирович. 1116 р. він з новгородцями і псковичами здійснив похід проти чуді, під час якого “взя городъ ихъ именемъ Медвѣжа Глава (Отепя. — П.Т.) и погостъ бещисла взяша, и възвратишася въсвояси съ многомъ полономъ”[196]. Недоторканість західних рубежів охороняв другий син Мономаха — Андрій, якому з часом став допомагати ще й Мстислав.

Складними були стосунки Русі з Візантією. Родинні зв’язки Володимира з імператорським домом Романа IV Діогена втягнули його 1116 р. у конфлікт з імператором Олексієм І Комніном. Обділений новою адміністрацією, зять Мономаха Леон Діогенович робить спробу за допомогою тестя повернути собі придунайську область. Це йому вдається, однак у місті Доростол він стає жертвою змови, учасниками якої були прибічники імператора Олексія І.

Дізнавшись про смерть зятя, Мономах негайно відправив на Дунай воєводу Івана Воїтишича, котрий “посажа посадника по Дунаю”. Щоб укріпитися в дунайських містах і утримати їх для онука Василя, Мономах організував другий похід на Дунай, очолений сином Вячеславом і червенським воєводою Хомою Ратиборовичем. Однак від Дністра руські полки були відізвані назад. Літопис не пише, чому Мономах припинив воєнні дії проти Візантії. В. Татищев пояснює це тим, що Олексій І Комнін прислав до Києва посольство і відкупився від Мономахових претензій. Син Леона Василь одержав за дунайські володіння батька грошову компенсацію. Саме тоді відбулися і заручини онуки Мономаха Добродії з сином імператора Олексія. Після смерті Олексія і приходу до влади його сина Іоанна II Комніна (1118) русько-візантійські відносини значно поліпшилися. 1122 р. вони закріпилися шлюбом дочки Мстислава з самим імператором. “Ведена Мьстиславна въ Грѣкы за царь”, — так повідомив про цю подію руський літописець.

Зближення Русі з Візантією, безумовно, не могло не позначитись на її взаємовідносинах із суперниками імперії. Незрозуміле на перший погляд вигнання Мономахом у 1120 р. з південних районів Русі печенігів, берендеїв і торків, степові коліна яких особливо посилили свій натиск на кордон імперії у 20-х роках XII ст., ймовірно, і можна пояснити русько-візантійським союзом.

Мономах помер у 1125 р. на 73-му році життя. Літопис дає змістовну і образну характеристику покійного, що виходить далеко за рамки шаблонів посмертних панегіриків князям: “Преставися благовѣрный князь, христолюбивый и великий князь всея Руси Володимирь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнце луча пущая; егоже слух лроизиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ страшенъ поганым”[197].